Таким високим і щільним вибудувався в Україні паркан із дощів у вересні. Зась пробитися крізь нього сонцю, а
де вже подолати його надтонким і тендітним, часом не одразу помітним для очей, срібним ниткам Бабиного літа? На всіх павукодромах, з яких вони тоді зазвичай здіймаються у повітря, було дуже довго нельотно, а на вулицях — важко не штовхатися парасолями і не набрати в черевики води. Та легко ховалися на чиїхось лицях сльози поганого настрою — хіба у зливу розрізниш їх у потоках крапель?
Але саме завдяки затяжним дощам і непритаманній холоднечі у вересні так ціняться, на рівні дива, нинішні погожі дні запізнілого Бабиного літа у жовтні.
Я ж ніколи не забуду це літо наприкінці вересня в Закарпатті чотири роки тому. Якогось дня пан Іван, господар садиби на високому пагорбі, де ми оселилися на відпочинок, повіз нас до старовинних дерев’яних храмів і наймальовничіших куточків чарівної тамтешньої природи. У дорозі хтось зателефонував йому на мобільний, він дуже зрадів, сказав співбесіднику, що зараз під’їде, а нам повідомив, що за кілька хвилин постанемо перед незвичайною людиною.
Літній чоловік найперше вразив мене молодечим осяйним поглядом, яким зустрів пана Івана: стільки сонця й ніби вселенського оптимізму в очах я тоді побачила вдруге за своє життя. На березі бурхливої річки Уж між селами Забрідь і Сіль стояв стіл і лавочки біля нього. На столі з-під білосніжної полотняної серветки визирав нехитрий дорожній обід нашого візаві — Миколи Івановича Дерев’янка з Ужгорода, котрий приїхав сюди електричкою майже за півсотні кілометрів від рідного міста просто посидіти, подивитися на річкову воду. Тоді йому було без двох місяців 92 роки.
Пан Іван познайомився з Миколою Івановичем на 8 років раніше від нас, причому неочікувано. Натрапив на нього в Перечинському районі в лісі під горою Маковиця, де Микола Іванович розташувався у двох наметах: в одному тримав харчі, газову плитку, а в іншому ночував. У лісах щороку мешкав по місяцю, а то й по два, впродовж 45 літ, з 1953-го. Зять підвозив його з мандрівним причандаллям до підніжжя гори на машині, а далі Микола Іванович наймав господаря з кіньми, щоб вибратися на саму гору. П’ятнадцять років брав із собою собаку Чіпію. Тижнями не бачив там людей. Часом провідувала його донька Люба, а коли з’явився мобільний телефон, постійно надзвонювала. Подорожував і пішки, й на велосипеді, який так любив, що долав на ньому по 50—60 кілометрів, без утоми, перестав крутити педалі у 89 років, коли поламав ногу.
Розповідав мені: «На природі я — найбагатша людина. У долині милуюся кожною травинкою, особливо польовими квітами. Як вийду на полонину —- роса на траві й квітах, як діаманти. Такої папороті гарної, як у лісі, і в ботанічних садах нема. Мурашки трудяться цілий день, кожна тягне галузку більшу за себе. Навкруг павуки, серни, білочки, зозулі, дятли… У мене там такий порядок, я сірника не кину на землю — лише в коробочку.
Коли сонечко заходить — яка краса! Крилаті миші вночі літають. За річкою Ремет роками гніздяться на деревах орли, ловлять птиць. Та ластівки, бувало, так вимучать орла, що він потому збереться й полетить ні з чим. Дроздик маленький, а в кущах своє гніздо знайде, у чуже не залетить. Ящірка увійшла до намету — то в моїх чоботях принишкне, то по мені бігає, по ковдрі. Її погладиш пару разів — і вже тебе не боїться. Принесли раз її Степану, онуку, як малим був. Почала бліднути. Степанку, кажу, хочеш, щоб вона померла? Там нянько, мамка її плачуть, сестрички так радуватимуться, як повернеться до них. Нарешті згодився відпустити. Я на велосипед — і в ліс: як стріла вискочила ящірка з коробки».
У дитинстві Микола Іванович зовсім не любив читати, писати і взагалі навчатися у школі: щодня повертався додому ніби після занять, а насправді тижнями блукав у лісі. Батьки про його мандри не відали — лікар, котрому хлопчина чимось імпонував, виписував довідки, що він у цей час хворів. Та все-таки мусив закінчити п’ять класів сільської школи, ще чотири в Тячеві, а потому й дворічну торговельну школу у Виноградові. Батько наполягав: треба продовжити навчання у Празі. Але син відповів йому подумки: «Доста!». І пішов до військкомату в Хуст, щоби взяли в армію добровольцем, — аби лиш далі не вчитися.
«Моя школа — високі полонини, зелених гір я дитина, — почула від колишнього прогульника уроків. — Золоті мої джерела, скільки ви напували мене водичкою»…
Коли йшов до Пряшева в армію, у словацькому містечку Кошице на центральній вулиці побачив у вітрині рекламу: «Купуйте годинник на все життя». Придбав собі кишенькового швейцарського за 120 крон. Лише раз поміняв у ньому, за 15 років до нашої зустрічі, пружину в тому ж Кошице. Звіряв час за його циферблатом насправді все життя: і на улюблених мандрах у лісах, і на роботі: 49 років і 6 місяців працював на пошті, починав радистом-телеграфістом, а останні 30 років — начальником головної каси Ужгородського поштамту.
Не знаю, живий нині Микола Іванович, чи вже душа його перебуває в іншому світі. Та спогад про нього — немов срібна павутинка бабиного літа погожої днини, у якій для мене і прохолода лісового джерела, і лагідне літепло, і сонячне сяйво доброї душі цього чоловіка, яким зігрівав його погляд.