Українська жінка не лише чарівна і розумна. Вона зазвичай також берегиня родини, а ще патріот своєї Батьківщини, якій не байдуже, у якій країні з часом житимуть її діти й онуки.
— Напевно, жодна дружина й мати не хоче, щоб її чоловік чи сини йшли на війну. Та нині для України це вимушена реальність. Наші мужні хлопці мають брати зброю до рук, щоб захистити територіальну цілісність держави, свої родини і мирне небо, яке прагнуть залишити у спадок дітям. Але й жінки просто не можуть перебувати осторонь цього процесу.
Тож наприклад я, допомагаючи переселенцям і родинам з дітьми, які перебувають у сірій зоні, роблю все для того, щоб на передову, ризикуючи життям і змінивши іграшкову зброю на справжню, не довелося йти через 12—14 років українським хлопчикам, яким нині по 4—6, — зазначила волонтер, яка останні два роки працює у зоні бойових дій, надаючи допомогу цивільним, правозахисниця Олена Розвадовська.
Здолати стереотип жертви
Але не лише війна у власному домі, на переконання правозахисниці, загрожує нашим дітям. В усьому світі терористи намагаються завербувати підлітків до своїх груп для участі у збройних конфліктах. Наприклад, останні 10—15 років найчастіше через інтернет терористи ІДІЛ вербують сомалійських дітей, які живуть у США. Тому наївно сподіватися, що Україна стане винятком, коли у сірій зоні на лінії та за лінією фронту на Донбасі є чимало незаконних збройних загонів так званих Л/ДНР.
З особистого досвіду пані Олена каже, що навіть звичайна розмова такого підлітка з волонтером, якщо вона відверта й душевна, може змінити його життя і відкрити перспективи на краще й подарувати надію. Цим волонтер і займається. А ще постачає їм гуманітарну допомогу, де, крім речей першої необхідності, є й іграшки. Щоб малюки, яким доводиться повсякчас ризикувати життям, не забували, що вони передусім діти, і попри складні умови, не повинні повністю відмовлятися від власного дитинства.
Пані Олена зауважує, що знайти спільну мову з цими дітьми, підлітками та їхніми батьками, тобто з мирним населенням у зоні збройного конфлікту їй простіше й легше саме тому, що вона жінка-волонтер. Адже підходи, методи, ролі, а часом і слова та жести у чоловіків і жінок різні. Жінки м’якші, спокійніші й виваженіші, часом толерантніші тощо.
Вона наголосила, що в жодному разі не закликає розділяти волонтерів за статтю. Щоб був добрий ефект, їм потрібно взаємодіяти і співпрацювати. А ось до чого вона насправді закликає, це перестати сприймати жінку у збройному конфлікті тільки як жертву. Її роль як потенційного миротворця потрібно визнати і належно оцінити. Тому в цьому питанні, на її переконання, слід здолати стереотипи і боротися проти упередженого ставлення до жінок на війні.
Колись крилатий вислів «У війни не жіноче обличчя» правозахисниця вважає нині не актуальним, адже його вже давно спростували мільйони жінок у всьому світі. І в Україні також. Дівчата й жінки нині служать і в лавах Збройних сил, і в добровольчих батальйонах. А ще — медиками, зв’язківцями на передовій. А в сірій зоні та на нещодавно визволених територіях це директори шкіл й вчителі, представниці місцевої влади тощо, які несуть на своїх тендітних плечах проблеми всієї місцевої громади. І роблять це дуже відповідально й достойно.
Проте й досі, на жаль, у розумінні деяких високих військових чинів, які добирають кадри до лав захисників Вітчизни, існує стереотип із приводу того, що жінці не місце на війні. Дискримінують і жінок-волонтерів. Пані Олена згадала, як два роки тому її не взяли на борт машини, яка їхала в Дебальцеве, лише тому, що вона «представниця слабкої статі», а там небезпечно.
— Досі не розумію, чому я повинна комусь доводити, що можу подужати такі самі навантаження, як і чоловік! Право жінки має бути однаковим з правом чоловіка. А ось на відміну від чоловіків, які зобов’язані боронити державу від агресора, жінка має право обирати, перебувати їй у зоні збройного конфлікту, намагаючись допомогти, чи залишатися на мирній території, не наражаючись на небезпеку, під захистом рідних чоловіків та держави. І це право жінки на вибір закріплено у міжнародних правових документах і в Конституції України, -— наголосила Олена Розвадовська.
Єднатися не за гендером, а за спільними цінностями
А ще, як доводить досвід наприклад Анголи, дуже важливо, щоб голос жінки лунав за столом переговорів між ворогуючими сторонами під час прийняття важливих рішень. У цій країні громадянська війна закінчилася на початку 2000 року. Тоді місцева влада одного з невеликих містечок прийняла рішення розмінувати дороги, щоб жителі змогли безпечно повернутися до власних домівок. І наступного дня жінки вийшли на роботу в поля. А там залишилося дуже багато не знешкоджених боєприпасів — гранат, мін, розтяжок тощо. Чим скінчилося — можна лише уявити…
Висновок: сідаючи за стіл переговорів, чоловіки просто не звернули увагу на цей момент. Ось якби там були жінки, такого б не сталося. Бо саме їм наступного дня слід було йти на роботу в поля. І вони б обов’язково замислилися, чи буде це безпечно. Отже, з цього прикладу видно, як важливо залучати жінок до перемовин, де приймають важливі рішення. Адже вони можуть поглянути на проблему з іншого ракурсу, побачити перспективу, розглянути її ширше й детальніше, звернути увагу чоловіків на ті питання і загрози, які вони з тих чи тих причин просто випускають з поля зору, наголосила волонтер.
А ще пані Олена зазначила, що деякі міжнародні донорські організації останнім часом дедалі частіше порушують питання про те, що на користь обом країнам могли б об’єднати зусилля в допомозі щодо подолання збройного конфлікту й брати активну участь у постконфліктному відновленні представниці громадських жіночих організації з України та Росії. Але правозахисниця впевнена, що у цьому разі люди мають єднатися та працювати разом не за гендерною ознакою, а навколо спільних цінностей. Проте серед представниць жіночих громадських організацій Росії навряд чи знайдуться ті, хто ризикне критикувати руйнівну та ворожу політику Кремля на сході України. Тож постає логічне запитання: що може об’єднати з ними українських жінок-патріоток? Напевно, промови «про мир» росіянок добре сприйматимуть у Кремлі, але ніяк не в Україні.
Резюмуючи свою думку, Олена Розвадовська нагадала, що Україна має Національний план дій на виконання резолюції ООН «Жінки: мир та безпека». Він чинний вже майже рік. Тож можна підбити в цьому питанні певні підсумки. А вони такі: міжнародних та вітчизняних документів, які регулюють та регламентують процес залучення та допущення жінки на допомогу чоловікам у збройному конфлікті, достатньо. Не вистачає практичного досвіду на місяцях. А ще бракує активних жіночих організацій, так званих агентів змін у зоні конфлікту, які відчувають у собі сили говорити на цю тему голосно й рішуче змінювати ситуацію на краще.
Побачити потенціал
А ось голова правління інформаційно-консультаційного жіночого центру правозахисниця Олена Суслова нещодавно повернулася з Гааги, де відбувався тренінг для жінок щодо проведення переговорів у конфліктних ситуаціях. У процесі, за її словами, міг спалахнути конфлікт між учасницями, якого, на щастя, вдалося уникнути. Організатори заходу хотіли посадити за спільний стіл переговорів українських жінок саме з представницями так званих Л/ДНР, зробивши чергову спробу легалізувати представників сепаратистів як одну зі сторін конфлікту, з якими нам начебто слід вести дискусію й домовлятися.
Та українські жінки в цьому питанні висловили чітку позицію: ці так звані утворення — поза законом, а тому визнавати їх і вести перемовини з їхніми представниками українська сторона не має наміру. Та показово, зазначила Олена Суслова, що здебільшого переговорні групи ОРДЛО представлені переважно або саме жінками. Тож там розуміють їхній потенціал і намагаються його використовувати.
— Нам слід усвідомити, що на міжнародному рівні жінки як представниці вітчизняних громадських організацій, парламентські делегати, журналісти тощо можуть зробити чимало, щоб світова спільнота не лише зрозуміла, а й офіційно визнала на рівні ПАРЄ, ООН та інших впливових міжнародних організацій, що Росія — країна-агресор, окупант, а Крим — не Росія, а тимчасово та незаконно окупована загарбниками територія України.
Голова правління громадянської мережі «Опора», член політичної підгрупи в межах тристоронньої контактної групи на переговорах у Мінську Ольга Айвазовська зазначила, що на тлі бойових дій, які третій рік тривають в окремих частинах Донецької та Луганської областей України, переговорний процес у Мінську, що триває фактично стільки само часу, декому вже почав здаватися безплідним та некорисним і таким, що вичерпав себе. Однак, на переконання фахівця, маємо в цьому питанні зважати на досвід інших країн і не втрачати терпіння. Бо перемовини — формальні чи неформальні — нам проводити все-таки доведеться, щоб досягти мети. Адже альтернатива — занадто велика кількість смертей і втрат з обох боків, та найголовніше, що з нашого — передусім.
— Брати участь у цих процесах спільно чи паралельно, з користю для них і для своєї сторони не лише можуть, а й повинні представники недержавних організацій, бажано жіночих. Але обов’язково у тісній та плідній співпраці з державними інституціями. Адже надрізкі слова чи дії представників переговорників можуть призвести до страшних наслідків — збільшення кількості загиблих, постраждалих або викрадених за результатами конфлікту. Ціна помилки тут набагато вища, ніж у будь-якому іншому переговорному процесі, — наголосила представниця «Опори».
І додала, що потенціал жінок у цьому не можна переоцінити. Адже їхні інтереси, сприйняття, досвід, цінності та компетенція часом навіть унікальні. І тому їх слід залучати. Вона підтвердила, що ОРДЛО насправді на переговорах завжди представлена великою кількістю жінок, значно більшою, ніж українська сторона. Та, що цікаво й показово, до російських груп переговорників їх не залучають. Жодної!
А ще Ольга Айвазовська наголосила, що на важкому й тернистому шляху до примирення пеƒреговорники мають запам’ятати: хоч би як складалися обставини, в жодному разі не маємо поступитися інтересами України. Примирення через здачу Криму, щоб нам (можливо) повернули Донбас, на переконання фахівця, не тільки не панацея, а й може призвести до нової ескалації бойових дій. Тому вона упевнена, що переговорів не слід припиняти, а проводити далі. Проте не поступатися на користь загарбника. Ні в чому.
Від редакції. Резюмуючи, усі промовці погодилися з тим, що захищати територіальну цілісність та інтереси держави обов’язково мають наші мужні герої зі зброєю в руках. Та не можна ігнорувати й переговорні процеси, які допомагають уникнути зайвої ескалації конфлікту і, як наслідок, збільшення кількості вбитих, поранених, зниклих безвісти та викрадених. І не останню, а іноді й провідну роль у цих процесах мають відігравати жінки, які допомагають чоловікам поглянути на проблему з різних ракурсів, побачити картину ширше, а потенціал і можливості — більше.
Як берегині родини і миру вони в певний момент можуть зупинити чоловіків, побачивши, що обстановка може загостритися, непорозуміння перерости у конфлікт і далі у жорстоку бійню. Їхню гнучкість, талант у пошуку компромісу та взаєморозуміння можна якісно задіювати у домовленостях з будь-якого блоку питань: військового чи політичного, економічного чи гуманітарного, щодо звільнення заручників, припинення вогню тощо. Потрібно лише не ігнорувати, а ефективно використовувати ці їхні вміння й можливості як цінний потенціал задля досягнення такого омріяного в Україні миру.