Ігор з Тернопільщини закінчив економічний університет, його справою стали цифри, рахунки, працював у банківській галузі, бухгалтером у водному господарстві. Та розмірений плин життя змінила війна. 2014 року російський агресор захопив спочатку український Крим, а потім з вогнем його загарбницький чобіт ступив і на деякі східні терени нашої країни. Ігор прагнув стати в обороні України. І не кажучи ні дружині, ні матері, під час чергової мобілізації добровільно пішов у військкомат і зголосився стати у лави захисників рідної землі. 1 серпня 2014 року він почав писати сторінки свого військового та фронтового життя.

Пройшов через вогонь Дебальцевого

Служити 2014 року Ігор почав  у 128 окремій гірсько-штурмовій бригаді. Став кулеметником з позивним «Курт». Випало бути в горнилі боїв, зокрема під Дебальцевим. Його мама Мирослава Михайлівна розповіла мені, що Ігор з побратимами протистояв ворогові на висоті 307,5, відомій як «Валера». У січні 2015 року ця висота стала стратегічною, тут, як відомо нині, тривав один з найважчих тогочасних боїв.

«На зв’язок не виходив, хіба надсилав телефонні повідомлення з таким дорогим і бажаним мені словом «Живий», — каже мама. І повернувся додому живим, здоровим.

Демобілізувався Ігор у вересні 2015 року. Повернувся на старе місце праці, два місяці позаймався бухгалтерськими справами й збагнув, що це «вже не його». І в листопаді уклав конт­ракт із 44 окремою артилерійською бригадою. 2016 року знову брав участь у бойових діях. З роками продовжував конт­ракти, солдатське звання поміняв на офіцерське.

Артилеристом залишився, але з початком війни в лютому цього року вже у лавах 63 окремої механізованої бригади. Спочатку у складі цього тактичного військового з’єднання стояв на західних рубежах, а потім було взято напрямок на південь країни.

Ворог твердить, що з Херсона чи правобережжя Дніпра вийшов планово. «Аж ніяк, — зауважує Ігор. — Поступово з боями, артилерійськими обстрілами ми витіснили, прогнали рашистів».

Утікаючи, орки залишили багато техніки, зокрема новітніх зразків, боєприпасів. Наші воїни, звісно ж, увесь цей трофейний крам оглядають, щось з нього застосовуватимуть проти самого ворога.

Серце українського воїна вражає, що вчинив окупант з нашими селами й містами. Деякі із сіл знищено цілком, деякі напівзруйновано, розграбовано. У деяких залишилися крамниці, де під час окупації московити організовували  торгівлю.

«Коли заходив туди, щоб придбати цигарок, асортимент дивував мене совде­пією. Здається, час тут повернувся назад і застиг, бо таке бачив хіба у своєму дитинстві, коли ще і на Галичині панували комуністи-московити», — розповідає Ігор.

Та душу гріє безмежна радість тутешніх жителів, які дочекалися звільнення від рашистських загарбників. Квіти, обійми, щастя — на кожному кроці. «Люди просять, щоб ми тут залишалися, — каже «Курт». — Але маємо прогнати ненависного ворога з усієї української землі, тож мотивація в моїх побратимів іти далі висока».

З місцевими військово­службовці діляться продуктами, допомагають розміновувати території, а також у різних інших справах.

І через 100 років шанці різні, ворог — той самий

Ігор каже, що визначив і подальший свій життєвий шлях. І після Перемоги залишиться в лавах Збройних сил України. Тепер розуміє, що це його покликання — бути військовим. Він народився й нині мешкає його вся рідня неподалік гори Лисоня на Тернопільщині. Гори, де 1916 року Українські Січові Стрільці стали на герць з російськими царськими військовими силами.

Ігор з дитинства часто бував на Лисоні, ходив залишками шанців, що збереглися тут з Першої світової війни. Бувало, знаходив різні гільзи, а то й набої.

Ігорева мама згадує, як одного весняного дня, син навчався тоді в першому класі, не застала його вдома після школи. Стала шукати, та марно. Уже вечоріло, коли Ігор прийшов додому. З`ясувалося, що із хлопцем, на рік молодшим від нього, вирішив укотре походити тими давніми шанцями. Цікаво, що нині Ігор та його приятель обрали військову службу.

«Тепер власне доросле життя теж проводжу в окопах і вже достеменно знаю, що таке бойові дії. І що важливо, ворог той самий, що й 1916 року на Лисоні», — зауважує «Курт».

Нині на захист Української держави став не лише Ігор, а і його рідний дядько Михайло. Він теж артилерист, але служить в іншій частині, воює на іншому стратегічному напрямку. Щоправда, Ігореві пощастило одного разу з ним зустрітися на воєнних дорогах.

За повернення сина та рідного брата додому живими щодня молиться Мирослава Михайлівна — мама та сестра. Ще коли виряджала 2014 року Ігоря на війну, їй порадили придбати молитовник для матерів, і відтоді вона щоразу розгортає його сторінки та щиро возносить до Господа слова молитви і прохань.

Останніми роками серед вірян шириться полеміка, за яким календарем відзначати релігійні свята новорічно-різдвяного циклу. Чимало стали вже дотримуватися нового (григоріанського) календаря. Тож у деяких українських родинах малеча прийматиме дарунки від Св. Миколая вже 6 грудня, а це й День Збройних сил України. В Ігоревого дев’ятирічного сина Дениска теж готовий лист до Великого Дарувальника. Бабусі внук сказав,  що серед іншого чекає на новорічний костюм. Коли ж тато запитав, що Дениско хотів би попросити у Святого Миколая, хлопчик, не задумуючись, відповів: «Хай бомба впаде на москву!» Це крик, біль дитячої душі, яку ворог роз’єднав на тривалий час із батьком, яка чує часті завивання сирен повітряної тривоги. Зате син упевнений, що його тато повернеться з Перемогою.