Підприємство «Родина» добре відоме не тільки на Сумщині, а й за її межами. Саме на його полях місцеві селяни вирощують люцерну, з якої виготовляють духмяне сіно для свійських тварин і худоби. І не тільки виготовляють, а й єдині в області експортують на світовий ринок, зокрема до арабських країн.
Однак працювати селянам доводиться в надзвичайно складних умовах, особливо нині, адже землі господарства лежать поблизу українсько-російського кордону, а центральна контора — за 3 кілометри. Директор ТОВ В’ячеслав Тимошенко не без сумної іронії називає себе двічі переселенцем. На Краснопільщину його як досвідченого агронома і менеджера запросили працювати в місцевому товаристві 2013-го з Мар’їнського району Донецької області. А вже через рік, рятуючись від війни, сюди перевіз і родину. Але війна наздогнала його і на колись тихій провінційній Краснопільщині, де він із працівниками товариства веде локальні бої за врожаї.
Корисна культура
В агрофірмі «Родина» працюють 40 селян, і за цим показником вона вважається середнім роботодавцем. На жаль, площі посівів люцерни нині не такі, яких потребує виробництво. Причини такі: недостатня обізнаність аграріїв з високою господарською цінністю культури та неналежна поінформованість про технологію вирощування високих урожаїв за умови низької собівартості. Але В’ячеслав Тимошенко про люцерну знає якщо не все, то дуже багато.
За його словами, свого часу, зробивши відповідні розрахунки, в агрофірмі скоротили масиви під окремими культурами на користь люцерни, яку сіють раз на кілька років. До речі, родючість землі після неї відчутно поліпшується, на відміну від соняшнику чи кукурудзи.
Коріння люцерни накопичує азот, своєрідний будівельний матеріал для рослин. На жаль, в обробітку не так багато землі, як хотілося б, а культивувати кілька культур у сівозміні проблематично, тож і скоротили посіви соняшнику. Однак не відмовилися від нього повністю — хоч і виснажує землю, проте високорентабельний. Від люцерни економічна вигода буде через рік, тому й доводиться варіювати посіви зокрема й зерновими: пшеницею, ячменем.
Фахівець дає згоду
Кожен, хто утримує вдома худобу, знає про користь сіна з люцерни. Знають це і за кордоном, зокрема сільгоспвиробники в арабських країнах, які охоче купують запашний корм з України. Українське сіно використовують на корм і арабським скакунам, і коровам. Як стверджує керівник господарства, іноземцям вигідно використовувати наше сіно для отримання молочної продукції, хоч корми йдуть до замовника більш як місяць.
Щоб стати експортером сіна, необхідно дотримуватися дуже жорстких вимог і стандартів до його вирощування, заготівлі, зберігання й транспортування. Усі ці процеси контролює представник замовника.
Як розповідає В’ячеслав Тимошенко, якось дорогою до складів іноземний представник звернув увагу на велику кількість свійської птиці біля села, людські городи і худобу, що паслася в полі. Його занепокоїло, що поля з люцерною занадто близько від помешкань: імпортери боялися разом із сіном завезти у свої країни збудника якоїсь хвороби тварин.
Представник замовника і місцеві кормовиробники обов’язково оглядають склади із сіном, контролюють його якість. Звичайно, в господарстві проводять лабораторні дослідження зразків корму, але остаточне рішення ухвалює представник імпортера. Він перевіряє зразки на колір, запах — сіно має бути яскраво-зеленим із якомога більшою кількістю листя на стеблі, бо саме в листі найбільше протеїну. Довжина стебла не має перевищувати 7 сантиметрів. Власники породистої худоби контролюють, щоб вона отримувала високоякісний збалансований корм.
Не менш важливе значення має зберігання і транспортування продукції. Заздалегідь обумовлюють день, час завантаження і відправлення, коли присутні представники обох сторін. Усе контролюють до найменших дрібниць, фіксують і підтверджують фото- чи відеозйомкою.
Логістика — річ складна, але саме від неї залежить успіх справи. І в цьому, наголошує В’ячеслав Тимошенко, дрібниць не буває. Тюковане сіно вантажать у стандартні 40-футові морські контейнери, які заздалегідь перевіряють на герметичність і можливі пошкодження. Сіно відносно легке, і операторові навантажувача треба бути майстром високої кваліфікації й завантажити тюки так, щоб не транспортувати в контейнерах повітря.
На жаль, війна внесла корективи в логістику: якщо раніше сіно вирушало з Одеського порту, то нині маршрут змінили.
Ризиковане землеробство
В’ячеслав Тимошенко добре пам’ятає ранок торік 24 лютого, коли пролунали перші вибухи. Каже, що відразу зібрав колектив господарства, наказав зробити запас води у водонапірній башті, яка на балансі підприємства, забезпечити вогнегасниками виробничі приміщення, заклеїти вікна скотчем. Ранкову нараду провели о 8-й, а за годину в село зайшла перша колона окупантів.
Окупаційний період — окрема важка сторінка в історії сільгосппідприємства «Родина». Навіть після вигнання окупантів з території громади жителям Славгородського старостинського округу, як і всієї Краснопільщини, спокою немає. Врятувавши родину з Донеччини, сім’я Тимошенків ледь не загинула від ракетного обстрілу вже у сусідньому Славгороді.
Дорогою до Верхньої Пожні, де зруйновано склади ТОВ «Родина», В’ячеслав Тимошенко робить зупинку в центрі Славгорода біля місцевого клубу, амбулаторії, школи, куди торік у червні влучили російські ракети. Того дня в автомобілі з ним перебували дружина, мати й десятирічна донька. До славгородського клубу залишалося метрів із 30, як побачив спалах російської ракети. Як згадує В’ячеслав Тимошенко, ніхто навіть не встиг злякатися. Протягнув автомобіль ще метрів із сімдесят, після чого наказав усім негайно залишити машину і ховатися в найближчій канаві. Бігли вже під свист другої ракети, а далі були вибухи. На щастя, відбулись, як кажуть, переляком та пошкодженим автомобілем.
Дісталося від обстрілів і складам у Верхній Пожні. росіяни влучили в поля неподалік та склади місцевої агрофірми. Там зберігалося кормове й експортне сіно. Вказуючи на руїни, керівник господарства розповідає, що обстріл того дня тривав майже три години. Стріляли із трьох різних видів зброї: міномета, «градів» та САУ. Як пізніше припустили українські сапери, російське військове командування так тренує своїх артилеристів. Унаслідок цього один склад повністю зруйновано, ще один зазнав серйозних пошкоджень, вогнем знищено 350 тонн готового сіна. Збитки підприємства становлять майже півтора мільйона гривень. А те сіно, до якого не дістався вогонь, пошкодило сонячне проміння через зруйновані дах і стіни.
Однак у господарстві не впадають у відчай: обрахували потреби в матеріалах і коштах, підготували відповідні документи на компенсацію і з вірою в перемогу над ворогом працюють. Хлібороби роблять ставку на використання сучасної техніки, застосування новітніх технологій. І люцерну, яка вивела селян на світовий ринок і має залишатися надійною економічною підмогою.
для «Урядового кур’єра»