Торік восени разом із дружиною надибали в одному із супермаркетів Сум пристойну пральну машину за цілком прийнятною ціною. Оскільки ця покупка вже стояла на порядку денному, довго не вагалися. Але потрібної суми в кишені не виявилося: попросили продавця відкласти техніку на якусь годину, доки сходжу за банківською карткою.
Аж тут нагодилася працівниця однієї банківської установи, представництво якої постійно працює в магазині. Вона люб’язно запропонувала швиденько оформити кредит. Мовляв, зараз триває чергова акція, нею просто гріх не скористатися: внесете мінімальну суму, а потім протягом кількох місяців розрахуєтеся за покупку.
Не довго думаючи, погодилися. Паспорт був із собою, тож за якісь півгодини залагодили всі формальності. Кредит «розбили» на п’ять місяців, хоч уже тоді розрахував: з ним можна впоратися і за три, аби не входити в новий рік із боргами.
Сказано — зроблено. Як і планував, рівно через 90 днів, якраз перед новорічним святом, уніс останню частину позички і полегшено зітхнув. До слова, щоразу, коли перераховував визначену суму, від банкірів на мій мобільний надходили вдячні повідомлення. Аби не виглядати нечемою, у відповідь дякував за те, що дякували мені. Одне слово, розійшлися, як у морі кораблі, або як кредитор із банком (хоча в останніх не все завжди гладко).
Однак такий висновок зробив занадто рано. Вже за кілька днів після новорічного свята з банку зателефонували і порадували новиною: можуть запропонувати новий кредит на умовах, що значно вигідніші за попередні. Позаяк зайва позичка в сімейні плани не входила, то чемно подякував за пропозицію.
За якийсь тиждень-другий — черговий дзвінок: можемо оформити кредитну картку. Банківський працівник порекомендував поспішати і не роздумувати: подібних пропозицій не має жоден інший банк країни. Та я не звик жити в кредит, муляє щодня: наче перед кимсь чимось завинив. Тож і цього разу відмовився.
А далі пішло-поїхало. Окрім того, що з супермаркету надсилали супервигідні пропозиції на придбання всілякої техніки і товарів, до них долучалися банківські дзвінки. То депозит у гривнях, то в доларах, то в одному і другому… Ледь устигав дякувати за увагу. Спершу говорив, що за потреби обов’язково зателефоную і скористаюся запропонованим. Однак згодом збагнув, що цим додаю хмизу до полум’я. Моментально цікавилися, коли саме зателефоную. Після цього нічого не обіцяв.
Зрештою, настало затишшя і я полегшено зітхнув. Кілька днів тому знову пролунав дзвінок. Працівник банку ошелешила повідомленням: оскільки під час оформлення кредиту загубилися (?) копії сторінок мого паспорта, необхідно зробити їх повторно. Тут я не розгубився. Сказав, що зараз за кордоном, «майже в Португалії» і приїду нескоро. «Коли? — поцікавилися. — Ми будемо вас чекати».
Скільки чекатимуть — почути не встиг, бо відімкнув телефон. Зрештою, перед банком у мене — жодного боргу, тож нема чого перейматися. А надалі укладати якісь угоди з ним — зась. Якби знав, що вийде така кредитна епопея, обійшов би його віддаленою дорогою. Навіть якби вона пролягала територією «майже Португалії».