Однолітки грають у футбол. За ворота їм слугують дві жердини, а трохи продовгуватий гладенький предмет, який вони котять босими ногами, чомусь магнітом притягує мою дитячу увагу. Підходжу ближче і з грудей мимохіть виривається зойк: «Хлопці, це ж людський череп!» Вони зупиняються, беруть до рук, як їм здавалося, каменюку і суха глина висипається з отворів, що колись були чиїмись очима. А ось і дірка від кулі. Зі слізьми на очах і полохливим серцем розбігаємося врізнобіч. Згодом, переборюючи страх, знову йдемо до глиняного яру, де знаходимо цілу купу людських останків.
Ми бачили тих, хто бачив на власні очі… Що далі чорні роки Другої світової, тим менше безпосередніх свідків страшного нелюдського лихоліття. Стираються подробиці, тьмяніють окремі дати, плутаються назви, притупляється біль втрат. Але так можна густо засіяти землю суцільною травою забуття, від якої лише крок до виродження нації! Тож дедалі гостріше відчуваю, що треба зв’язати вузлики власної пам’яті, щоб відтворити бодай зшиту з клаптиків уяву про ЗЛО на ймення ФАШИЗМ і донести до сучасників.
Ті, хто перебув війну в моєму рідному містечку на березі Південного Бугу, розказували, що відразу після окупації фашисти облаштували концтабір у приміщеннях католицького монастиря, тримаючи в келіях кілька тисяч військовополонених. Майже щодня їх розстрілювали безпосередньо поблизу костьолу або відвозили машиною в глиняні кар’єри. Стогін, нелюдський крик, закривавлені тіла ще довго приходили в сни моїх земляків.
А ми, народжені вже потому, ще не одне десятиліття наштовхувалися на сліди катувань в’язнів тутешнього концтабору. Якось, у 60-ті минулого тепер століття, коли ремонтували старовинний монастирський мур, на одній з плит, заплетеній диким виноградом, відкрився напис: «Якщо виживемо, помстимося!» Червоні літери виявилися не фарбою — кров’ю…
Батько розповідав, що коли його полк наблизився до Майданека, труби тамтешнього крематорію ще диміли чимось жовтавим та ядучим: обслуга концтабору до останньої хвилини виконувала свою демонічну роботу, кидаючи у ненажерливу пащу вогню людські тіла. Нашим солдатам і офіцерам забракло слів, коли вони побачили величезні купи жіночого волосся та дитячого взуття, що накопичила ця фабрика смерті.
У Саласпілсі поблизу Риги, в музеї, на місці колишнього концтабору зберігся величезний шприц, з допомогою якого у малолітніх в’язнів до краплі витягували кров. Від екскурсовода, сивої литовки з очима кольору попелу, що дивом урятувалася з цієї пекельної «лікарні», ми й почули страхітливу розповідь про досліди, які проводили на дітях нелюди в білих халатах, від котрої на кілька хвилин я втратила свідомість.
«Німеччина того часу стала великою катівнею. Волання її жертв чув увесь світ, вони змушували здригатися всі цивілізовані держави» — сказав на Нюрнберзькому процесі обвинувач від США Роберт Джексон. Аргументів для такого висновку достатньо: в роки Другої світової у Німеччині та на окупованих нею територіях діяло понад 14 тисяч таборів смерті, 506 гетто і більше двох тисяч в’язниць.
До фашистських концтаборів з 30-ти(!) європейських країн зігнали і звезли понад 18 тисяч осіб, 11 тисяч з них ніколи вже не повернулися. За колючим дротом гітлерівці примусово утримували 4,5 млн радянських громадян, три мільйони з яких — українці. За бузувірськими намірами споконвічна вкраїнська земля повинна була належати зайдам-носіям особливої арійської крові. А отже, нас позбавляли права навіть народитися…
Під час навчання в столичному Шевченковому університеті мені як кореспондентові вузівської багатотиражки довелося багато спілкуватися з викладачами — учасниками Великої Вітчизняної. У 70-ті роки минулого століття їх було понад 1200. Так-от, найбільші враження зосталися не від розповідей про парад Перемоги, присмачений політичним ореолом героїзм одинаків, а того, про що йшлося впівголоса. 18-річні дівчата-телефоністки з полку, що потрапив в облогу і завтра мав бути винищений дощенту, прийшли до свого командира просити, щоб він став для них перед смертю… першим чоловіком.
Ще один співбесідник оповів, що штурмуючи Буду, верхню частину угорської столиці, солдати просувалися вперед по трупах своїх товаришів. Герой, що отримав Зірку з рук командуючого, першим подолавши Дніпро на Лютезькому плацдармі, зізнався, що не вмів до цього плавати. Танкіст божився, що бачив, як його товариш з відірваною до коліна ногою крокував назустріч, навіть не спираючись на палицю…
Фашизм і його лиха донька війна не підлягають забуттю.