ЮВІЛЕЙ
Сьогодні Олександру Омельченку — Герою України, почесному громадянину Києва, який десять років очолював столичну владу, виповнюється 75
Майже сто років тому один відомий письменник сказав, що написати цікаву книгу впродовж свого життя може кожен. Мабуть, це насправді так, оскільки життєвий шлях людини, її думки і переживання значною мірою неповторні. Як цілком реальне й те, що серед наших сучасників виокремлюються особистості, варті багатотомників, за якими вчилися б інші, як досягати успіху і не повторювати помилок. Саме про одного з них ця коротенька фрагментальна оповідь.
До популярності — через професіоналізм
Ще донедавна прізвище цієї людини у мільйонів наших співвітчизників асоціювалося зі столицею України. Можна було лише сказати: Олександр Омельченко — і ваш співрозмовник, навіть якщо він з далекого провінційного містечка, не замислюючись одразу ж міг продовжити: знаю — це мер Києва. А багато хто ще й додавав: «Повезло вам з міським головою». І справді, багато років Олександр Олександрович посідав четверте місце в негласній державній ієрархії — після президента, прем’єра та спікера. А за популярністю та доброзичливим ставленням до нього киян навіть випереджав перших осіб країни. Мабуть, варто нагадати, що обидві свої перемоги на виборах міського голови столиці він виграв, якщо говорити спортивною термінологією, з чотири-п’ятикратною перевагою над найближчим суперником. Після нього до такого результату ніхто так і не зміг наблизитися хоча б наполовину.
Однак, захоплюючись Сан Саничем або заздрячи йому тоді, коли він був на вершині слави і шани, мало хто замислювався над тим, що сходження на Олімп ніхто йому килимовими доріжками не встеляв. Бо якщо за тими, хто вигравав президентські вибори, стояли політичні сили, фінансові групи, медіа-підтримка, то за Олександром Омельченком — його популярність, професіоналізм і авторитет, який він здобував роками наполегливої праці. На відміну від тих, хто не соромиться похвалитися, що перший запис у його трудовій книжці — посада міністра чи заступника міністра, Олександр Олександрович може з гордістю продемонструвати свою, де записано, що починав він свій трудовий шлях у далекому 1959 році з бетонника будівельного комбінату у Києві. Тому має повне право сказати, що він є невід’ємною часткою свого народу, знає, як живе український селянин, робітник, пересічний українець.
Віддзеркалення історії народу
І не лише тому, що народився і виріс у селі, а починав свій трудовий і життєвий шлях у робітничому колективі, — в історії його родини віддзеркалюються як у краплині роси всі ті трагічні події, які накрили своїм чорним крилом майже кожну українську сім’ю. Його дід по матері, Яків Савченко, не покладаючи рук працював на землі з ранку до ночі, щоб прогодувати дванадцятьох дітей — сімох дочок і п’ятьох синів. Мама Олександра Олександровича була найменшою.
— У 1929 році всю родину зачислили до куркулів: діда і двох старших синів забрали й вивезли на Урал, і вони там померли. А двоє менших «куркульських» синів загинули на фронті: Іван — у 1941 році під Житомиром, а Дмитро — 1943-го. Захищали ту владу, яка загнала в могилу батька і братів. А дід по батьківській лінії помер від голоду 1933 року. Така наша історія. А «куркульські» дочки «поховалися» заміж, бо гарними були дівчатами. Тож і зберегли рід Савченків... — розповідає Олександр Олександрович. І продовжує: — Батько закінчив робітфак у Харкові. Був десятником. Коли будували греблю у селі Зозів Липовицького району на Вінниччині, познайомився з моєю мамою. Там вони й одружилися, там народилися дві мої сестри, а також і я».
Із початком війни батько майбутнього глави столичної громади пішов на фронт, а мати забрала дітей і повернулася до себе на малу батьківщину в село Соловіївку. Згодом сім’я переїхала до Карабачина, що в Брусилівському районі на Житомирщині. З фронту глава сім’ї повернувся інвалідом. Був головою колгоспу, потім потрапив під сталінські репресії і в табори за те, що роздав у 1947 році людям зерно, щоб не повмирали з голоду. Вийшов на волю з надламаним здоров’ям і згодом помер. На його похоронах син так і не зміг побувати, бо на той час проходив строкову військову службу. Після неї все життя Сан Санича нерозривно пов’язане зі столицею України. За винятком кількох років служби в армії, відрядження в Афганістан та на відбудову після землетрусу населених пунктів у Вірменії. З 1960 по 1987-й він пройшов усі щаблі кар’єрного зростання від майстра до першого заступника найбільшої в Україні будівельної організації — Головкиївміськбуду.
Михайлівський Золотоверхий — гордість Олександра Омельченка і окраса України. Фото з сайту http://www.deluxapart.com/ru/
Через терни…
Безумовно, коли у 1996 році президентським указом Олександра Омельченка призначили головою Київської міської державної адміністрації, він на той час добре знав, що його чекають не лаври, а каторжна праця. Столиця, як і вся країна, тоді почувалася зле. Фактично він став біля керма управління містом, яке нагадувало потопаюче судно. Заборгованість із зарплати становила 22 мільйони гривень, бюджетники не бачили живих грошей по півроку, пенсіонери — чотири місяці.
Однак звичка брати на себе відповідальність та доводити розпочате до завершення виробилась у Олександра Олександровича ще під час роботи в будівельній галузі. А досконале знання так званих вузьких місць у роботі міського господарства та вміння бачити шляхи розв’язання проблем дало змогу йому разом з командою у стислі терміни буквально витягнути столицю з хаосу. До речі, команду він підбирав не за політичним, а за принципом, як кажуть, профпридатності. І саме завдяки тому, що сам був генератором ідей і вимагав творчого підходу та високої виконавської дисципліни від своїх підлеглих, місто змінювалося прямо на очах. Набирало розмаху будівництво житла, розвивалась промисловість, і на цьому фундаменті міська влада почала успішно розв’язувати вже «перезрілі» соціально-економічні проблеми киян. Появилося чимало нових робочих місць, столиця ожила, а з нею люди.
Але ніяк не могли заспокоїтися ті, хто накинув оком на власність столичної громади. Їм Олександр Олександрович зі своєю непоступливістю і принциповістю був як кістка в горлі. Забігаючи наперед скажемо, що доки він очолював столичну владу, банк «Хрещатик», Київпроект, Київгаз, Київхліб, Київмлин, Київенерго, Київводоканал та інші важливі для життєдіяльності та економіки міста об’єкти, вони так і залишалися у власності киян. Хоча протягом десяти років різні клани неодноразово прагнули прибрати ці об’єкти до своїх рук.
Оскільки ж мер був найголовнішою перешкодою для такого розвитку подій, то його неодноразово намагалися усунути з посади, використовуючи надумані причини та залучаючи до цього суддів. Але всі атаки Олександр Олександрович успішно відбивав, проте протистояння забирало чимало часу і енергії. Адже довелося судитися навіть з Кабміном і змусити тодішній уряд повернути місту майже мільярд гривень незаконно забраних коштів. Але незважаючи на протидію та спроби гальмувати процес відродження столиці, мер нарощував симпатії киян до себе. В тому числі й завдяки започаткованій ним у 1996 році комплексній благодійній програмі «Турбота». До речі, першій і єдиній в Україні. Її реалізацію розпочинали з 5,8 мільйона гривень, а в 2005-му допомогу тим, хто її потребує, довели до 140 мільйонів. Та не лише турботою про, так би мовити, земне переймався міський голова. Дбав він і про духовне.
Святині — передусім
У 1998 році за ініціативи Київського міського голови почалася відбудова Михайлівського Золотоверхого собору. Олександр Олександрович особисто керував та сприяв відродженню святині — другої за значимістю після Києво-Печерської лаври. Багато хто не вірив, що можна виконати такий обсяг робіт за 2 роки, але його команді це вдалося. «Владу можна вважати духовною, якщо вона вкладає часточку своєї душі в будь-яке будівництво. По тому, як міська влада ставиться до відродження київських святинь, можна говорити про її духовність, — зазначав пізніше у розмові з автором цієї публікації Олександр Омельченко.
За 10 років керівництва столичною владою з його ініціативи було відроджено десятки святинь та історичних пам’яток не лише Києва, а й усієї України. Зокрема, споруджено пам’ятники Михайлу Грушевському та воїнам-афганцям, проведено реконструкцію церкви Богородиці Пирогощі на Контрактовій площі, церкви Різдва Христового на Поштовій площі у Києві, собору Святого Володимира в Херсонесі, козацького храму в Берестечку та багатьох інших культових споруд.
Мало хто знає, що й до знаного нині Мистецького Арсеналу Сан Санич має теж прямий стосунок. Ще у 2000 році він разом з тодішнім міністром оборони Олександром Кузьмуком підписали договір і графік відселення військового арсеналу з території, де сьогодні розташований цей мистецький заклад. Своїм підписом затвердив цей документ і тодішній глава держави Леонід Кучма. Генеральним підрядником і замовником робіт стала дирекція обслуговування посольств і консульств при КМДА. І після того як була затверджена проектна документація, роботи розпочала Укрпроектреставрація.
Чимало було зроблено і для реконструкції та будівництва об’єктів інфраструктури і культури. В тому числі вулиці Хрещатик, Севастопольської площі, шляхопроводу Караваєві Дачі, Подільського мостового переходу, будинку Городецького на Банковій вулиці. Завдяки втручанню мера врятували від знесення філармонію, збудували Ляльковий театр, оновили дитячі майданчики, відкрили сім нових станцій метро та інші об’єкти.
Самоврядність як фундамент держави
І донині в Асоціації міст України, як про найкращі часи в житті місцевого самоврядування, згадують роки, коли президентом цієї громадської організації був Олександр Омельченко. Мабуть, недарма свого часу Президент Леонід Кучма так характеризував Олександра Омельченка, з яким вони народилися в один день і рік: «Ми з київським мером народилися в рік Тигра під сузір’ям Лева... Але схоже, що Сан Санич виявився «тигрішим» за мене!.. Я от скільки його знаю, а передбачити його рішення до кінця не можу». У своєму відстоюванні прав місцевого самоврядування був принциповим і послідовним. І тоді, коли був міським головою столиці, і потім, коли очолював профільний комітет Верховної Ради. Саме завдяки йому було розроблено і прийнято закон про столицю України. І нині він ні на йоту не відступає від своїх переконань — місцеве самоврядування є фундаментом, на якому можна розбудовувати демократичну, з високими соціальними стандартами та економічно успішну державу. А свою правоту він завжди вмів відстоювати, навіть усупереч позиції «нагорі».
І на закінчення жартівлива фраза, яка завдяки Сан Саничу стала крилатою: «Раніше я був молодий і красивий, тепер — лише красивий» Насправді ж Олександр Олександрович і нині залишається молодим душею. Бо молодість можна оцінювати не за віком, а за тим, як людина ставиться до життя, як вона переймається долею простих людей, вболіває за столицю і країну загалом. І саме цим він відрізняється від багатьох набагато молодших за віком наших співвітчизників…