Серпантин Новорічно-Різдвяних свят у нашій родині починається з 10 грудня з дня ангела старшого сина, далі його днина, тоді Святий Миколай, Новий рік, день народження молодшого, Святвечір, Різдво. Чи нічого не проґавила? Напередодні і під час свят купуємо подарунки, вносимо корективи, готуємося. І цей ритм стає звичним.
Життя вносить корективи. Запитання зі школи: чи може наша сім’я взяти за обміном хлопчика з Італії? Звісно, ми завжди раді гостям. І ось уже свіжі клопоти заполонили сім’ю. Подія лише в проекті, а в нас уже триває підготовка. Найсильніше збудження від цього переживає без п’яти хвилин восьмирічний Назар. Йому спокою не дає те, як він спілкуватиметься з іноземцем, не знаючи його мови, чи той потім запросить до себе лише брата, чи і його. Який характер у того хлопчака з півострова, схожого на чобіток?
Пояснюю: так само хвилюється і та дитина, бо для неї Україна — поки що незвідана країна. Заспокоюю: жодних проблем не буде, бо вони з’являються лише у лихих людей. А українці — народ щирий і гостинний, а головне — відкритий, і про це у світі дізнається дедалі більше людей. Підкріплюю розповідь історіями з життя.
Кілька років тому під час подорожі Європою наша автобусна група гуляла Прагою. За час перебування там ми між собою перетиналися лише на автобусній зупинці, коли виїздили у центр міста, і на зворотному шляху. Серед нас була одеситка. Вона всю подорож нікому не давала закиснути. Водіїв просила сісти за кермо, казала, що у неї і категорія потрібна є, і навіть досвід водіння. Розповідала, що освоїла багато професій і жодна з них їй важко не давалася. Пропонувала послуги няні мамам з дітками, намагалася залучити до співу голосистих і безголосих сусідів по салону.
Якось стоїмо на зупинці, чекаємо на автобус до готелю. Аж раптом якийсь шарварок. Знайомий голос: «Люди, хто знає англійську, допоможіть! Людина заблукала». Бачу, наша сусідка крутиться біля молодої негритянки з валізою і закликає на допомогу. Іноземка, бачачи наполегливість, змирилася, не відступає. Прошу свого чоловіка з’ясувати ситуацію. Він пояснює: за кордоном не прийнято втручатися, якщо не просять. Однак таки запитує, чи потрібна допомога. Негритянка зраділа. За кілька секунд вона виклала свою історію. Мовляв, стою, чекаю автобуса, аж раптом ота жінка підбігає і починає щось лементувати. А що вона хотіла? Потому сідає у свій автобус і зникає з нашого поля зору. Ми з чоловіком лише розсміялися.
А ось зовсім свіжа історія вже зі столичною пропискою. У супермаркеті, мабуть, студенти — хлопець і дівчина, схожі на жителів Латинської Америки, намагаються порозумітися з продавчинею, бо мають бажання придбати подушку, але не розуміють, що означає цінник із закресленою цифрою, яка її справжня вартість. Перепрошуючи, звертаються до мого благовірного із запитанням, чи може допомогти подолати мовний бар’єр. Той пояснює про акційні фішки, які можна отримати після покупки, скільки їх треба, щоб отримати знижку. Дівчина, дослухавши, просить хлопця повернути подушку. Українська продавчиня — передовсім співчутлива жінка, мені в цьому супермаркеті переважно такі трапляються, кличе пару ближче, жестами просить зачекати. Перепитує в нас, чи маємо бажання взяти акційні фішки і чи може вона їх зарахувати на користь покупки іноземцям. Ми були не проти. Нехай у чужій стороні людям насняться солодкі сни, а згодом спогади про Україну, її громадян, мову і щирість почують й інші іноземці з вуст хлопців і дівчат, які побували у Києві і не лише.
Син уважно вислухав і заспокоївся, що принаймні з нашого боку перепон для спілкування не існує. І ще завзятіше заходився готуватися до зустрічі у новому році нового друга. Він більше навіть за набір конструктора «Лего» хоче, щоб диво сталося і він таки потоваришував з італійцем. Передовсім запитає в нього, чи стомився з дороги і чи не проти скуштувати української піци, яку ми запозичили в них і полюбили не менш за національні страви. Попросить сказати, що думає про вареники з вишнями, які полюбляє сам. Гадаю, якщо дитина міркує з позиції хлібосольності, то зустріч відбудеться і справить враження на іноземця. А як інакше?