ЛЕГЕНДА
Навіть у 110-річчя видатного співака його біографія ще багата таємницями
Серед небагатьох імен, відомих шанувальникам вокального мистецтва всього світу, на одному з чільних місць — прізвище нашого земляка-українця. Тим важче віриться, що його життя не раз, образно кажучи, висіло на волосинці, а нотною грамотою визнаний майстер сцени оволодів у… тридцятирічному віці!
Широко відомо, що Борис Гмиря — з бідняцької сім’ї, де не завжди мали вдосталь навіть хліба, а батько хапався за будь-яку роботу, аби прогодувати дітей. Власне, саме через нестатки освіта здібного до знань хлопця замалим не обмежилася церковно-приходською школою, бо навіть від ліпших учнів, зарахованих на безкоштовне навчання до міського училища, вимагали ходити на навчання у форменому одязі, коштів на придбання якого у родини Гмирі не було.
Утім, значно важливішою і потрібнішою для майбутнього митця стала інша школа.
Згодом Борис Гмиря напише: «Пісня українська — немов сонце, немов вода, немов любов матері. Вона пестила мене з того часу, коли я й говорити ще зовсім не вмів, але співати вже співав».
Хтось скаже, що ці слова — гіпербола. Та хіба не підспівує маля неньці, коли, пускаючи пузирі губками, щось тихенько лепече в унісон колисковій пісні? Шкода, що нині не кожна мама знає слова, під які починали пізнавати світ численні покоління українців, для яких ставало нормою, як згадував Борис Гмиря, ходити один до одного «навіть не в гості, а так — погомоніти і обов’язково поспівати».
У кожній зі своїх ролей видатний співак був ще й непересічним актором. Фото з архіву автора
Школа української пісні
Нині можна лише сміятися з того, що перешкодою на шляху юного Бориса Гмирі до церковного хору став… страх висоти на хорах, де співали хористи, а з місцевого духового оркестру хлопчик утік, як тільки побачив, що «капельмейстер безжально б’є учнів чим попало».
Гірким розчаруванням уже за радянських часів завершився перший похід на сцену в рідних Сумах. Ветеринар, який був режисером самодіяльного театру, доручив Борису роль без слів. Коли аматор, запакований у червневу спеку в кожух і биті валянки, після довгого стояння за лаштунками нарешті зрозумів, що над ним жорстоко пожартували, розпачу не було меж. Уже маститим співаком він згадував: «Усю дорогу додому з моїх очей лилися невтішні сльози».
Можна посміятися над цими одкровеннями, та ліпше замислитися, чому вони лягли на папір на схилі літ автора. Чи не хотів видатний співак нагадати молоді, що навіть Божий дар мало чого вартий без віри і працелюбства? І що звичайна людяність робить дорогу до зірок менш тернистою…
Недаремно Борис Гмиря з теплотою згадував важкі часи, коли ще юнаком працював вантажником у Севастополі та ходив у море на паровій шхуні «Павел», жорстоко страждаючи від… хитавиці. «Всі немов і не помічали, як я ховався на баку, щоб знову і знову, може в сотий раз, віддатися приступові морської хвороби… Спасибі їм за цю тактовність. А їх ніхто не вчив добрих манер».
Природа надихала Бориса Гмирю до творчості, а його дружину Віру Августівну до наукової роботи. Фото з архіву автора
Сила небайдужості
На студентську лаву Борис Гмиря потрапив у 27-річному віці, вступивши до Харківського інженерно-будівельного інституту. Цілком вірогідно, що хлопець став би знаним фахівцем у цій галузі, адже здобув диплом із відзнакою. Та доля розпорядилася по-іншому, бо чудовий голос привів його ще студентом до музично-драматичного інституту.
Мало того, що він не знав нотної грамоти, так ще обов’язкові для всіх правила забороняли навчатися одразу в двох вишах. Першу перепону вдалося здолати завдяки небайдужості талановитого педагога Павла Голубєва, який вважав: «Є люди, які можуть учитися співати, а є такі, яким треба вчитися. Ви з останніх».
Не менш успішним був і візит до тодішнього наркома освіти УРСР Миколи Скрипника. Його слова «Будуйте і співайте!» відкрили перед юнаком двері ще й до консерваторії, де природний дар стараннями студента і його наставників перетворився на коштовний діамант.
…На початку 1939 року в Москві проходив Всесоюзний конкурс вокалістів. За його результатами першу премію не присудили нікому. Другою відзначили аж трьох конкурсантів — представників Грузії, Росії, України. Так до Бориса Гмирі, який тільки завершував навчання у консерваторії, прийшло всесоюзне визнання.
Утім, справжньою зіркою, як згадував співак, він відчув себе в Ленінграді, де перший сольний концерт лауреата Всесоюзного конкурсу відбувався у… напівпорожньому залі. Ленінградські меломани досить скептично оцінювали митців, увінчаних відзнаками сталінської держави. «Зате наступного вечора, — писав Борис Гмиря, — я виступав уже в переповненому залі».
Концерт для фюрера…
Буквально двох передвоєнних років вистачило талановитому співаку, щоб зробити ім’я, яке стало для нього і нагородою за щоденну важку працю, і карою, бо надто багатьом не давав жити чужий успіх. На початку 1941 року Бориса Гмирю удостоїли звання заслуженого артиста УРСР, а вже 24 жовтня до Харкова, де на той час перебував видатний співак, ввійшли німецькі війська.
Як згодом встановлять компетентні радянські органи, митець опинився в окупації не за власним бажанням. Заброньоване для родини Гмирі купе завантажили речами тодішнього першого секретаря Харківського обкому ВКП(б), тим часом як сам співак, пошкодивши спину, опинився в одній з міських лікарень.
Згодом перебування в окупації стане для мільйонів громадян ганебним тавром, так ніби не їх покинули напризволяще, а вони самі перейшли до ворога. Впродовж двох з половиною років — з 24 жовтня 1941 року по 26 березня 1944 року — Борис Гмиря перебував на окупованій гітлерівцями території України. Згодом митцю поставлять на карб, що він виживав завдяки тому, що співав в організованих німцями театрах. Більше того, навіть виступав перед Гітлером у його ставці під Вінницею. Нині вже доведено, що це неправда. Хоча співати у Вінницькому театрі, який не раз відвідував фюрер, знаменитому артисту таки доводилося.
Натомість старанно замовчували, що завдяки небайдужості Бориса Гмирі було врятовано від голодної смерті майже три сотні вихованців вчасно не евакуйованого дитячого будинку в Полтаві. До речі, після звільнення міста радянськими військами завідуючу сиротинцем Двойнікову «за зраду Батьківщини» засудили до розстрілу, який потім «милостиво» замінили засланням до таборів.
Ще одна легенда у біографії Бориса Гмирі — те, що його нібито за особистим розпорядженням Еріха Коха мали вивезти літаком до Німеччини. Зайве пояснювати, що якби така вказівка була, то ніщо не завадило б її виконати. Насправді прізвище видатного співака потрапило у перелік діячів мистецтв, яких планували використати для організації концертів перед вивезеними на Захід остарбайтерами. Зрозуміло, що німецьким офіцерам, які шанували талант співака, не так складно було це розпорядження проігнорувати.
…і вождя
Завдяки поспішному відступу гітлерівців із Кам’янця-Подільського, Борису Гмирі вдалося позбутися «опіки» окупантів, хоч зустріч із визволителями теж загрожувала бідою. Як свідчать мемуари Микити Хрущова, долю митця вирішували на найвищому рівні:
«Я специально разговаривал по этому вопросу со Сталиным, потому что сам решить его не мог. Ведь Гмыря — грандиозное имя! Сталин согласился со мной: «Да, возьмите Гмырю в Киев». Сейчас же стали раздаваться голоса, что с изменником Родины мы не будем вместе петь! Тут был и патриотизм, но была и конкуренция! И мы разъяснили, что Гмыря виноват в том, что не отступил с нами, однако сейчас трудно расследовать это дело».
Подібне роз’яснення мало чим допомогло, і видатний співак змушений був і терпіти кпини «бійців ташкентського фронту», і миритися із знущанням над його талантом. Зокрема збереглася записка митця з проханням не завантажувати його небасовими партіями, бо це призводить до деградації голосу.
Невідомо, чим завершилось би це цькування, якби не Декада українського мистецтва і літератури, проведена 1951 року в Москві. Виступ Бориса Гмирі у Великому театрі публіка прийняла овацією, до якої приєднався сам Сталін.
На влаштованому для представників української делегації прийомі вождь заспівав пісню «Закувала та сива зозуля…», яку ще за часів доведення до самогубства Скрипника та нищення здобутків «українізації» оголосили націоналістичною. Спантеличені й розгублені українські співаки мовчки переглядалися, і лише бас Гмирі підхопив: «…рано-вранці на зорі. Ой, заплакали хлопці-молодці у неволі, у тюрмі».
Упродовж усього прийому Сталін демонстративно уникав спілкування з Гмирею, що викликало песимістичні прогнози. Однак уже наступного ранку з’явилося повідомлення про присвоєння видатному радянському співаку звання народного артиста СРСР та нагородження його орденом Леніна. Відразу в готельному номері митця стало затісно від охочих його привітати, хоча ці самі люди ще вчора сахалися Гмирі, як зачумленого.
Повпред України
Навряд чи є потреба у докладному переліку заслуг Бориса Гмирі на мистецькій ниві, які без цього добре відомі шанувальникам його унікального таланту. Значно важливіше, що він був, є і буде повноважним представником України та її культури у світі, бо декілька мільярдів (!) грамплатівок із записами виступів митця — справжній Еверест на тлі золотих дисків навіть добре розкручених представників сучасного шоу-бізнесу. Нині вже компакт-диски з унікальним голосом українського співака коштують на Заході по 70–80 євро і знаходять свого покупця. Тож завдяки таланту видатного українця рідні йому і нам пісні з насолодою слухають меломани на всіх континентах світу.
Тим гіркіше, що мистецький дар унікального співака не був належно пошанований на українській землі ні за життя Гмирі, ні нині. З Київського оперного театру, звідки артиста не змогли переманити найкращими пропозиціями ні в Ленінград, ні в Москву, митця фактично вигнали 1957 року в розквіті творчих сил.