Антон Білик… Аграрій-легенда Тернопільщини, якщо не всієї України. Бог наділив його справжнім хліборобським талантом, господарською кмітливістю. Майже шістдесят років він трудиться в сільському господарстві, з них — понад сорок років очолює приватно-орендне підприємство «Іванівське», що в Теребовлянському районі. Тут, незважаючи на різні політичні та економічні негаразди-перипетії, в усі часи завжди домагалися й домагаються добрих результатів праці. Нинішня весна для Антона Івановича — ювілейна. Своє 80-річчя він зустрів, звісно ж, у робочих клопотах, у рідному колективі.
Прожектор його долі
Під час військової служби Антон Білик був прожектористом, пучками-струменями потужного світла освічував нічне небо та сигналізував, вишукуючи літаки. Як на мене, є в цьому певний знак його долі. Бо своєю трудовою діяльністю, змістом усього життя він залишається прожектором, взірцем для інших. Я ж, їдучи в Іванівку, прагнув, аби Антон Іванович увімкнув ще й прожектор своєї пам’яті та освітив свій життєпис.
Виріс він у селі Гиньківці, що в Заліщицькому районі на Тернопіллі. «То була чорна біда», — так відгукується про своє дитинство. До Другої світової сім’я Біликів володіла сімома мор∂ами землі, батьки обробляли їх, якось давали собі раду. А малий Антон разом з молодшою сестрою теж мали свої обов’язки: пасли корів, допомагали по господарству. Потім прийшли в Галичину більшовики, а там і війна вибухнула. Настало й тяжке повоєння з голодом та холодом. Але навіть не це було найгіршим. Його родина належала до національно свідомих українців. Зрозуміло, радянська влада такого факту не могла проігнорувати. Батька позбавили волі на тривалий час, а після закінчення терміну ув’язнення — ще на стільки ж літ заборонили повертатися до рідного краю. Бабуся відійшла у вічність на Соловках. Отож Антон зростав лише під маминим крилом-опікою, при живому татові будучи напівсиротою. І коли закінчив місцеву семирічку, треба було здобувати якийсь фах. Переважило не бажання опанувати професію за покликом душі, а радше зважив на те, аби було ближче навідуватися до матері. Поїхав до свого райцентру й вступив до технікуму, щоб оволодіти знаннями з агрономії. Забігаючи наперед, додам, що вивчати наукові основи агровиробництва продовжив і у Львівському сільськогосподарському інституті, який закінчив 1966 року.
А ось у Заліщицькому сільськогосподарському технікумі Антон Іванович не лише здобув диплом, а й знайшов кохання: у 19 років повів до вінця одногрупницю Софію Чорненьку. Молода пара отримала направлення на роботу в Підгаєцький район, до того ж в одне село, але у різні господарства. Народилася перша донька. Молодого татуся тим часом призвали до армійських лав. А через три з лишком роки, демобілізувавшись, повернувся вже в Іванівку Теребовлянського району, куди дружина переїхала працювати, аби бути ближче до рідної матері.
Якщо працювати, то по-європейськи
З 1957 року він живе й працює в Іванівці. Спочатку трудився головним агрономом, а 42 роки тому його обрали головою господарства. Заповзятливий, упертий у праці, він з перших років головування зумів вивести тодішній колгосп у передові в районі. На світанку незалежності України владні неофіти надто ревно взялися за розвал господарств, знімання з посад керівників. Антона Івановича, певна річ, теж не оминули увагою. Одного разу скликали збори в місцевому будинку культури, навіть не повідомивши про це голову колгоспу. Та селяни не пішли проти власного сумління, висловили підтримку талановитому господарю. Він аж ніяк не тримався за посаду, просто був свідомий того, що неможливо залишити господарство напризволяще, треба докласти всіх зусиль, аби його не розтягнули. Це розуміння Антонові Білику коштувало чимало здоров’я, недоспаних ночей, але він витерпів і зберіг цілісним аграрний підрозділ в Іванівці. Нині це приватно-орендне підприємство «Іванівське».
Крім земель в Іванівці, підприємство орендує паї ще у сусідніх селах Ілавче, Боричівка та Глещева. Разом — 4,5 тисячі гектарів. «Це оптимальна площа, — зазначає Антон Іванович. — Адже землю треба відчувати, пильнувати й бачити. Як і тих людей, які на ній трудяться. Тож за мету собі не ставлять збільшення кількості гектарів, а працюють, щоб нива зуміла порадувати дорідними врожаями».
На столі в директора чимало спеціалізованої літератури, різних рекламних буклетів, ноутбук, аби передовсім потрапляти у всесвітню мережу. Адже Антон Іванович постійно цікавиться, вивчає зарубіжні технології, інформацію про нові засоби захисту рослин, ознайомлюється з новинками сільськогосподарської техніки. Принагідно зазначити, що трактори, комбайни, причіпні та інші механізми в «Іванівському» — сучасні, переважно імпортні, що дає змогу проводити всі польові роботи в оптимальні строки, високоякісно. Примітно, що підприємство ніколи не бере кредитів. «Завжди дивимося вперед, — розмірковує Антон Білик, — аналізуємо, що можемо зробити, а де й треба тугіше пояс затягнути». Мудрістю господаря це називається.
Рослинний, так би мовити, клин підприємства розмаїтий. Це — сотні гектарів озимих та ярих колосових, гороху, кукурудзи, гречки. У впровадженні нових технологій вирощування цукрових буряків господарство завжди серед перших у краї. Звернули увагу й на ріпак, сою та навіть білу гірчицю. Структура посівних площ у господарстві відшліфована. Догляд за посівами у всі роки ретельний. Якось тут побували німецькі аграрії — були надто вражені високими врожаями зернових. Торік у господарстві зуміли зібрати з гектара по 94 центнери озимої пшениці, 78 — ячменю, 125 — кукурудзи. Це європейський врожай.
Господарство неодмінно повинне бути комплексним, а отже, обов’язково розвивати й тваринництво, переконаний Антон Білик. Вигодовують 1400 голів великої рогатої худоби, 1300 свиней. На фермі — півтисячі корів, надоюють щороку від кожної з них до семи тисяч кілограмів молока.
«Керівник має знати, що людям треба»
На підприємстві працюють майже двісті осіб, а літньої пори збирання врожаю — ще більше. Заробляють у середньому 4000 гривень. Лише торік «Іванівське» податками, відрахуваннями на соціальну сферу та розрахунком за паї виплатило понад 10 мільйонів гривень Коли є де працювати, то й молодь не квапиться виїжджати з рідних місць. В Іванівці щороку справляють понад 10 весіль. Дванадцять років тому постала нагальна потреба відкрити дитячий садок. Для нього виділили приміщення колишньої колгоспної контори. Дошкільний заклад назвали «Казкою». А щоб було тут все до ладу, гарно та затишно, переобладнали його, відремонтували, подбали про меблі, металеву огорожу, інші необхідні речі, звісно, за кошти господарства. Крупами, м’ясом, деякими іншими продуктами харчування для наймолодших іванівчан теж переймаються на підприємстві.
Допомагають й іншим соціальним закладам: насамперед свого часу за гроші господарства капітально відремонтували сільський будинок культури. Тут діють драмгурток і народний хор, яким теж «Іванівське» завжди стає у пригоді. Як, зрештою, і загальноосвітній школі, медзакладу, церквам, а також односельцям, і не лише. За кошти господарства газифіковано населені пункти, прокладено дороги з твердим покриттям.
Не скупий, не конфліктний, приємний характером, доброзичливий, відкритий для всіх, справжній господар — такі прикметні риси Антона Білика передовсім зауважують односельчани. «Які якості власного характеру допомагають добре господарювати?» — це вже я поцікавився в Антона Івановича. «Мабуть, виваженість, толерантність. Керівник має знати, що людям треба. Завжди гадаю, що не все ще зробив, тому прагну надолужити», — почув у відповідь.
По роботі — честь
«Роботу треба любити, вона й зі здоров’ям допомагає мені», — така філософія довголітнього керівника господарства. Антон Білик весь у нових планах, турботах. Як не перевіряє на ділі, як не випробовує його доля, він знапевняє, що щасливий. Радіє, що Бог дарує йому наснагу, що поруч з ним понад півстоліття йде його кохана Софія Юріївна — добрий помічник та порадник. Привітати дорогого татуся, дідуся й прадідуся з ювілейним днем народження найближчими вихідними приїдуть три доні, зяті, шестеро онуків, п’ятеро правнуків.
По роботі — честь, по заслузі — слава. Мовлено ніби про Антона Івановича Білика. За трудові успіхи в незалежній Україні він став повним кавалером ордена «За заслуги», удостоївся звання заслуженого працівника сільського господарства.