"Білі шинелі"

Олександр КРЮЧКОВ
14 грудня 2017

Більшість жителів Сєверодонецька Луганської області без особливого напруження пам’яті скажуть, як знайти в місті військовий госпіталь. Бо цей медичний заклад дуже шанують городяни: він ставить на ноги не лише військовослужбовців, а й людей цивільних. Цього року, наприклад, медичну допомогу тут отримали понад 13 тисяч осіб.

16 років в армії, в АТО — з перших днів. Андрій Телефанко, начальник 59-го госпіталю, війну бачить щодня. Фото Володимира ЗАЇКИ

59-й, фартовий

— У зоні АТО ми перебуваємо з липня 2016 року, — розповідаєкомандир 59-го мобільного госпіталю підполковник медичної служби Андрій Телефанко. — Керую цим медичним закладом сім місяців. Служу ж в армії 16 років. До госпіталю був начмедом однієї з бригад оперативного командування «Захід». До речі, наш 59-й за роки війни шість разів змінював місце розташування. До Сєверодонецька, наприклад, він дислокувався у Сватовому (теж Луганська область). Думаю, що більше не переїжджатимемо. І по закінченні війни госпіталь стане гарнізонним.

Розмова з керівником медичного закладу відбувалася в коридорі, і я краєм ока спостерігав за пересуванням військовослужбовців, які перебували тут на лікуванні. Важкопоранених не помітив, а на милицях та із загіпсованими руками повз нас пройшло кілька людей.

— У госпіталі лікуються 60 військовослужбовців, — Андрій Георгійович перехопив мій погляд. — З них 2 поранених і 7 травмованих. Решта — пацієнти із загальними захворюваннями. Поранені надійшли із Кримського, де періодично загострюється ситуація на фронті. У них осколкові поранення м’яких тканин нижніх і верхніх кінцівок. А в травмованих — переважно вивихи та переломи. Бійці зі складними пораненнями перебувають у нас менш як добу. Потім їх відправляємо  санітарною авіацією до спеціалізованих лікувальних закладів Дніпра і Харкова.

Першу медичну допомогу наші воїни отримують на полі бою. Ми ж надаємо їм першу лікарську з елементами спеціалізованої допомоги: наприклад операційної, урологічної, судинної. За роки проведення АТО (підполковник стукає до підвіконні) смертельних випадків у нас не було. І ми зробимо все, щоб цього не трапилося в майбутньому. Через це поранені бійці, дізнавшись, що їх везуть на лікування до 59-го мобільного госпіталю, зітхають із полегшенням. Я навіть чув, що наш медичний заклад вони називають фартовим.

Медики госпіталю оперували поранених бійців навіть під ворожим обстрілом. Найвища оцінка їхній роботі — жоден «300-й» не став «200-м».

Вінницькі медики

До речі, 59-й військовий мобільний госпіталь сформували фахівці Вінницького військово-медичного клінічного центру Центрального регіону в травні 2014 року. Коли ж на Донбасі розпочалися бойові дії, госпіталь наприкінці травня переїхав із технікою та обладнанням до Старобільська Луганської області. Щоб розгорнути на новому місцімедичне містечко, понад 100його працівникам вистачило...однієї ночі.

У червні 2014-го вінницькі медики вперше в історії незалежної України зробили в польових умовах надскладну операцію у черевній порожнині: тодішній генерал-майор медичної служби Збройних сил України хірург Андрій Верба прооперував снайпера, який зазнав поранення в живіт. У бійця майже не було шансів вижити, але пан хірург думав інакше.

Працівники госпіталю розповіли, що під час одного з переїздів 59-й помістили у школі села Побєда Луганської області. Там госпіталь уперше потрапив під обстріл. Але вінницькі медики навіть під свист мін і снарядів боролися за життя кожного пораненого. Ніхто з хірургів та обслуговуючого персоналу, які не спали три доби, не покинув операційної. Через те жоден боєць у госпіталі не помер.

— Очоливши цей медичний заклад, я пройнявся глибокою повагою до колег, які працювали тут до мене, — погляд підполковника медичної служби Андрія Телефанка світився теплом. — Служив у війську й добре знаю, як важко було витягувати солдатів із того світу. 2014 року, наприклад, у госпіталь доставляли переважно бійців з осколковими та кульовими пораненнями в голову. Встигнеш таким надати першу медичну допомогу — врятуєш життя. Ні — навіть геніальний хірург нічого не зробить пізніше в госпіталі. І українська армія зазнавала втрат. Медики від цього теж дуже страждали: конвеєр смерті багатьох доводив до відчаю.

Повернути бійця в стрій — головне завдання медиків госпіталю. Жіноча його частина з цим справляється на відмінно. Фото Володимира ЗАЇКИ

Дзвінок мами

Слухав розповідь Андрія Георгійовича і відчував, даруйте, сором за всі наші ЗМІ, які щодня цілі шпальти газет, радіо та телевізійний ефір віддають безглуздим балачкам народних депутатів, найрозумнішим політологам та різним експертам, а про військового хірурга, який, залишившись в дебальцевському котлі єдиним оперуючим медиком у своєму підрозділі й наодинці — без знеболювальних і плазми — проводив операції в бліндажі (!), на колінах, прикриваючи собою поранених від землі, що сипалася після постійних розривів мін, чомусь ніхто не говорить. А лікар-майданівець з Ужгорода Олександр Данилюк не язиком молов, а врятував за дев’ять діб 95 бійців.

Перед поїздкою в АТО знайшов в інтернеті матеріал про трьох медиків-героїв 59-го військового мобільного госпіталю, які за час служби зазнали поранень на передовій: вогнепальне гомілки, коли в операційну палатку влетіла ворожа куля, осколкове в око (військовий лікар вискочив надвір надати медичну допомогу бійцям з підбитого БТР) і перелом ноги, коли санітарна машина перекинулася, повертаючись із передової до госпіталю.

А після спогадів медсестри Аліни Андрійченко довго не міг заспокоїтися: коли госпіталь стояв в Оріховому, привезли «двохсотого». Молодий ще хлопчина лежав у санітарній машині. Несподівано в кишені його жилетки задзвонив телефон. Медики взяли слухавку — і сльози набігли на очі навіть чоловікам: телефонувала мама загиблого.  «Ніхто з нас не наважувався сказати мамі, що сина більше немає. Це мав зробити лише командир. Тож ми всі стояли і плакали», — згадувала пані Аліна.

Ситуація поліпшується

Звісно ж, нині медична ситуація на фронті значно поліпшилася: військові лікарі набули певного досвіду, у госпіталі спрямували кращий транспорт для перевезення поранених із передової, з медикаментами проблем стало менше (59-й — це перша медична установа, куди надходять поранені з фронту, її забезпечують першочергово). Поповнилися госпіталі й професійними медиками: у відділення прийшли цивільні лікарі-контрактники. Тому з 59-го після лікування до військових частин повертається 78% військовослужбовців.

— Мені тепер є з ким працювати і виконувати складні медичні завдання, — в голосі керівника госпіталю звучить гордість. — Це начальник відділення реанімації, анестезіології та інтенсивної терапії молодший лейтенант Світлана Кулєшова, ординатор відділення анестезіології та інтенсивної терапії капітан Олег Скворцов, старший медбрат цього відділення сержант Григорій Сенной, старший ординатор хірургічного відділення Олександр От, начальник хірургічного відділення старший лейтенант Андрій Боровський. Разом ми і на роботі і, коли випадає нагода, під час відпочинку. Нещодавно, наприклад, заступник голови Луганської облдержадміністрації Ольга Лішик подарувала госпіталю квитки в кінотеатр для 30 військовослужбовців. Кіно із задоволенням переглянули не лише медики, вільні від служби, а й поранені, які перебували в той час на лікуванні.

Більше б таких гарних днів медикам 59-го, їхнім колегам з інших госпіталів і менше операційної роботи!   



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua