Хочу поділитися з читачами думками та спостереженнями щодо новітнього процесу українського державотворення. Адже часовий простір два з половиною десятиліття дає змогу проводити аналіз традиційним інструментарієм історіографії.
Під впливом трьох традицій
Гадаю, процеси, які відбувалися в Україні наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років і привели до створення новітньої Української держави, перебували під впливом трьох визначальних традицій.
Перша — це традиція національно-визвольної боротьби, яка чітко простежувалася принаймні із середини ХІХ століття, яскраво спалахнула в 1917—1921 роках і в драматичних подіях кінця 1930-х — початку 1950-х, зумівши зберегти себе під тиском тоталітарної машини до початку перебудови.
Друга — це українська радянська державність (назвемо її квазідержавність). Історичні факти фіксують, що сучасна українська державність постала на фундаменті УРСР. Добре це чи погано — тема окремої фахової дискусії. Поза сумнівом, один із сегментів цього фундаменту — мільйони життів українців, замордованих голодоморами та репресіями, а також українців, що поклали голови на різних фронтах Другої світової війни. Одночасно в цьому фундаменті є й конструктивна праця трьох поколінь українців.
Третя, гадаю, найбільше вплинула на державотворення, хоч і мала глибинний характер. Це демократичні засади українського суспільства, корені яких губляться в минулому. Тож зупинюся на ній докладніше.
Прорив на політичну поверхню
У новітній період ця демократичність України тричі масштабно проривалася на політичну поверхню. Спочатку це були події 1990 року, які ще називають Революцією на граніті. Саме вона показала силу українського суспільства, яке продемонструвало, що вже вийшло зі стереотипів, які існували на той час, і може боротися за власну державу.
Суспільна енергія, яку консолідували ці події, зумовила Акт проголошення незалежності України та грудневий референдум 1991 року, які підвели риску під періодом національно-демократичного піднесення від кінця 1980-х років. До речі, тут можна згадати і проміжний результат: у березні 1991-го було проведено всесоюзний референдум, покликаний врятувати СРСР. Але в УРСР додали ще одне запитання: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». І якщо за збереження Радянського Союзу віддали голоси 70,2%, то за суверенну Україну — понад 80%. Це додало впевненості Верховній Раді в серпні 1991 року.
Другим виявом української демократичної традиції стали події 2004-го, відомі як Помаранчева революція. У попередні роки розв’язували проблему, як з української радянської квазідержави зробити новітню українську державу. Тож був створений управлінський апарат, сформовано новий бюрократичний клас, стабілізовано соціально-економічну ситуацію. Однак нова держава зберігала риси свого радянського походження, зокрема тяжіла до авторитарних тенденцій. Ця держава мала перехідний характер — риси традицій перепліталися з модерними елементами, тому її можна назвати пострадянською.
Коли під зовнішньополітичним тиском та через вузькокорпоративні компроміси всередині влади нова панівна еліта спробувала проігнорувати суспільство, воно відповіло Майданом. Так було забезпечено подальший демократичний розвиток Української держави.
За 10 років після подій 2004-го і держава, й суспільство зіткнулися з новим викликом. Як і в попередні роки, спостерігалося кілька небезпечних тенденцій. Насамперед відбувалося поступове згортання демократичних свобод, загальмував соціально-економічний розвиток, у суспільстві виникало занепокоєння щодо можливості втрати українського змісту в державній гуманітарній політиці. Проте поштовхом до масових виступів стала відмова влади від європейського напряму. Тут проявилася цивілізаційна ідентичність нашої країни, на захист якої під час подій 2014 року, відомих як Революція гідності, і виступили українці. Цього разу суперечність між державою і суспільством обернулася кривавим конфліктом. Уперше за новітню історію пролилася кров. Уперше за 25 років українці стріляли в українців з політичних мотивів. Так продовжився процес народження новітньої української європейської держави.
Коли суспільство хапається за стоп-кран
Не ідеалізую події новітнього періоду, зокрема не розглядаю їх у марксистському розумінні «революції як локомотива історії». Мені ближча думка німецького філософа та культуролога Вальтера Беньяміна, згідно з якою революція — це коли суспільство хапається за стоп-кран. З цієї точки зору події 1990 року були стоп-краном проти повернення в радянське тоталітарне минуле, події 2004-го запобігли згортанню демократичних процесів, події 2014-го — початку 2015 року припинили розворот держави в бік євразійської інтеграції. Однак стоп-кран — це все-таки зупинка, а не поступальний розвиток.
Ми не маємо повторювати помилку 25-річної давності: останніми подіями не закінчується боротьба за українську європейську державність, а тільки починається. І ті проблеми — від анексії Криму і війни на сході країни до розгулу корупції, падіння виробництва та зубожіння населення — це не провал, а виклик. Відповідаючи на нього, Україна стає сильнішою. Викликом на агресію стала модернізація оборонного сектору. Розпочалися кроки у боротьбі з корупцією: електронне декларування створило кардинально нову ситуацію у протидії хабарництву.
На порядку денному — відновлення поступового економічного зростання. Отже, центральна тема досвіду новітнього державотворення — відносини у трикутнику суспільство — еліти — держава. У ньому провідну роль відіграє перша складова. Тому наші нові дослідницькі проекти пропонують дивитися на історію останніх 25 років за проявами прямої демократії.
Український світ не дається з народженням
Тим часом основне завдання вітчизняної еліти — формування українського світу. Цей концепт часто використовують у протиставленні до іншого концепту — «русского міра». Гадаю, ця прив’язка контрпродуктивна, бо український світ — це значно більше, ніж мовна або національна єдність. У концепті «український світ» не має бути експансіоністської складової. Однак з огляду на анексований Крим, стан справ на Донбасі, його формування та забезпечення інтелектуальної й культурної цільності — одне з найважливіших завдань держави та суспільства. І тут нас, представників соціогуманітарних наук, очікує велике поле для діяльності.
Думаю, український світ не дається з народженням, з мовою або з «єдиним правильним» трактуванням минулого. Український світ — це здатність синтезувати формально суперечливі складові, хронологічно починаючи з давніх до новітніх часів, тематично охоплюючи світ осілих культур і народів, імперської, радянської і, звичайно, новітньої доби.
Насамкінець. Нагадаю вислів видатного британського історика і філософа Томаса Карлейля: «Досвід бере велику плату за навчання, але й навчає краще від усіх учителів». Ми за останні 25 років багато заплатили, але й багато чого навчилися. Тому попри складні виклики, численні проблеми, маємо все потрібне для творення нової Української держави. Історія постійно демонструє, що заздалегідь нічого не визначено, не існує фатальності. Навпаки, завжди триває напружена конкуренція між різними варіантами майбутнього. Тому не маємо стояти осторонь цих процесів.
Валерій СМОЛІЙ,
директор Інституту історії України академік,
для «Урядового кур’єра»