99-й автобус від’їхав від кінцевої зупинки метро «Мінська». Кондуктор поволі пішла по салону, продаючи квитки нечисленним пасажирам. Потім повернулася на своє місце.
«Втомилися?» — співчутливо запитала у працівниці якась жінка. «Знаєте, — кондуктор ніби чекала на запитання, — мене не стільки спека діймає, як деякі пасажири. З учорашнього дня не можу ніяк заспокоїтися: їду оце так, як сьогодні, а на задніх сидіннях — троє молодих чоловіків. Підходжу до них, прошу, щоб оплатили свій проїзд. «А мы, мать, с Луганска!» — «Ну то й що, — запитую. — Це не дає вам права на безкоштовний проїзд у міському транспорті». — «Ты что, не поняла? Мы с Луганска! Знаешь, что там делается?» — «Знаю, — кажу. — Але на горілку у вас гроші знайшлися, а на квиток — ні». І так нахабно поводяться чоловіки. Якби за мене не вступилися пенсіонери-пасажири, не знаю, чим би закінчився цей інцидент».
«І що, заплатили луганці?» — «Ні. Вийшли на найближчій зупинці й кинули мені на прощання: «Хахлы ванючие!» Я ледь зміну допрацювала».
Автобус на хвильку замовк, а потім обурені пасажири, які чули цю розповідь кондуктора, почали розказувати свої історії — пережиті або почуті. Чоловік згадав, як його товариш під Києвом прийняв на дачі сім’ю переселенців зі сходу. Нагодував їх з дороги, пообіцяв і надалі підтримувати харчами. А ввечері чує розмову «квартирантів» на кухні (його вони не помітили), які насміхалися з господаря: мовляв, який дурний хохол — грошей не бере, годує безкоштовно…
Прикро! Українці завжди відрізнялися від інших націй та народностей тим, що чужий біль сприймали як власний. Вони готові поділитися останнім шматком хліба, аби скривджений переселенець не почувався зле. Нині вся країна збирає для луганців і донеччан продукти харчування, одяг, гроші. У нашому селі навіть пенсіонери відривають від себе останнє, щоб їм допомогти. Бо пам’ятають ще ту страшну війну 1940-х років, коли люди залишали свої домівки, рятуючись від солдатів-чужинців. І от знаходяться такі «луганці», які ганьблять усіх жителів сходу України. Хтось скаже, що в сім’ї — не без виродка. Але чомусь саме ці «виродки» довели Луганщину та Донбас до справжньої війни.
Я маю чимало знайомих у східних областях України. Люди вони розумні, чемні. Але якісь, даруйте, не такі, як ми. Пригадую, під час подій на Майдані зателефонував мені один із луганців. «Що у вас там робиться, у Києві? — з неприхованим невдоволенням запитував. — Замість того, щоб працювати, ви страйкуєте!» — «А ви приїдьте до столиці й завітайте на Майдан, — раджу у відповідь. — Поспілкуйтеся з протестувальниками й тоді, може, зрозумієте, чого люди хочуть». — «Немає мені чого робити, як їздити по ваших майданах», — і поклав слухавку.
Нині вже я телефоную до Луганська. У мого знайомого голос змінився: він бідкається, що сидить без світла, у підвалі, бо скрізь стріляють. До Києва хотів виїхати 26 липня, але бойовики не випустили. Говорив коротко, бо сідала мобілка, а зарядити — немає де. Я тоді лише промовив у відповідь: «Як же ви допустили все це? Майже п’ятсоттисячне місто здалося купці сепаратистів та бандитів. Це зараз вони добре озброєні. А тоді ж, коли все починалося, хіба не луганчани кричали на їхню підтримку: «Рассия!». У відповідь почув короткі гудки.
Прикро! Хоч як важко було, Майдан, який так кляв дехто з жителів Луганська, вистояв у морози, переміг усіляких «тітушок» та кримінал. І нині більшість майданівців борються за незалежність та людське життя України у різноманітних підрозділах АТО. При цьому за схід гинуть кращі сини України, серед яких дуже багато жителів західних областей. Батьки останніх не ховали героїв від війська. Бо Україну потрібно боронити! І хто, як не син, брат, чоловік, батько, це зробить? А що ж на сході? Читаєш повідомлення з фронту, і така іноді злість бере: «СБУ затримало 300 найманців, серед яких було 11 громадян РФ та інших країн». Решта, отже, — місцеві жителі!!!
«Беззахисні люди тижнями ховаються у підвалах», — розповідають в управлінні оперативного командування «Північ». Не такі вже там усі й беззахисні. В одному з відеосюжетів, показаних днями в «ТСН», ішлося про молодиків, які, покурюючи, чекали на своє «звільнення». У той час як бойовики з установок «Град» обстрілювали їхні житлові будинки, дитсадки, поліклініки. При цьому гинули городяни.
А може, не просто сидіти потрібно, допоки в Луганську не припиниться кровопролиття, а організовуватися в групи й давати відсіч російським окупантам? Пенсіонери, жінки, діти — через «зелений коридор» у тил. Решта — в окопи, а не в Київ пити горілку та посипати попелом голову, мовляв, який я бідний та нещасний! Це буде справедливо!