Втративши голову, за волоссям не плачуть. Тож наче й не випадає піднімати якийсь особливий лемент з того приводу, що Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення вилучила із ліцензій на мовлення графу «Мова, якою вестимуться передачі». Тим більше, що є у нас міста, де така новація жодним чином не позначиться на мовних розкладах у ефірі і не спричинить тієї «русифікації», про яку попереджають експерти.
Таким містом є, зокрема, Одеса. Русифікувати ж бо тут практично нічого. В усі часи українська мова в місцевому ефірі була представлена ледь не номінально. Переважно у програмах недобитого державного телерадіомовлення. І навіть коли взяти до уваги дані Всеукраїнського перепису населення 2001-го, за якими українську вважають рідною 46,3% жителів Одеси та області, а російську — 41,9%, то місцевий ефір аж ніяк не відбиває цього співвідношення. Частка української тут була і залишається мізерною. І ситуація така ніжно плекалася тією ж Нацрадою ще у ті часи, коли Законом «Про засади мовної політики» у країні ще й не пахло.
2002 року, приміром, вона відмовила у ліцензії єдиній україномовній радіостанції Одеси — державному «Радіо на Троїцькій», віддавши хвилю російськомовному комерційному мовнику. І та мовна графа була їй до самісінької лампочки. Тож її нинішнє вилучення я можу тільки вітати — становище українського мовлення в Одесі від того не поліпшиться, але принаймні трішки поменшає блюзнірства. Як на мене, то воно навіть на краще, що держава чесно визнає: мовне питання в нашому ефірі регулюється виключно можливостями кращого заробітку та потребами політичної кон’юнктури. Бо мимоволі запідозриш у меншовартості нашу солов’їну, дивлячись, як вона ледь животіє в одеському ефірі, перебуваючи начебто під захистом цілого оберемка законів, постанов та інструкцій. Захисників-бо вона весь цей час мала таких, що й ворогів не треба.
Чого вартий хоча б чинний і нині Закон «Про внесення змін до Закону України «Про рекламу», ухвалений Верховною Радою 2003 року. Перше положення його 6 статті звучить наче цілком патріотично: «Реклама розповсюджується на території України виключно українською мовою». Що маємо на виході в одеських реаліях? Мовить собі якась середньостатистична радіостанція, там пісенька — російською, там якесь ток-шоу — все тією ж, аж ось той момент, який у слухачів зазвичай викликає роздратування аж до відрази — реклама. Якою? Правильно: українською. Не кожен українофоб вигадав би такий ефектний хід. Тож іще раз повторюю: не потрібен нашій мові такий захист.
Коли влада реально хоче посприяти розвитку державної мови в ефірі, нехай займеться чимось по-справжньому корисним: підтримає національних — не тільки за місцем розташування — мовників. І найперше, приміром, розбереться зі своєю валізою без ручки — системою регіонального державного телерадіомовлення. Ну невже за 20 років наші телерадіомовні органи жодного разу не відвідала здорова думка про те, що радіомовлення державне треба переводити у ФМ-діапазон? Чому воно й досі працює в ефірному гетто радянського УКХ та практично викоренених радіоточок?
Напевне, наївно було б розраховувати, що саме зараз держава виділить якусь організаційно-фінансову потугу, аби формувати сучасний, конкурентоспроможний український інформаційний простір. А коли тут дзуськи, то і бюрократичного паперового захисту для проформи теж не треба. Мова й далі житиме собі окремо від влади, а як доведеться — то і всупереч їй.