Це гірше й огидніше, ніж під час чуми. Українську землю зрошують гіркі сльози горя. Матері, батьки, сестри, брати, родичі, друзі, тисячі громадян оплакують, хоронять дев’ятнадцятирічних і старших солдатів і офіцерів, які загинули в безглуздій, спровокованій зовні бійні на сході Української держави. А в телепрограмах хизуються своєю безкарністю злісні українофоби — підступно переправлені через кордон різношерсті найманці, диверсанти, терористи. Їм підспівують оплачувані іудиними срібняками доморощені відступники, кримінальні злочинці, злодії в законі, бандити.
Видатний митець Чарлі Чаплін з усіма своїми вадами був людиною мислячою. Сягнувши слави, заявляв: людські маси — це те саме, що звірі на арені цирку під орудою дресирувальника. Ті з пройдисвітів у нашій Верховній Раді, які зі шкури лізуть, аби задурити так званий електорат, запевняють: народ розумний, він у всьому розбирається краще від політиків.
На превеликий жаль, історія підтверджує сказане знаменитим кінорежисером і неперевершеним актором. Протягом багатьох століть у дорогій комусь Російській імперії панувала православна віра. Восени 1917 року німецькі таємні служби у змові з хижаками міжнародного капіталу доправили в «запломбованому вагоні» на Фінляндський вокзал у Петрограді нову вищу владу для Росії — чотири десятки більшовиків, з-поміж яких не було жодного слов’янина. Здавалося б, дещиця. А перевернули весь лад з ніг на голову. Підняли знедолених і темних на штурм храмів. Тисячі убогих кинулися ламати на золотих банях хрести. Скидали із дзвіниць дзвони, щоб аж земля двигтіла і розривали литво тріщини. Грабували, топтали, викидали внутрішнє оздоблення. Зривали із священнослужителів ряси. Били й убивали. Закладали вибухівку, безжально руйнували, зрівнювали із землею те, що мало стояти віками. І все це під схвальний лемент мільйонів.
Минуло вісім десятиліть, як учиняється новий докорінний переворот. Не хто інший, як ті, що запопадливо втовкмачували ідеали комуністичної ідеології, оголошують її дурманом і навертають незліченні мільйони до поваленого раніше православ’я.
То що ж? Заповіді Господні торжествують? Якби ж то. Учиняється те, що нікому й уві сні не могло привидітися. Розв’язується братовбивча війна. Між ким? Між народами, які відколи вже й невпинно надалі проголошуються братніми слов’янськими.
Хто в цьому здвигові виступає дресирувальником, усім відомо. Не зовсім делікатну «кричалку» на його честь озвучує весь світ. А за підголосків асистенти. І не тільки за кордонами, а й у сторозтерзаній Україні. Вони вітійствують з телеекранів. Ллють крокодилячі сльози. Побиваються за стражденний народ, ввергнутий у «громадянську війну». Впритул не бачать насланих головорізів, вишколених убивць, які мордують, залякують, наводять жах на мирне населення, плюндрують, палять, підривають створене працелюбними руками. Не місцеві верховодять, а приблуди, пришельці, чужі. Чинять сваволю чеченці й усілякі не розпізнані… А з язиків лакуз — «наші громадяни, яких не чує київська влада».
Воістину, немає меж підступності, цинізму, аморальності. Бенкет брехні під час не чуми, а більш згубного — війни, розв’язаної сильнішим сусідом. Усе вирішує правляча верхівка в Москві. А її глашатаї — запроданці в Україні.
Свого часу один із французів пояснював: коли починається такий спектакль, як війна, найкращі місця в перших рядах партеру дістаються простолюду. Унадився вовк у кошару. Не відступається. Свіжий хижацький виклик — на зорі ХХІ століття нової ери. Кров. Смерть. Жертви. За яким же сатанинським розмислом слов’яни винищують слов’ян? І це під гаслом «слов’янської єдності»?
Після відторгнення від України Криму президента в Російській Федерації героїзують. Природно. Було, що Жириновський спонукав прихопити шмат далекого узбережжя й мити чоботи в Індійському океані. Якби це сталося, безумне задоволення вилилося б у дикі танці на просторах від Балтики до Далекого Сходу…
Які ж порожні душі в тих, хто в час поховань, у жалобні дні заходиться від реготу на «Інтері». А що розумне сіють із телеящиків внутрішні людиноненависники разом з далекими від розкаяння регіоналами? Навіщо вони постійно перебувають на телеекранах? Зомбувати? Одурманювати? Запевняти весь світ, що Україна ввергнута у громадянську війну? Доводити, що не українську мову осатаніло переслідують окупанти в Криму й диверсанти та сепаратисти в Донецькій і Луганській областях, а російську в Україні? Бо ще ж не весь телепростір в Україні всуціль російськомовний. Українське слово хоч як души, а воно не заціпеніє, гляди, ще й підніме голову, як рідні мови в Естонії, Литві, Латвії…
Додати б до біблійних ще й заповідь від Тараса Шевченка: «Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде».
Вадим ПЕПА
для «Урядового кур’єра»