Крістіна Зосімова стала першою жінкою­військовою із Кременчука на Полтавщині, котра загинула в російсько­українській війні. Про 33­річну героїню, яка полягла на полі бою, здебільшого згадують як про особистість, до країв заряджену позитивом і людяністю, наповнену глибокими змістами патріотку.

Запевняла, що обов’язково захищатиме Україну

Крістіна народилася у Світловодську в сім’ї військових: батько й дід були офіцерами. Згодом родина переїхала до села Чечелеве в передмісті Кременчука, і дівчина продовжила шкільне навчання в кременчуцькій гімназії №7. Ті часи були нелегкими в житті її сім’ї, адже батьки розлучилися, а їй із мамою довелося перебиратися на нове місце. Донька, як могла, підтримувала матір з учнівської пори й до своїх останніх днів.

«Я була класним керівником Крістіни. Гарним здоров’ям ця дівчинка спершу не могла похвалитися. Але вона наполегливо займалася спортом і перемагала цю слабкість, стаючи сильнішою фізично, впевненішою ментально. Це неабияк її гартувало на шляху до мети. Бувало, здається, що наступне коло на стадіоні вже не добіжить, але вона уперто казала, що не зупиниться, а дістанеться фінішу. Ще й приходила першою! Крістіна обожнювала легку атлетику та хокей. Її улюблена хокейна команда, звісно ж, — «Кременчук». Вона відвідувала матчі і яскраво, емоційно вболівала», — розповідає керівник краєзнавчого музею 7­ї міської гімназії Тамара Вібла, яка свого часу викладала українську мову і літературу.

Пані Тамара згадує, що одна з її найкращих учениць чудово знала творчість наших великих мовників, істориків та звитяжців минулого і справді брала приклад з них. Зокрема, це постать знаного поета, прозаїка й публіциста Івана Багряного, чий внесок у формування української ідентичності вельми помітний. Крістіна буквально жила в образах, які вивчала, і писала чудові твори на п’ять­шість аркушів. Педагог жалкує, що не збереглися її зошити.

«Твори писала унікально­патріотичні. Кажу це не тому, що я вчителька української мови і літератури, а тому, що справді було так! Крістіна в дописах і розповідях з гордістю зазначала: її батько — військовий, і вона обов’язково захищатиме Україну, щойно виникне небезпека. На уроках історії часто виступала з рефератами, розвідками про різні сторінки минувшини рідного народу. Пам’ятаю, яка вражена вона була подвигом української інтелігенції у 30—40 роках XX сторіччя, як зі сльозами на очах читала уривки з творів поетів Розстріляного відродження», — згадує пані Тамара.

Прикметно, що в серпні 2022­го, трохи більш як за місяць після загибелі на фронті Зосімової, у кременчуцькій гімназії №7 відкрили пам’ятну дошку, присвячену їй. У закладі є стіна Героїв — частина краєзнавчого музею, розміщеного у спеціальній класній кімнаті, де понад 20 тисяч різноманітних експонатів. Крістіна, коли тут навчалася, проводила екскурсії в музеї, адже на цій цікавості до історії й виросла. Саме це захоплення і сформувало той пласт патріотів, які без зволікань пішли на захист держави. Тепер тут на чільному місці — іменний стенд самої Крістіни, а на фасаді навчального закладу — пам’ятний барельєф на її честь.

А в День Героїв України у травні 2025­го у приміщенні головпоштамту Кременчука відбулося урочисте спецпогашення іменних конвертів з марками серії «Хвилина мовчання», присвячених пам’яті семи полеглих під час російсько­української війни воїнів­випускників цієї гімназії. Серед філателістичних доробків — і конверт Крістіни Зосімової.

Напевне, характер, в якому сплелися товариськість і жорстка націленість на результат, найкраще передає портрет Крістіни Зосімової з творчого проєкту офіцера ЗСУ та громадської діячки Олени Білозерської.

«Від нас до цих «тварин» — лише 500 метрів»

Після закінчення гімназії дів чина деякий час перебувала в пошуках шляху, де б почувалася щасливою і могла реалізувати власний потенціал. Улітку 2016­го Крістіна влаштувалася на службу молодшим інспектором 2­ї категорії відділу режиму й охорони Курязької виховної колонії імені А. Макаренка на Харківщині. Проте хотілося більше військового драйву: наступного року долучилася до армійських лав, підписавши трирічний контракт у 81 аеромобільній бригаді, де після фахової підготовки у 179 навчальному центрі опікувалася засекреченим зв’язком. Брала участь в АТО/ООС, отримала статус УБД. Після завершення контракту влітку 2021­го відновилася в системі Державної кримінально­виконавчої служби, влаштувавшись у Полтавську виправну колонію №64.

Навіть перебуваючи в ЗСУ, дівчина мріяла про успішну кар’єру у кримінально­виконавчій системі, оскільки суміщала службу за контрактом і заочне навчання на магістратурі Академії державної пенітенціарної служби в Чернігові. Це була вже її друга вища освіта після закінчення Харківського національного університету імені В. Каразіна.

А напередодні повномасштабного російського вторгнення Крістіна знову служила у війську, доволі круто й несподівано змінивши професійний профіль. Вона воювала у складі 13 окремого мотопіхотного батальйону 58 окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського як другий номер обслуги великокаліберного кулемета ДШК. До речі, з такою потужною зброєю, як «дашка», не кожен чоловік упорається!

На жаль, захисниця України загинула в запеклому бою 18 липня 2022 року на Донеччині.

«Крістіна Зосімова була дівчиною з яскраво вираженим внутрішнім «я», цікавим характером, завдяки якому дуже вирізнялася на тлі інших співробітниць в установі. Зрозуміло, що три роки на війні її неабияк загартували. Військова служба наклала видимий відбиток навіть на стиль життя, який їй вочевидь подобався. Інакше вона своє військове надбання не використовувала б у повсякденні. Вважаю, що такий досвід — неабияка перевага для людини, яка служить чи працює в нашій системі», — зауважив очільник відділу по роботі з персоналом Полтавської виправної колонії №64 Станіслав Жигилій.

«Дочка була серйозною дівчинкою. Захоплювалася спортом, багато працювала над собою. Після школи вступила одразу до двох університетів — у Києві та Харкові, але обрала харківський. Поїхала навчатися на престижний факультет мікробіології, згодом перевелася на фах управління персоналом. Університет імені Каразіна закінчила саме за цією спеціальністю. Крістіна завжди піклувалася про мене, навіть коли служила в ЗСУ. Привозила всілякі дарунки, хороші ліки та смаколики.

Від Крістіни залишився мобільний телефон, завдяки якому вдалося повідомити її друзів про трагедію, що з нею сталася. Я змогла розблокувати його, хоч кілька спроб видалися невдалими. Здогадалася, яку саме спільну й знакову для нас обох дату вона поклала в основу пароля. І все запрацювало», — розповіла мама кулеметниці пані Катерина.

Вона зауважила, що у професійному виборі доньки відіграли роль приклади батька й діда — офіцерів і те, що ще в часи АТО багато її знайомих пішли воювати, а ще більше долучилося вже в процесі нового етапу війни, що розгорівся в лютому 2022­го.

Крістіна чекала цього моменту, адже повернулася у військо за кілька місяців до масштабного вторгнення, оскільки разом з побратимами розуміла: краще зараз стати у стрій, аніж потім гаяти час на формальності. Задовго до ночі 24 лютого все було зібрано: речі й документи спаковані в рюкзаках. І ось уранці пролунав тривожний сигнал збору.

«Коли навесні ЗСУ вигнали окупанта із Сумщини, донька наказала: «Мамо, не дивись телевізор, не слухай радіо… Орки тут таке наробили». Моє дитя так багато бачило смертей і знущань з людей, що це важко передати словами», — веде далі пані Катерина.

Востаннє мама і донька спілкувалися ввечері 18 липня, буквально за кілька годин до фатального бою. Крістіна матері так і сказала: «Мамо, починається обстріл, я йду. Від нас до цих «тварин» лише 500 метрів. Зовсім поруч». Але вона вірила, що Донбас якимось містичним способом її оберігає, адже за три роки перебування в АТО/ООС на цій землі з нею не відбулося нічого надто злого. Крістіна навіть полюбляла повторювати, що Донбас її любить і захищає. Ось і цього разу вірила, що все минеться, як раніше.

Доля розпорядилася інакше

Пані Катерина запевняє, що підрозділ доньки мали за два тижні виводити на ротацію. Але доля розпорядилася інакше.

«Мені 2018­го запропонували службу в ЗСУ за контрактом у військкоматі, а наступного року розпочався практичний етап їхнього реформування у структури ТЦК та СП. Зокрема, почали організовувати групи рекрутингу. І мене направили у Львів на навчання цієї нової спеціалізації. Там познайомився з Крістіною, яка на той час служила контрактником у 81 аеромобільній бригаді й теж приїхала на курси. Заняття були насичені, інформативні, за участі представників НАТО. Під час тематичних виступів я відрекомендувався, що з Кременчука, й до мене підійшла дівчина­військова, сказала, що землячка. Опісля повернувся у військкомат рекрутером, а Крістіну планували призначати в рекрутинговий центр в її частині», — згадує Анатолій Мусіян, який із часом прийняв командування танковим взводом у 153 окремій механізованій бригаді.

Офіцер каже: перед великою війною відчувалася значна потреба у професійних військових, і тоді Крістіна за кілька місяців до повномасштабного вторгнення знову відновилася в армійській родині. У цьому процесі брав участь і її товариш Анатолій, який тоді ще служив у ТЦК та СП.

«У листопаді 2021­го ми планували направити її у 72 бригаду, але напередодні виїзду, коли вже оформили особову справу, у вольєрі з якоїсь причини господиню вкусив за руку пес. Згідно з медичними протоколами, Крістіна мала певний час побути вдома й дотримуватися рекомендацій лікарів. А коли приблизно за місяць після цього інциденту вона знову до нас прийшла, вакансії не було і її вже оформляли в іншу частину — 58 бригаду. І коли у складі цього з’єднання дівчина понюхала пороху під Бахмутом, її влітку на кілька днів відпустили додому. Тоді ми востаннє бачилися. Вона дуже змінилася: в розмові відчувалося тривожне передчуття — це часто у військових буває. Навіть упевнено казала: дуже ймовірно, що це наша остання зустріч. Звісно, я її заспокоював, але усвідомлював: це передчуття ґрунтується на справді гарячій бойовій ситуації в зоні відповідальності бригади», — розповідає про події кінця 2021­го — першої половини 2022 року Анатолій Мусіян.

Інший наш співрозмовник майор запасу Юрій Сергєєв, служив донедавна у Кременчуцькому РТЦК та СП, мав позивний «Художник».

«Крістіну особисто не знав, тільки ховав. Але вже зараз можу сказати, що це була дуже смілива дівчина. Можливо, в неї це від батька й діда. Вона загинула як воїн, не покинувши позицію з ДШК під ворожим вогнем. Ще знаю, що мала нареченого­військового, який не зміг приїхати попрощатися з коханою, бо виконував у той час на передовій важливі бойові завдання і його не відпустили… Крістіна зазнала поранення у ключицю, стікала кров’ю, але поруч нікого не було, хто б допоміг їй скинути із себе бронежилет і зупинити кровотечу. Шкода, що там все так трагічно сталося», — каже «Художник».

Поховали полеглу захисницю на алеї Героїв Свіштовського кладовища з усіма військовими почестями. А в селі Чечелеве вулицю Чкалова перейменували на вулицю Крістіни Зосімової. Саме тут вона жила з мамою.

Геннадій КАРПЮК,
АрміяInform, онлайнмедіа Міноборони