Кажуть, що Микола Гоголь — фігура містична. Нещодавно мені й самому довелося у цьому переконатися. У складі колективу Полтавського обласного академічного музично-драматичного театру імені М.В. Гоголя готувався вирушити на відкриття Сорочинського ярмарку. Доки працівники театру заносили в автобус реквізит, сидів і подумки готувався до майбутнього фоторепортажу, уявляв головних персонажів дійства. Щойно уявив Миколу Гоголя в чорному костюмі з пером у руці, біля мене хтось зупинився: «Тут можна сісти?» Я повернувся на голос і здригнувся: переді мною стояв той, про кого я думав, тільки одягнений у білу вишиванку й без перуки. Це був актор, який багато років поспіль виступав на ярмарку в образі письменника, заслужений артист України Богдан Чернявський. Так з’явилося це інтерв’ю, в якому актор розповів для «Урядового кур’єра» про Сорочинський ярмарок, згадав кумедні випадки, що траплялися з ним на торговищі.

Раніше на ярмарку все було по-домашньому

— Богдане Вікторовичу, коли ви вперше приміряли на себе образ Гоголя і яким тоді був Сорочинський ярмарок?

— Це було 2004 року. Але на ярмарку я бував і раніше, приблизно з кінця 1980-х. Тоді навчався в театральній студії в Полтаві, й нас, як і інші аматорські колективи, залучали до участі у ярмаркових розважальних заходах. На той час він ще не мав статусу національного й відрізнявся від нинішнього. Він був справді народним, там було все по-домашньому. Та все одно дуже хвилювався, коли мені вперше в образі Гоголя довірили зустрічати там Прем’єр-міністра України, тоді це був Віктор Янукович. А вже наступного, 2005 року завітав до нас і Президент Віктор Ющенко.

Мені здається, на тодішніх ярмарках було веселіше. Мабуть, тому, що країна була економічно потужніша й не було всіляких криз та пандемій. Нині на Сорочинському немає таких, як у Гоголя написано, «нестримних веселощів», дійства, де справді можна відірватися, незважаючи ні на що.

На зламі 2000-х відбулася політизація ярмарку. Він став майоріти прапорами різних політичних сил. Відтоді зазнавав дедалі більших змін, перетворюючись на величезний майданчик для міжнародних корпорацій, які представляли там свої товари. На Сорочинському багато було іноземних представництв, дипломатів наприклад з Італії, країн Балтії, Грузії, Узбекистану, Білорусі, В’єтнаму. Тепер їх менше. Перестали їздити на торжище росіяни, яких там завжди було чимало. Чи не найбільше їх наїжджало з Москви і Петербурга. Потім вони ділилися світлинами з ярмарку в соціальних мережах. Це для них було, ніби вони відвідали фестиваль у Венеції.

2014-й усе змінив, і тепер ярмарок виживає. Щоб він став яскравішим, треба, аби країна стала багатшою.

— Вам доводилося давати інтерв’ю російським журналістам?

— Багато разів. Я добре до них ставився доти, доки вони стали поводитися, м’яко кажучи, некоректно. Наприклад, 2008 року я давав інтерв’ю каналу РТР. І за звичкою, українською мовою. А вони запитують: «Ой, а ви можєтє на русскам давать інтерв’ю?» Відповідаю: «Звичайно, які питання». І журналістка тоді поставила таке провокаційне запитання: «А пачєму ваабще Гоголь на ярмаркє гаварит па-украінскі?» Кажу: «Тому, що це Україна». — «Но Гогаль же рускій пісатель! Ну вот ви лична как считаєтє? Прєдставтєсь, пажалуста». Я тоді був іще недосвідченим актором в образі Гоголя, тому представився і навіть погодився, що Гоголь — російський письменник. Але вона й далі тиснула: «Ну, так пачєму ви гаварітє па-украінскі?» Якось виплутався із цієї ситуації, щось їй відповів, але неприємний осад залишився.

Багато провокаційних запитань російські журналісти ставили і 2009 року, коли ми відзначали 300-річчя Полтавської битви. А 2010-го трапилась неприємна ситуація. Я дав інтерв’ю журналістові газети «Известия», який потім на свій лад потрактував його для написання статті «Гоголь. Гопак. Горилка», суть якої зводилася до того, що хохли — дуже невдячні люди. Мовляв, хоч Гоголь у них і народився, проте це ж Росія зробила його Гоголем, великим російським письменником. І вони не можуть об’єктивно оцінювати не тільки геній цієї людини, а й те, що він зробив.

— Чим, на вашу думку, цьогорічний Сорочинський ярмарок може здивувати?

— Якщо говорити про внутрішнє наповнення, його культурна програма вже мало чим може здивувати людей. Добре, що підтримуємо традицію. Мені цікаво побачити на ярмарку щось справжнє, гоголівське, нехай навіть і спровоковане режисерами. Можливо, навіть містичне. І щоб люди, звичайно, після цього залишали ярмарок у гарному настрої.

— Що саме гоголівське ви хочете побачити?

— Ми показуємо сценки з повісті «Сорочинський ярмарок». Але вони всі мають позитивне наповнення, просто демонструють персонажів твору. Потрібен інтерактив. Треба створювати якісь ситуації, в яких брали б участь ярмаркувальники. Але це складне завдання. Його виконання пов’язане з імпровізацією, врахуванням елементів безпеки та інтересів бізнесу. Не всі можуть на це піти. Таке може бути тільки у здоровому, безпечному суспільстві, коли люди розслаблені й не бояться нічого. А тепер усі, перепрошую, трішечки перелякані.

Коли Гоголів було багато

— Чи траплялися з вами на Сорочинському ярмарку кумедні випадки?

— Бувало всякого. Це зараз я їду туди із власними вусами, а 2004 року використовував штучні й перуку. Отже, герої творів Гоголя на волах, автор у повозі, запряженому трійкою коней. Усе дуже солідно. Але я хвилювався, притримував рукою перуку і вуса, бо було побоювання, що ніби вуса погано тримаються. І ось залишається метрів зо сто до садиби Хіврі — місця, де я повинен зустріти Президента України. Ми їдемо, кілька разів зупиняємося, тому що охорона, яка супроводжує наш кортеж, отримує інформацію про пересування Віктора Андрійовича, а він набагато запізнювався від запланованого. Наші постійні зупинки викликали увагу присутніх, люди підходили і просили з ними сфотографуватися. Звичайно, я нікому не відмовляв на ярмарку. Кажу: «Добре, але швиденько, бо їдемо далі». Один підбіг, другий — з дітьми, родинами. І тут такий чолов’яга, вже, мабуть, добрячу перехилив чарку, а спекотно, розвезло, і він підбігає до мене: «О! Гоголь! А сфотографуймося!».

Він мене обіймає за плечі, щоб зі мною сфотографуватися і чи то навмисне, чи ненароком зачіплює перуку, яка трішечки сповзає набік. Я її рукою притримую, кажу: «Що ти робиш?» А він зрозумів, що я актор, у нього це викликало розчарування: «То може, в тебе й вуса несправжні?» Хапає мене за вуса і відриває їх. Я вихоплюю в нього ті вуса, а тут саме команда їхати далі. Я з вусами в одній руці, другою притримую перуку, поспіхом якось поправляю все це. І раптом бачу зовсім близько Президента Ющенка. Підходжу: «Шановний Вікторе Андрійовичу!», а одною рукою вуса притримую. Після того вирішив більше не клеїти. Відростив власні.

— Може, ще щось пригадаєте?

— Смішні ситуації траплялися, коли Гоголів на ярмарку було кілька. Крім нас, акторів, які промовляють тексти, виступають на майданчиках, були ще Гоголі з народу. Вони приїжджали на ярмарок у такому образі, бо одного разу подивилися на себе у дзеркало й побачили, що схожі на письменника. Це наші земляки з Миргорода, Диканьки. Вони пошили собі вбрання й приїжджали, фотографувалися з людьми, може, на цьому й заробляли. А підходили до перевтілення творчо. Обирали якусь локацію, у них було перо і тека з текстами. Щось розповідали, розважали ярмаркувальників. Це було здорово. Знаю одного такого, історика за освітою.

Для ярмарку вони робили добру справу. Це була імпровізація. Але для режисерів під час офіційного відкриття вони ставали головним болем. Коли йшли територією торговища до головної сцени керівники держави, офіційні особи, то зустрічали кількох Гоголів. Хто з них офіційний, а хто самозванець — одразу не розбереш. Тому Гоголів-самозванців вирішили не пускати на ярмарок, принаймні у перший день роботи. Але ж хлопці теж, як кажуть, не в тім’я биті. Їх проганяли, а вони поверталися. І в непідходящий момент виринали з натовпу, підходили до президентів, прем’єрів, депутатів та інших офіційних осіб, які часто запізнювалися на відкриття ярмарку.

Була така ситуація. На відкриття чекали Юлію Тимошенко. Прогнали всіх зайвих Гоголів. І тут Юлія Володимирівна під’їжджає, а перший Гоголь, наче чортик із табакерки — виринає на дорозі перед нею. Зустрічає її, говорить якісь слова від себе. Вона ж думає, що це офіційний Гоголь, із ним ручкається, вітається, фотографується. Потім вона і її супровід ішли далі. Пройшли метрів із п’ятдесят, перед ними — другий Гоголь. Вони вже трішечки жартома так, хі-хі, ха-ха. Але ж основного, якого я тоді грав, іще нема. І коли вже третій Гоголь з’являється, вони сміються. «Що таке?» Це я вже потім про все дізнався, чому вони так реагували: підійшли до мене як до знайомого і запитали: «А коли буде четвертий Гоголь?» Не можу зрозуміти, що вони кажуть. Я їм свій текст, а вони: «Де п’ятий, де шостий, сьомий?» Отака була історія.

Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Богдан ЧЕРНЯВСЬКИЙ.  Народився 30 жовтня 1972 року в Полтаві. Закінчив Харківський державний університет імені І.П. Котляревського, здобувши спершу спеціальність «актор драматичного театру і кіно», а потім «режисер драматичного театру». Працював у Харківському театрі для дітей та юнацтва, з кінця 1999-го — актор Полтавського обласного академічного музично-драматичного театру імені М.В. Гоголя.

Заслужений артист України. За акторську кар’єру втілив близько 70 образів у театрі й кіно.