Художній керівник
Київського національного
академічного театру оперети
Богдан СТРУТИНСЬКИЙ
Богдан Струтинський очолив Київський театр оперети 7 років тому, коли той був у повному занепаді. Молодому керівникові тоді виповнилося всього 33, але цей вік, здається, тільки додавав запалу, бо нині театр — один з найпопулярніших у столиці: вистави постійно збирають аншлаги. Сьогодні Богдан Струтинський — гість «Урядового кур’єра».
— Пане Богдане, ви одразу обрали собі цей шлях?
— Жодних мрій про театр у мене в дитинстві не було. Батько працював адміністративним керівником, мама — художницею-вишивальницею на фабриці ім. Р. Люксембург. Мої рідні хотіли, щоб я був лікарем. Але якось нас школою привезли на виставу «Тіні забутих предків», а потім на «Плаху» за Ч. Айтматовим. Це була дуже авангардна постановка на той час, і я мало що одразу зрозумів. Але припала до душі сама атмосфера театру. У мене було таке сильне враження від цього, я відчував такий внутрішній підйом, як людина, що вперше стрибає з парашутом. Так само хотілося закричати: «А-а-а-а-а!!!…».
— Чим саме привабила сцена?
— Своєю магією. Це внутрішній потяг, любов назавжди. Я брав участь в учнівських театрах, у хорі співав. Це в мене від бабусі, мабуть. Вона прожила 92 роки, розмовляла польською, читала катехізис без окулярів, мала фантастичну пам’ять. І завжди імітувала інших — дуже точно відшукувала родзинки голосових інтонацій, міміку і майстерно передавала їх, як у театрі одного актора.
— Після Київського театрального інституту у вас було два різних періоди: до оперети і нині. Перший налічував більш ніж десяток драматичних постановок, стажування в провідних драматичних театрах...
— У мене була велика жага до знань. Коли ти обмінюєшся досвідом, збагачуєшся і в своєму досвіді: власні знання множаться на досвід представників різних театральних шкіл. Мої вчителі — Лесь Танюк, талановитий режисер і педагог, та Валентина Заболотна, наш видатний театрознавець, а згодом і школа стажування дали мені відчуття свободи, впевненості.
Поспішайте: сьогодні в опереті прем'єра «За двома зайцями». Фото Київського театру оперети
— Навряд чи тоді ви взагалі могли уявити себе в опереті?
— Я справді не сприймав оперету тоді, і як більшість режисерів, спрямовував себе на серйозніші речі, не розуміючи, що комедія — це завжди набагато складніше, її треба вміти ставити. А ставити ексцентрику ще складніше. Звичайно, сам я б оперету не вибрав. Це був випадок долі.
— Тоді вас взяли на «слабо»?
— Можливо. До мене надійшла пропозиція міністра культури Юрія Богуцького очолити театр. Але на той час Київська оперета була вкрай занедбана: театр як театр, можна сказати, не функціонував. Кілька вистав при майже порожній залі, а в іншій час — майданчик для проведення господарських виставок, складські приміщення для того, щоб обслуговувати Троїцький ринок. Однак у цих умовах збереглася обдарована, багата на традиції трупа театру. Зрештою, в мені зіграла дуже сильна амбіція, і оскільки я людина азартна у всьому, кинув виклик в першу чергу самому собі в 33-річному віці.
— І ніколи не пошкодували?
— Звичайно, з одного боку важко стикатися зі спротивом, нерозумінням, коли починаєш робити щось нове. Спочатку ночами впадав у відчай: «Нічого ти, друже, тут не доб’єшся». А зранку — знов за своє. Мабуть, для мене ці роки надзвичайно щасливі, тому що все-таки ми зламали негативну інерцію сприйняття театру оперети.
— І настільки стрімко, що спочатку театр став академічним, а 2009 року — національним!
— Я вважаю, життя має складатися з перемог, хоча б маленьких. Є вдалий вислів: «Мрійте задля того, щоб краще бачити дорогу в майбутнє». Я часто його використовую і вірю, що ідеї матеріалізуються.
— А як змінився репертуар театру за часи вашого художнього керівництва?
— Ми зберегли основну частину класичних оперет, у яких завжди був свій вірний глядач. Нові вистави, які я почав ставити в опереті, не схожі одна на одну, різножанрові. Я хотів довести, що оперета — це театр широкого формату. Ми відкрили «Театр у фойє» виставою «Звана вечеря з італійцями» Ж. Оффенбаха. Ризик, що глядач не сприйме, був величезний: інший формат, треба було навчити акторів грати «великим планом», адже глядачі сиділи за столиками поруч зі сценою! Проте успіх першої постановки надихнув нас на наступні дві вистави — «Кавову кантату» Й. С. Баха та «Ключ на бруківці» Ж. Оффенбаха, яку цьогоріч ми представляли на 7-му театральному фестивалі «Золоті оплески Буковини». Потім мюзикл «Моя чарівна леді» Ф. Лоу і «Містер Ікс» І. Кальмана, яку я задумав зробити по-іншому, сучаснішою. У виставі мало бути якомога менше «заяложених» опереткових штампів, а напруженістю сюжету і рівнем акторської правди я хотів наблизити її до драматичної. Хоч, звичайно, ніхто не збирався ігнорувати законів і особливостей жанру оперети.
— Ваш «Сорочинський ярмарок» отримав театральну премію «Київська пектораль» у номінації «За кращу музичну виставу» в 2010 році. Оперета вперше отримала цей почесний приз?
— Так. Але і я до цієї роботи дуже важко й довго йшов. Не хотілося пливти за течією, використовувати звичний штамп «посміємося з хохла» і тяп-ляп… Ми прагнули поетичності, романтизму. Підтягували до матеріалу багато хорових творів. Тобто це була справжня творча лабораторія! Популярним і досі незвичним у репертуарі є і модерн-балет — «Танго життя». «Бал у Савойї» Пауля Абрахама, прем’єру якого глядачі побачили в жовтні минулого року, вибраний теж за цим принципом: чудова музика, інтригуюча фабула, складний степ, який ніколи не виконувався солістами-вокалістами в нашій опереті, безліч цікавих знахідок. Ми постійно в пошуку, аби це був європейський музичний театр, у якому є місце і мюзиклу, і модерн-балету, і опері-буф, і комічній опері, і кантаті...
— Але все-таки оперета обмежує вас у плані, більш притаманному драматичній постановці…
— Погодьтеся, але було б дивно, коли заради ідеї серйозного театру ти в опереті психологічно витягуватимеш моменти, які не прописано. Наприклад, у виставі «За двома зайцями», прем’єра якої сьогодні, я можу вигадати будь-яку драму, навіть трагедію для Проні, для Голохвостого, але це буде «приший кобилі хвіст».
— Назад у психологічний театр не тягне?
— І так, і ні. В психологічному театрі можна більше погратися мотивами душевними, тут є простір для філософських роздумів. В опереті цього немає. Тому я дозволяю собі інколи придумувати вистави. Те саме «Танго життя». Та сама «Welcome to Ukraine, або Подорож у кохання», остання прем’єра, яка народилась у нашому театрі, — і задум, і сюжет, який викладається мовою танцю, співу та… спілкуванню в інтернетівському чаті! Воно не є звичним для оперети. Це національний проект-візитівка, ідея якого — показати сучасну Україну через її душу, що живе в українській музиці, пісні, танці, красивих обрядових традиціях, і який дає змогу кожному глядачеві подивитись на свою улюблену Батьківщину наче вперше. Ризикували? Безперечно! Але коли ти бачиш людей, які плачуть від гордості, що вони народилися та живуть у цій державі, це виправдовує все! І хоч би як було важко в процесі народження вистави, та остання секунда повноцінної емоції, коли фінал, коли прем’єра, і оця віддача, яка атакує твою підсвідомість, овації глядача — вони компенсують усе. Тому що ця мить — і є найцінніша мить щастя.
— Останній рік був дуже енергійним і напруженим…
— Ми отримали землю під театром оперети, і будівлю взяли на баланс театру, і театральні тумби, дякувати Олександрові Попову, встановили. Подивіться тепер, яка краса! А головне — реконструкцію почали, і що символічно, водночас з оновленням керівництва самого художнього складу театру! Новий настрій, нову концепцію мають привнести і головний диригент Дмитро Морозов, і головні балетмейстер Вадим Прокопенко та хормейстер Ігор Ярошенко. А сама реконструкція театру відбуватиметься у дві черги: перша — до Євро-2012. Це етап, який більше за звичай відповідає за зовнішню частину робіт: фасад, дах, столярна частина і укріплення фундаментів. Другий етап — це розширення. Тобто це прибудова театру, в якій будуть додаткові склади для зберігання декорацій, додаткові приміщення, яких не має театр, для виробничих цехів. А ще нам потрібна репетиційна зала в розмір сцени з технічними механізмами, бо репетиції відбуваються в жахливих умовах. Окрім того, я хочу, щоб у нас було велике приміщення для музею театру.
— Дві сімки в номері театрального сезону мають бути щасливими. Чим дивуватимете в 77-му сезоні ?
— Загалом творчі плани грандіозні. Ми нещодавно побували в Литві, де відбувся спільний концерт наших солістів та солістів Каунаського державного музичного театру в рамках міжнародного проекту до 20-річчя встановлення дипломатичних відносин між Україною та Литовською Республікою. Глядач нас прийняв просто фантастично. Тепер відбувся наш спільний проект у Києві.
Європейська публіка побачила наш «Бал у Савойї» в Бухаресті на IV Міжнародному фестивалі виконавського мистецтва «Життя прекрасне», куди ми були запрошені вже втретє. Навесні наших глядачів чекає нова версія «Циганського барона», а театр і моду об’єднаємо в новій креативній постановці: на тлі драматичного сюжету — історії з життя відомого кутюр’є і художника — пройде фешн-показ костюмів-картин, вбрання у формі квітів та іншого фантастичного одягу. Симфонічний «Штраус-концерт», який став однією з нових традицій театру оперети, переросте в величезну ігрову виставу власного ∂атунку «Музи короля вальсу» про життя і кохання Йогана Штрауса. Шанувальники старої доброї радянської оперети отримають змогу насолодитись найулюбленішими аріями та номерами у ретро-вечорі «Чи згадуєш ти…». А маленькі глядачі будуть запрошені навесні на прем’єру дитячого мюзиклу «Острів скарбів» на музику Володимира Бистрякова.
— Невже все це ви встигнете зробити в одному сезоні?
— Сподіваємось, що так. Адже тільки в опереті завжди щасливий кінець.
Оксана ТРОЩАНОВСЬКА
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Богдан СТРУТИНСЬКИЙ. Народився 19 липня 1970 р. у с. Ст. Лисець на Івано-Франківщині. Режисерську освіту здобув у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого. Після отримання диплома вступив до аспірантури і розпочав викладацьку діяльність. З 2003 року Б. Струтинський очолює Київський театр оперети, який у грудні 2009 р. отримав статус національного. Кавалер орденів «За заслуги» ІІІ ступеня, Св. Володимира ІІ та ІІІ ступенів, «Знак пошани».