Одна з найстаріших кіностудій світу — Одеська — 100-річчя наступного року зустрічатиме без найвідомішого свого кінорежисера Кіри Муратової, якій довелося попрацювати в її стінах навіть прибиральницею. Кіра Георгіївна була проти офіційної церемонії прощання. З офіціозом у неї були напружені стосунки, неполіткоректні висловлювання визначної мисткині збурювали до гніву стосовно неї та її фільмів.
Вона, з характерним мовленням і пильним поглядом, залишиться в моїй пам’яті інтелектуальною і жіночною. Якось пані Кіра сказала: «Я жорстка людина. Але це мені подобається. В житті я здоровий оптиміст». Її авторське кіно — це погляд на соціум безжально співчуваючого майстра. У роботі режисер орієнтувалася на власні смаки, враховувала думку чоловіка, значно молодшого за неї сценариста і художника Євгена Голубенка, а потім уже зважала на нас: «Не подобаються мої фільми людству? Ну то нестиму свій хрест».
А кіномани світу згадують її як генія. «Сприймаю думку, що я геній. Та хотілося, щоб продюсери і генієві гроші давали».
Фільм «Короткі зустрічі» вийшов на екрани СРСР у 1967 році. Відмову головної героїні від коханого заради роботи режисер вважала непотрібною жертвою, що не залишилося непоміченим кінобонзами, як і те, що вона не дає героям моральних оцінок. До речі, Володимира Висоцького у головній ролі звинуватили у «вульгарному відтінку». Муратовій довелося зіграти у стрічці головну роль, бо актриса не впоралася, а шукати нову не було часу.
Її наступний фільм «Довгі проводи» поклали на полицю. Пізніше його відзначили на кінофестивалі в Локарно.
Стрічку «Серед сірого каміння» кінослужбовці звинуватили в «перенасиченості патологічними типами, режисерською нарочитістю в показі ненормальної поведінки психічно хворих людей». Муратова обстоювала право режисера на «експресивно-яскраву, образно-художню форму». У підсумку їй залишили звання режисера-постановника, а фільм вийшов настільки «правильним», що вона вимагала зняти своє прізвище з титрів, навіть пригрозила судом. Сценаристом і режисером став такий собі Іван Сидоров. Чи багато іванових і сидорових виявляли в радянські часи таку мужність?
У зрілі роки вона пропрацювала в бібліотеці, відлучена від кінематографа, який був для неї простором особистого життя. «Мені треба було жити, а не посипати голову попелом. Якби я сказала, що зніматиму фільми і ніхто їх не побачить, — це була б дурна крайність, ідіотизм. Я людина, а не марсіанка — діти доказ того».
Як фенікс, Кіра Муратова відродилася після перебудови. Завдяки їй Одеса постала на кінофестивалях категорії «А». Вона зізнавалася, що найбільше цінує премію імені Олександра Довженка, який, до речі, розпочинав свою кінобіографію в Одесі.
«Я була практиканткою на його фільмі «Поема про море». Але це настільки різне — людина, особисте спілкування, і те, що він робить. Фільми його обожнюю. А як людина… Довженко трохи презирливо споглядав — такий поважний старий. Ми хотіли з ним спілкуватися, вчитися у нього. А зла дружина огороджувала від студентів. Навчання пов’язане із втомою того, хто вчить. Він був дуже хворим, ми цього не розуміли. Через місяць помер».
Свого часу Кіра провчилася кілька місяців на філологічному в МДУ, але надала перевагу майстерні Сергія Герасимова у ВДІКу. Назва її дебютного фільму «Наш чесний хліб» задала програму на всі наступні стрічки, та й на все життя. Сама Муратова вважала, що визнання має «якийсь збочений успіх».
Її картини рідко показують на телебаченні. В інтерв’ю режисер розмірковувала: «Є фільми, які мають гарний вигляд на ТБ. Наприклад, мої «Другорядні люди», «Три історії». А «Чеховські мотиви» не треба дивитися по телевізору. Важливе значення в ньому має долбі-звук: співи церковні, паралельні розмови. Не дозволяю його показувати навіть у кінозалах, де нема долбі».
І хоч її фільми не робили каси, прихильники її таланту час від часу мають змогу зчитувати її кіномову в безжальному діагнозі суспільства.
Чи любила Муратова щось, окрім кіно? «Люблю читати, люблю Толстого — він настільки досконалий! Однак зараз майже не читаю. Хочу повикидати масу книжок. Люблю красиві речі, тобто гарні, виразні. Нічого не колекціоную, крім чоловікових картин, які висять замість шпалер. Можна ремонт не робити, повісити ще одну. (Сміється). Я б колекціонувала, були б гроші. Мені гроші потрібні для незалежності — робити те, що хочеш і скільки хочеш. Люблю тварин. У нас є дві кішки. Я б витратила всі гроші, які залишилися б після задоволення потреб усіх домашніх, не на притулок для літніх чи дітей, а на дім для тварин. Старий чи дитина може боротися серед нас, людей, а тварин ми вийняли з їхнього нормального життя і мучимо. Відчуваю провину. Мені більше жаль бачити, як страждає собака, ніж людина, яка сама себе довела до такого життя. Мою любов до замучених тварин видно у фільмі «Астенічний синдром». І ось що скажу: людино, не думай, що ти вінець природи, центр світобудови. Це про тебе повинен сказати марсіянин, медуза, ведмідь. Задумайся: хто тебе призначив?»
Своїм глядачам вона бажає добробуту. «Коли буде багато заможних людей, вони вчитимуть своїх дітей культури. Не кожен розуміє живопис, та якщо його навчити, він насолоджуватиметься. Люди майбутнього цінуватимуть мистецтво, розумітимуть хороше кіно».
ДОСЬЄ «УК»
Кіра Георгіївна Муратова (Короткова). 5.11.1934 — 6.06.2018. Народилася в м. Сороки в Румунії, тепер Молдова. 1959-го закінчила ВДІК. Працювала на Одеській кіностудії з 1961-го та Ленфільмі. Почесний громадянин Одеси. Лауреат Національної премії ім. Шевченка — 1993 р. Нагороджена орденами Ярослава Мудрого ІІІ, ІV, V ступенів. Народна артистка України.
За великий особистий внесок у світову культуру 2017 року її запрошено до складу Американської кіноакадемії, яка визначає володарів «Оскара». Зняла 17 фільмів, працювала в 25 кінопроектах.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»