Тридцятидев’ятирічний старший солдат Ігор Шиманський родом із села Пільний Олексинець Хмель ницької області. Учасник бойових дій, служив старшим сапером саперного взводу 80 окремої десантно­штурмової бригади, нині за станом здоров’я переведений до військової частини Сил логістики ЗСУ. За відвагу в боях за Україну його нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Бути попереду перших

Уперше до ТЦК Ігор звернувся ще навесні 2014 року, але йому відмовили, а тому працював оператором на асфальтовому заводі, піклувався про сім’ю, донатив волонтерам.

Удруге прийшов до ТЦК в лютому 2022 року через повномасштабне вторгнення рф в Україну. Як і в інших містах у той час, ТЦК були переповнені охочими нищити ворога, тож насамперед до війська брали тих, хто вже мав бойовий досвід в АТО/ООС, тобто резервістів першої черги. Ігореві та іншим добровольцям, які не мали навіть строкової служби, сказали прийти пізніше, коли викличуть.

Чекати довелося довго, аж до літа. У червні 2022 року Ігор Шиманський нарешті отримав повістку і разом з іншими мобілізованими вирушив до навчального центру. Загалом до бойових дій був морально готовий: на заводі працювали учасники АТО, які багато розповідали про фронт. Вони постійно казали, що буде велика війна. Наполягали: «Готуйтеся, пройдіть якісь стрілецькі курси, навчання з тактичної медицини, побігайте хоча б у страйкбол». Але хто б міг подумати, що війна матиме саме такий вигляд?

Найбільше Ігор хвилювався за доньку з дружиною. Із 24 лютого через його село проходив такий великий потік біженців, що ставало моторошно. Найбільше запам’яталися біженці з Бучі: коли автомобілі зупинялися й місцеві пропонували їм допомогу, діти злякано ховалися в машині і боялися вийти назовні, взяти їжу. Ігор зізнається: оскільки теж мав дитину вдома, то дуже не хотів побачити ще й її у такому стані.

Але потрапити до війська новачкам було непросто. У Старичах не взяли; у 199 навчальному центрі ДШВ не взяли; у восьмий полк, на Азовсталь — теж. Скрізь хотіли бачити тих, хто вже має бойовий досвід.

Нарешті 2 червня їх прийняли в Кам’янець­Подільський навчальний центр. Ігор склав там військову присягу, пройшов базову загальновійськову підготовку, здобув фах сапера і потрапив у 80 бригаду ДШВ, куди раніше не хотіли брати без досвіду. Очевидно, побачили, що є в чоловіка і твердий намір, і характер, і необхідна спеціальність. А досвід здобувається в бою.

На ППД новоприбулих довго не тримали, дали два дні на оформлення — і вперед! Був серпень 2022 року, ситуація на фронті напружена. Девіз саперного підрозділу — «Попереду перших», бо десант завжди йде першим, а сапери — попереду них, прокладають бійцям безпечний шлях.

Бригада утримувала оборону коло Соледара на Донеччині, а незабаром її поміняла 95 одшбр, а 80 одшбр перекинули на Харківщину, на всім відомий Харківський контрнаступ, внаслідок якого було визволено більш як 300 кв. км тимчасово окупованих ворогом українських територій.

«Навіть дивно було: коли ми займали ці села, їх буквально пролітали, бо ворог тікав дуже прудко», — пригадує Ігор.

З боями пройшли Бригадирівку, Шевченкове. Міст на річці Оскіл було зірвано, але це не стримало український контрнаступ. Десантники 80 бригади першими зайшли в Сенькове і закріпилися там. Зустрілися з морською піхотою, далі певний час рухалися разом.

«Трофеїв ми набрали там нормально: нової техніки, боєприпасів. Прийняли бій, відбилися і відкинули ворога. Далі була Чистоводівка, інші населені пункти. Ми заходили, зачищали село, потім знімалися і передавали смугу відповідальності ТрО, які йшли за нами, бо ми постійно рухалися вперед. Ми так швидко рухалися, що логістика не встигала!» — розповідає боєць.

На Харківщині взяли в полон російського генерала

Щоправда, російські окупанти згодом оговталися і почали перед втечею встановлювати мінні пастки та розтяжки. Методика дуже підступна: мінували навіть тіла вбитих цивільних та продукти, на розтяжку ставили двері в хату чи сарай. Часом у замінованій споруді лишали тваринку — кішку або собаку, щоб вона скавчанням змусила українських військових знехтувати небезпекою і привести в дію вибуховий механізм.

Сапери постійно були в роботі. Чистили від вибухонебезпечних предметів села, поля й посадки.

«На щастя, на моїй совісті немає загиблих побратимів. Як сапер я виводив і заводив хлопців, до яких був прикомандированим, після ретельної розвідки та старанної зачистки місцевості, щоб без втрат. Тобто службу я нормально пройшов», — переконаний військово службовець.

Після харківської операції сили, задіяні на Харківщині, пішли на Луганщину та Донеччину. Підрозділ Ігоря Шиманського зайняв оборону коло села Лозове. Як відомо, свого часу наші військові на херсонському напрямку провели оманний маневр, що допомогло визволити Харківщину. Тепер їхні побратими на півночі України робили те саме: відтягували війська на себе, вдаючи, ніби збираються штурмувати далі, форсувати річку Оскіл. Тим часом 11 листопада було визволено Херсон.

Наприкінці листопада 2022 року 80 одшбр зняли з позицій і відправили на сватівський напрямок. Тяжкі бої там тривали кілька тижнів, але десантники таки зуміли вигнати звідси російських окупантів. У січні 2023 року вони вирушили на Бахмут, де ситуація день у день ставала дедалі критичнішою. Щодня були контузії, поранення, бо ворог обстрілював постійно. Ступочки, Іванівське, Кліщіївка… Усі стежки довкола цих сіл сапери пройшли власними ногами. Ходили маленькими групами переважно для інженерної розвідки. Ворог постійно у них пристрілювався, але так жодного разу і не спіймав на мушку.

1 березня 2023 року Ігор зі своїм підрозділом був у Іванівському. Закріпилися у балочці коло покинутої водокачки. Це було досить жваве місце: тут і штурмовики ходили, і оператори БпЛА працювали. Але якось так сталося, що ніхто не помітив «вагнерівця», який чомусь залишився тут після відступу росіян.

«Один із саперів з позивним «Павук» вирішив зазирнути всередину водокачки. Відчиняє двері, а там сидить «вагнерівець». Без броні, без зброї. Хтозна­що він там робив. Схоже, просто ховався. Але хованка затягнулася, він дуже змерз і зголоднів: був початок березня, температура вночі опускалася помітно нижче від нуля. Сказав, що вже три доби тут. Розповів, як його в тюрмі завербували, змусили йти на фронт. Він засуджений, має дуже багато «ходок», але, мовляв, воювати не хоче. Тож ми його не чіпали, просто передали спеціально навченим людям для допиту.

Із «вагнерівцями» під Бахмутом ми часто стикалися в бою. Тяжко з ними, вони всі озлоблені якісь. І їх було дуже багато. Схоже, в них відбувалося сортування: більш придатних до штурмових дій берегли для підготовленої атаки, а тих, що менш здібні, відправляли на «м’ясний штурм». Мабуть, цей був саме з таких», — згадує боєць.

А якось на Харківщині десантники взяли в полон російського генерала. Захопили його бійці п’ятої роти другого батальйону, яких саме виводив на позиції Шиманський. У генерала були при собі документи підполковника однієї з фейкових «республік», але з’ясувалося, що насправді в себе «на родінє», в росії, він генерал російської армії. Генерал з документами «полковника днр» супроводжував колону КамАЗів, якою росіяни везли боєкомплект для бойових підрозділів. Десантники цю колону розібрали, а генерала передали відповідним фахівцям.

Зупиняти ворога якнайдалі від власної домівки

«З нами траплялося різне. Якось люди поселили нас у хату, але попередили, що там росіяни жили. Ми були шоковані, коли зайшли всередину. Трофеї в них такі: спідня жіноча білизна, розкладена на килимі. Нам дуже важко було на це дивитися, бо в мене дружина, донька. Я собі відразу дав слово: все, що можу, зроблю, але не пущу їх дійти до моєї Хмельниччини!

А ще здивувало мене Торське: там була дуже тяжка логістика, і переправа одна постійно під обстрілом. Але нас завжди зустрічали діти. Подумати: звідки вони там? Двоє хлопчиків день у день зустрічали нас. Ми зупинялися, а вони розказували нам, звідки «град» стріляє, з якого боку стодвадцятка. Це наші діти, які виросли в цих умовах. Вони зовсім інші, інакше все сприймають», — розповідає Ігор.

А ще старший солдат коментує розмови про те, щоб здати Донбас і Крим, аби задобрити путіна.

«Такі балачки ще з 2014 року ширяться. На мій погляд, про це треба запитати маму військовослужбовця, який загинув на фронті. Що вона про це думає? Чи погодиться з цим? Запитати біженців, які роками чекають нагоди повернутися туди, де народилися, бігали босоніж. Вважаю, що це наша територія і просто мусить повернутися до нас. А ще є частина людей на окупованих територіях, які вже довго чекають на нас. Ми мусимо боротися. І за Донбас, і за людей, і за свою землю», — переконаний він.

Ігор відслужив у десантно­штурмовій бригаді майже рік. А потім за станом здоров’я опинився в тиловій частині на Хмельниччині. Гострий панкреатит, шість підтверджених контузій і не відомо, скільки непідтверджених. За його словами, тоді була така мотивація, що й незручно було звертатися до медчастини з якимись контузіями. У когось нога відірвана, там пів голови знесло, а тут ти із дрібницями. Але воно накопичувалося і дедалі дужче відчувалося.

Довго Ігор відмовлявся від шпиталю. Погоджувався хіба що на «стабік» у Лиман. Його прокапали — і знову на бойові. Але трохи не так склалося, як він хотів. Відкрився панкреатит, і довелося терміново робити операцію. З ДШВ його списали і порадили шукати інше місце. Пропонували посаду в ТЦК, але йому все­таки хотілося у військову частину.

«Дякую командирам, які підтримали мене, бо з бойової бригади тяжко приходити в тилову. Спочатку навіть не розумієш, що відбувається, маєш трошки загострене відчуття справедливості, роздратування. Бо розумієш: десь хлопці зараз роблять важливу справу, а ти просто ходиш на службу. Проте згодом усвідомлюєш: без тилових підрозділів фронту ніяк, адже вони ремонтують тут техніку, яка потім працює на ЛБЗ.

А ще всім кажу: готуйтеся заздалегідь і зупиняйте ворога якнайдалі від своєї хати. Хтось каже, мовляв, якщо прийдуть до моєї області, то я тоді… Однак це буде вже дуже пізно, і ти вже нічого не зробиш! І танкові голіруч не зашкодиш, і бурятові нічого не зробиш своїм ножем, сокирою чи двостволкою. Що ти тоді зможеш вдіяти? Тому вже зараз до війська йди! Бери автомат, опановуй танк, гармату! Це єдиний спосіб урятувати свою родину і свою країну», — переконаний військовослужбовець.

Нещодавно Ігоря Шиманського запрошували до школи на зустріч з дітьми. Висновки, які він зробив із цієї зустрічі, заслуговують на те, щоб їх почути.

«Дітям не розкажеш те, що дорослим. Ми їм тільки дякуємо, бо діти передають нам маскувальні сітки, зворушливі малюнки, солодощі. Але вони все розуміють. Із 2014 року наші діти знач но більше пережили і знають. Тому з ними є про що поговорити. Питання ставлять такі, на які часом не хочеться відповідати, але мусиш. І вони потім приходять у наше військо і стають поруч. Якби діти нас не розуміли, вони б не йшли навчатися у військові ліцеї, вищі освітні заклади здобувати військову освіту. Думаю, що це вагома мотивація служити далі й боротися за них. Зробити все, щоб вони не мусили воювати. Нехай собі здобувають освіту, розвивають нашу країну. За них боротися однозначно треба. А взагалі нам треба купи триматися, бути чуйнішими одне до одного. Тоді обов’язково переможемо», — підсумовує захисник України.

Олена МОКРЕНЧУК,
пресофіцер ЗСУ