"Борець проти духовної інквізиції"

150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ЛИПИ

ПОСТАТЬ. Зусиллями російських пропагандистів міцно укоренився міф про національну байдужість корінного українського населення півдня України. Насправді це не так, що красномовно засвідчує зокрема біографія міністра культів і віросповідань УНР Івана Липи.

Він народився і провів дитинство в Керчі, яку разом з усім Кримом у путінській Росії вважають неукраїнською. Ніхто не згадує, що, на відміну від греків, болгарів, татар чи навіть євреїв, проти яких царизм проводив активну антисемітську політику, лише «єдинокровних братів»-українців було позбавлено права на початкову освіту рідною мовою. Отож треба віддати належне мудрості батьків Івана Липи, які віддали сина до грецької, а не до московської церковнопарафіяльної школи.

Саме з неї майбутній міністр віросповідань виніс два важливі уроки: любов до культури і мови свого народу, навіть якщо він нечисленний і знедолений, і розуміння того, що православ’я — не монополія Руської чи, точніше, Російської церкви.

Після закінчення вже російськомовної гімназії та вступу до Харківського університету Іван Липа залишився вірним своїм національним переконанням і став співзасновником студентського «Братства тарасівців». Його члени під час поїздки до Канева поклялись на могилі Великого Кобзаря служити рідному народові, шанувати рідну мову, вивчати та поширювати знання про історію і культуру України.

Та навіть це видалося великодержавним шовіністам злочином, за який молоді патріоти жорстоко поплатились. Іван Липа, звинувачений у «стремлении к отторжению Малороссии от Великой России», провів 13 місяців у тюремній камері, його відправили на три роки до рідної Керчі під нагляд поліції.

На відміну від більшовиків, царська влада ставилась до політичних злочинців значно поблажливіше, що дало змогу студентові завершити навчання в Казані, яка до завоювання Росією була столицею незалежної татарської держави. Тут Іван Липа отримав жаданий диплом та зміцнився у переконаннях, що кожен народ має право на рідну мову, культуру і віру.

Упродовж п’яти років неблагонадійний молодий лікар кочував земськими медичними закладами півдня України, доки його новою батьківщиною не стала різноплемінна і толерантна Одеса.

Саме у «перлині біля моря» Іван Липа здобув визнання як медик, громадський діяч, український патріот. Він заснував видавництво «Одеська літературна спілка», робота якого стала можливою після зумовленого революцією 1905 року скасування заборони на друк українських книжок. У Південній Пальмірі почали виходити часописи і газети «Основа», «Степ», «Українське слово». Частими гостями Івана Липи були українські письменники Гнат Хоткевич, Григорій Чупринка, Володимир Самійленко. Микола Вороний присвятив лікареві-видавцю легендарну поему «Євшан-зілля», а перші друковані поезії Олександра Олеся побачили світ саме в цьому місті.

Після проголошення УНР Іван Липа став першим українським комісаром (очільником) Одеси і навіть за часів Гетьманату Скоропадського талановитий організатор і щирий патріот не залишився без діла — був міським лікарським інспектором. Найважливіший період його діяльності розпочався після призначення (до речі, заочного, ще під час перебування в Одесі) міністром віросповідань та переїзду до Києва.

Перший голова Центральної Ради Михайло Грушевський не бачив потреби ні у власній армії, ні «у попах», як заявив він на пропозицію про створення окремого Секретаріату (міністерства) віросповідань. За обидва ці прорахунки довелося жорстоко поплатитися, бо з розгортанням білогвардійського руху священнослужителі московської церви забороняли пастві мати діло з «таємними ворогами православ’я — петлюрівцями» та закликали молитися за «богохраниму державу російську та її христолюбиве воїнство», яке прославилося терором над українським населенням та масштабними єврейськими погромами.

Не менш жорстко московська церква протистояла богослужінням українською мовою, хоча ще до революції Святе Письмо в Російській імперії було перекладено 36 мовами поневолених народів за винятком найчисленнішого «малоросійського». Отож цілком справедливо Михайло Драгоманов писав, що йдеться не про канони православ’я, а суто політичні цілі: «Ось де найгірше «обрусеніє», ось де перша підвалина «денаціоналізації» нашого народу».

Отож можна зрозуміти гордість Івана Липи, який писав, що «закон про автокефалію був підписаний мною». Сталося це в січні 1919 року, а 22 травня 1919 року в київській церкві святого Миколая відбулася перша служба Божа українською мовою.

110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА ВІРСЬКОГО

Добрий геній українського танцю

ГОРДІСТЬ. Микола Гоголь стверджував, що «пісня для Малоросії — все: і поезія, і історія, і батьківська могила». Повною мірою це стосується танців. Однак не менш очевидно, що коли безцінні пісенні скарби народу дбайливо збирали і записували тисячі ентузіастів і професійних етнографів, то хореографічній спадщині пощастило менше. Про неї зазвичай судимо за зображеннями на малюнках, гравюрах і картинах, що не дають повного уявлення, як саме танцювали наші предки.

Фактично першою справді грунтовною і фаховою спробою збереження хореографічних багатств та їх наукового вивчення стала видана у 1919 році книжка Василя Верховинця «Теорія українського народного танцю». Саме з неї розпочалося перетворення фольклорних скарбів на високе мистецтво, що нині підкорює глядачів на всіх континентах і розповідає світові про Україну і українців.

Натомість видатним практиком-хореографом та основоположником національної школи народного танцю став одесит Павло Вірський. На час його молодості Одесу заслужено вважали радянським Голлівудом — і за художньою якістю й кількістю знятих на місцевій кіностудії фільмів, і за новизною й феєричністю балетних вистав на сцені уславленого оперного театру. Тут не боялись експериментувати і довіряти молодим талантам. Не дивно, що вже за рік після закінчення Одеського музично-драматичного училища двом його здібним випускникам — Павлові Вірському і Миколі Болотову доручили балет «Червоний мак», у якому класичну сценографію з «лебедями» замінили іскрометні танці з матроським «Яблучком».

Це стало першим кроком до визнання генія двох великих реформаторів, які перетворили вставні хореографічні мініатюри, що до того традиційно вкраплювались у дію українських п’єс, на самодостатній театр народного танцю.

Недарма кажуть, що немає пророків у власній країні, бо про необхідність створення спеціалізованого танцювального колективу заговорили лише після грандіозного успіху на Декаді української літератури і мистецтва, яка відбувалася 1936 року в Москві. Гопак у четвертому акті опери «Запорожець за Дунаєм» викликав двадцятихвилинну овацію глядачів і підняв на ноги «самого товариша Сталіна».

Створений навесні 1937 року Державний ансамбль народного танцю України проіснував лише до 1940-го, а доля теоретика національної школи хореографії виявилась ще трагічнішою: «націоналіста» і «шпигуна» Василя Верховинця розстріляли у 1938 році. Натомість Павлові Вірському «пощастило»: на посаді балетмейстера військових ансамблів пісні й танцю він аж до 1955 року займався танцювальним мистецтвом народів СРСР і насамперед російського.

Тільки по смерті вусатого вождя український митець зміг повернутись із Москви до рідного Києва, де очолив відновлений у 1951 році (до речі, після чергового успіху українських танцюристів на черговій Декаді України в столиці СРСР) Державний ансамбль танцю УРСР, який нині названо ім’ям Павла Вірського.

До речі, мало хто знає, що з іменем ще одного нашого земляка — одесита Миколи Болотова пов’язаний творчий злет на той час другорядного мистецького колективу молдавського танцю, вистави якого були на рівні провінційного виконання канкану в національному стилі. Та, на жаль, навіть згадки про цю заслугу багаторічного соратника Павла Вірського немає ні на українській, ні на російській сторінці Вікіпедії, присвяченій Академічному ансамблю народного танцю Молдови «Жок».

П’ЯТИРІЧЧЯ ІНАВГУРАЦІЇ ВІКТОРА ЯНУКОВИЧА

«Спасибі жителям Донбасу…»

СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Багатьом ще пам’ятний знущальний напис на майках, яким українці дякували донбасівцям за їхнього землячка-президента. Та чи лише жителі південно-східного регіону винуваті в тому, що шапкохват став Верховним Головнокомандувачем, а колишні базарні рекетири — шанованими бізнесменами-олігархами?

Чи не з подачі вже помаранчевої влади організатори масштабних фальсифікацій виборів Президента відбулись легким переляком, а невдовзі навіть посіли високі посади, з яких знову стартували у велику політику? Не донбасівці винні в тому, що Ющенко вельми оригінально подякував народу, який заради правди і справедливості мерз на Майданах і важив власним життям. Згадаймо, що Янукович ще за помаранчевих часів всівся у кріслі Прем’єр-міністра, а горезвісний майстер підрахунків продовжив виховувати молодих юристів.

Навіть нині скандальний екс-голова Центрвиборчкому засідає у Верховній Раді й радить українцям, як «реорганізувати судову систему». Чи не дивно, що ми тішимося з люстрації чиновників, які виконували злочинні закони, тимчасом як нардепи, які проголосували за драконівські законопроекти, уникли відповідальності, а дехто з них навіть повернувся до найвищого законодавчого органу України?

140 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОФТАЛЬМОЛОГА ВОЛОДИМИРА ФІЛАТОВА

Кожен має бачити сонце

ПАРАЛЕЛІ. За часів СРСР усе найкраще в країні мало бути в Москві. Чи не єдиним винятком з цього правила став знаменитий Інститут очних хвороб, який заснував в Одесі росіянин Володимир Філатов.

Це унікально, бо нечасто росіяни залишали по собі добру пам’ять. Навіть у багатонаціональній і толерантній Одесі вони зуміли «прославитись» єврейськими погромами та злісним неприйняттям всього українського. Надто багато з них досі не усвідомили сутності мудрої настанови Філатова: «Кожен має бачити сонце».

Матеріали підготував Віктор ШПАК, "Урядовий кур'єр" (ілюстрації надоно автором)