Як ми вже писали (сайт ukurier.gov.ua від 12 червня), уряд розробив проєкт постанови, якою передбачено запустити пілотний проєкт з підтвердження ступеня локалізації виробництва під час державних закупівель техніки. Суть документа: техніка, яку закуповують державні установи, має бути на певний відсоток вироблена в Україні.
Зрозуміло, що такий захід мав би забезпечити не лише кількісне, а й якісне, інноваційне зростання вітчизняного машинобудування. Дивно, але у такого важливого і вочевидь потрібного урядового заходу знайшлися й запеклі противники.
Міжнародна організація Transparency International Ukraine, яка декларує своєю метою боротьбу з корупцією, оприлюднила звернення, в якому заявляє, нібито у такий спосіб влада порушує принцип рівних правил гри, що, на їхню думку, означає згортання реформи державних закупівель. Під цим зверненням підписалася також низка громадських організацій, про переважну більшість яких, за невеликим виключенням, пересічні громадяни вперше чують.
Переповідати зміст цього звернення нема ані потреби, ані бажання. Варто лише зупинитися на кількох, м’яко кажучи, спірних моментах. Так, автори документа, говорячи про національних виробників, чомусь беруть слово національність у лапки — вочевидь, на їхню думку, для виробника мати національність — це вже погано.
Втім, якби це було все… Наприклад, твердження про те, нібито запровадження такої норми суперечить міжнародним зобов’язанням України — не просто неточність, а й відверта та свідома брехня. Скажімо, у США закон «Купуй американське» було ухвалено ще 1933 року, за президента Рузвельта. Це у нас до ухвалення подібного закону руки не дійшли…
А щодо ЄС та інших міжнародних інституцій — є стаття ІІІ ГАТТ СОТ, де сказано: «Положення цієї Статті (в тому числі заборона застосування обмежень до імпортованих чи вітчизняних товарів таким чином, щоб створювати захист для вітчизняного виробництва) не повинні застосовуватися до законів, правил чи вимог, що регулюють закупку урядовими установами товарів, які купують для урядових цілей, а не для комерційного перепродажу».
Старший експерт Проєкту ЄС з питань державних закупівель Стін Бруун-Нільсен писав: «Відсутність комерційного підходу до закупівель у державному секторі може мати кілька причин. Наприклад, покупець державного сектору може надати перевагу своєму звичному постачальнику, навіть якщо той не є найбільш конкурентоспроможним на ринку. Другою тенденцією може бути обмеження вибору постачальників із залученням лише місцевих підприємств з метою сприяння працевлаштуванню місцевого населення і податкових надходжень».
До речі, питання податкових надходжень автори звернення делікатно оминули. Між тим, для економіки країни важливо, куди підуть гроші, витрачені на державні закупівлі, — чи всередину країни, виробникові, від якого потім усе одно повернуться до бюджету, чи безслідно зникнуть за кордоном.
Гадаємо, зі світовою спільнотою все зрозуміло — вони не лише не протестують проти подібних методів підтримки вітчизняних виробників, а й самі їх активно застосовують. Але й це ще не все.
Автори згаданого звернення вважають, що купуючи техніку вітчизняного виробництва (точніше — спільного, бо ступінь локалізації визначено лише у 30%), держава переплачуватиме, бо імпортна техніка нібито дешевша. Гадаємо, таке твердження навіть не варте критики. Так само зі стелі взято твердження, що переплата становитиме 30%. Звідки взялася така цифра — зрозуміло, ми її щойно навели, але ж це ступінь локалізації, який зовсім не означає відсоток ціни!
Ще одне, м’яко кажучи, сумнівне твердження — нібито імпортна продукція апріорі краща за якістю, ніж українська. Досвід закупівель засобів індивідуального захисту під час пандемії коронавірусу показав, що це далеко не завжди так. І це не єдиний подібний приклад, варто згадати сумнозвісні південнокорейські електропоїзди…
Лише теза щодо корупційних ризиків під час оцінювання ступеню локалізації може мати певний сенс. Що ж, завдання уряду — не допустити цієї загрози, але ж не забороняти захід цілком! Це все одно, що заборонити автомобілі на тій підставі, що хтось із водіїв може когось задавити…
Сторінку підготував Володимир КОЛЮБАКІН, «Урядовий кур’єр»