Щойно курсант Національної гвардії України з позивним «Одеса» розібрав автомат, щоб почистити зброю, як до його позиції несподівано під’їхала наповнена окупантами потужна вантажівка «урал». Норматив зі швидкості збирання АК­74 він тоді перевиконав щонайменше втричі, оскільки за лічені секунди відкрив згубний вогонь по ворогу.

Саме цим бойовим епізодом запам’ятався гвардійцеві початок повномасштабного вторгнення, яке він зустрів, боронячи Харків на околиці обласного центру.

А щодо рішення повернутися після поранення до лав бригади оперативного призначення «Хартія» військовий не вагався ні на мить. По­перше, вважає службу українському народові своїм життєвим покликанням. А по­друге, Національна гвардія для нього була і є найкращою складовою Сил оборони України. Чому так? Відповідь на це запитання знайдете в розповіді про вибір служби в НГУ, переваги Нацгвардії та бойовий шлях старшого лейтенанта, командира взводу 13 бригади оперативного призначення «Хартія» Національної гвардії України.

«Курс, підйом!!!»

Своє життєве покликання гвардієць з позивним «Одеса» знайшов ще юнаком, вступивши на навчання до профільного відомчого вишу Міністерства внутрішніх справ.

«У 18 років я вирішив вступати до Національної академії Національної гвардії України (НАНГУ). Значною мірою це сімейний вибір, адже в моїй родині багато військових і працівників системи МВС. Тоді обирав між Національною академією сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові та Національною академією Національної гвардії України в Харкові.

Зрештою зупинився на НАНГУ, бо перспективи подальшої кар’єри видалися привабливішими — цікавіші варіанти вибору майбутнього місця служби, краще забезпечення тощо», — пояснює гвардієць свій вибір. Відтоді «Одеса» не шкодував про нього жодного разу, адже служба в Національній гвардії виправдала всі його сподівання.

Отже, до НАНГУ юнак вступив 2020­го, тож до початку повномасштабного вторгнення встиг відучитися в мирному Харкові півтора року. А вже 24 лютого 2022­го курсанти вишу приєдналися до лав оборонців міста.

«Із 10 по 24 лютого 2022 року ми мали бути на практиці в місті Дніпро, але повернулися на день раніше. Нас зібрав начальник курсу і повідомив, що відбудуться навчання з бойовими набоями. Керівник нас часто називав іронічно зайчиками. «Не хвилюйтеся, зайчики, — казав він, — але завтра буде навчання. Вам усім видадуть бойові набої». І ще додатково застеріг, щоб ми дотримувалися відповідних правил безпеки.

Ми тоді трохи здивувалися, але для себе вирішили, що навчання бувають різні, і сприйняли ці реалії спокійно. Однак ранковий підйом вже був незвичним. Прокинулися приблизно о 5 годині ранку від потужних вибухів та інших не менш гучних звуків у ще зовсім недавно мирному місті.

Особливо запам’ятався тривожний вигук чергового, який він повторив тричі: «Курс, підйом!!! Війна! Війна! Війна!». Це мене тоді дуже вразило і назавжди закарбувалося в пам’яті», — пригадує старший лейтенант.

Після цього курсанти швидко отримали спорядження, зброю та боєприпаси і вирушили на околицю Харкова до селища Солоницівка, де облаштували оборонні позиції на підступах до обласного центру. Майбутні офіцери зайняли оборону біля автомобільної траси на Харків, розташувавши вздовж дороги 12 розрахунків з ручними протитанковими гранатометами РПГ­7. Хлопці пильно чекали на появу ворога кілька днів, отримували свіжі повідомлення про пересування колон росіян, ретельно готувалися до бою.

Однак так сталося, що перші кілька днів за винятком невеликого ворожого артилерійського обстрілу позицій минули без бойових зіткнень.

«Командування тим часом передавало, що до нас рухалася колона загарбників з десятьох БМП і трьох танків, потім начебто сунули аж 40 БМП і десять танків. Але щоразу щось зривалося: то ворожу колону вже розстріляли наші артилеристи, то росіяни десь звернули в бік Сум, то пальне в них банально закінчилося…

З огляду на це після третього такого разу ми вже навіть трохи розслабились. І коли 5 березня я вийшов на позицію, то за наказом сержанта вирішив почистити автомат. Там був піщаний ґрунт, а тому подбати про зброю нітрохи не було зайвим. Та щойно я розібрав свій автомат, як до нас припхався «урал» з десятком росіян. Мені здається, я в ті миті перевиконав усі нормативи зі збирання автомата Калашникова, бо вже за кілька секунд відкрив вогонь по ворогу.

Тоді ми знищили весь ворожий десант разом з «уралом». Та й досі не розумію, як вони опинилися на наших позиціях. Мабуть, горе­визволителі заблукали і випадково виїхали до нас», — каже офіцер.

А загалом знищення ворожого десанту на «уралі» стало бойовим хрещенням для «Одеси» та інших курсантів Національної гвардії України.

Війна насправді жахлива і потворна

На позиціях біля Харкова курсанти перебували приблизно до середини квітня. Коли ж ситуацію вдалося стабілізувати, їх за першої змоги звідти вивели. Відтак упродовж наступних двох років вони продовжили навчання на заході України.

Після випуску наприкінці березня 2024 року «Одеса» як один із найкращих курсантів отримав змогу за власним бажанням обрати частину для подальшого проходження служби. Молодий офіцер обрав 13 бригаду оперативного призначення «Хартія». Додаткова підготовка тривала ще майже два місяці, тож до виконання обов’язків командира взводу лейтенант приступив на початку літа 2024 року. На той час бригада «Хартія» саме зупиняла повторну спробу росіян наступати на Харків з боку північного кордону.

«Я прибув улітку 2024 року. Спочатку виставляв позиції поблизу населеного пункту Липці. Перший раз заступив, другий раз заступив. Кілька артобстрілів — нічого особливого, звичайні бойові дії.

А ось згодом нас відправили замінити суміжників, і вже там довелося відчути на собі всі тяготи та поневіряння військової служби», — усміхається «Одеса».

Як старший позицій він насамперед з’ясував особливості нового сектору оборони, дізнавшись, що для ворога ця ділянка пріоритетна. Бійці завчасно підготувалися, додатково окопалися і стали чекати на ворожий штурм. Саме тут у цей період офіцерові з побратимами випало пережити кілька потужних ворожих артобстрілів, а потім відбивати штурм кільканадцяти російських піхотинців.

«Перші дві доби нас просто нещадно розстрілювали з артилерії. Зазвичай відбувалося це так: ти мерщій притискаєшся до землі і думаєш, влучить чи не влучить. А на третій день ворог вже почав наполегливо штурмувати наші позиції безпосередньо.

Окупанти діяли так: спочатку пішов один штурмовик, а за ним ще з десяток. Кілька годин ми вели з ними бій, і нам у цьому тоді допомагав батальйон, і мінометники з великих калібрів по зайдах били. Ми тоді всіх тих штурмовиків ліквідували.

А через кілька годин росіяни послали вперед ще трьох своїх бійців. Мабуть, щоб ті оглянули трупи і забрали мертвих. Однак вони нахабно пішли без жодного прикриття в умовах гарної видимості. Тому шансів у них не було: ми їх теж ліквідували.

Усі знають, що існує таке поняття, як романтика війни. Так ось, цей бій остаточно зруйнував для мене оту уявну романтику і показав, яка війна насправді: жахлива і потворна», — зізнається захисник України.

Спецоперація для евакуації

Відтоді служба увійшла для «Одеси» у звичне русло: виведення та розстановка бійців на позиціях, налагодження логістики, евакуація поранених, виведення «закрепів» на відбиті штурмовиками ділянки. Також йому випало брати участь у відбитті лісового масиву на північ від Липців, який ворог назвав Берліном. Тоді офіцер був провідником для бійців підрозділів спеціального призначення, які здійснювали штурмові дії.

Під час одного з бойових виходів наприкінці січня 2025 року «Одеса» зазнав важкого поранення. Тоді він мав уточнити координати передових позицій і під час повернення втрапив у ворожу засідку.

«Я тоді вирішив повернутися іншим маршрутом і несподівано вийшов прямісінько на кількох окупантів. У бік першого ворога випустив весь магазин, далі почав відходити в бік наших позицій. Та саме в цей час мені прострелили ногу. Потім навздогін прилетів скид у праве плече. Ще пощастило, що я був не у плитоносці, а в бронежилеті з другим рівнем захисту: вибухом тоді роздробило ключицю, але рана була внутрішньою. Також пошкодженою виявилася легеня.

І це ще не все. Адже потім був удар FPV — пощастило, що він вибухнув десь між дерев і мене не зачепив. Затим кілька снарядів 120­міліметрового міномета розірвалися поряд, один пізніше влучив просто в укриття, до якого я нарешті дістався.

Тоді, щоб провести евакуацію, побратими організували справжню спецоперацію — подавлювали ворожу артилерію, знищували злітні майданчики російських безпілотників. Діяли на рівні батальйону і бригади, щоб забрати мене і ще двох поранених бійців», — розповідає офіцер.

Витягнути поранених бійців було першочерговим завданням, і в «Хартії» з ним впоралися успішно, доправивши всіх «на велику землю» — до Харкова.

Після тривалого лікування та реабілітації «Одеса» вирішив повернутися до бригади «Хартія», адже не бачить себе поза військовою службою на захисті України. Рідну бригаду та Національну гвардію він упевнено вважає найкращими складовими Сил оборони.

«Насамперед це ставлення до бійців, до всіх­всіх людей. Командування Національної гвардії не робить у цьому аспекті різниці між офіцерами та солдатами, між контрактниками чи мобілізованими. До всіх ставляться максимально уважно, враховують наші потреби.

Також слід виокремити дуже якісну військову підготовка. Починаючи від БЗВП і далі після того, як військовослужбовець потрапляє в підрозділ, вона триває постійно, бо кожного бійця намагаються максимально підготувати до того, щоб він виконав бойове завдання і лишився цілим на полі бою. Ще важливо, що навчений військовий у разі поранення здатен надати допомогу собі та побратимам.

І, звичайно, це якісне управління та командування. Я добре знаю, як у нас планують будь­які операції, оскільки сам беру в цьому участь. Вихід бійців на позиції, ротації, логістика, облаштування позицій, евакуація поранених — все відбувається після ретельного планування кожного кроку, враховують усі можливі варіанти. Не кажу вже про наші штурмові операції.

Нарешті, не останню роль відіграє матеріальне забезпечення. У Національній гвардії воно на найвищому рівні. Тому для мене Нацгвардія та бригада «Хартія» однозначно найкращі», — підсумовує старший лейтенант «Одеса».