Він народився у сім’ї цивільних у Білопіллі на Сумщині: мама — медик, тато — працівник МНС, а син бачив своє життя тільки у війську. Починав шлях на Львівщині у тепер уже відомій бригаді імені Данила Галицького. Пройшов Луганщину. Зазнав поранення. Після цього повернувся служити в рідне Білопілля.
Із Львівщини на рідну Білопільщину
24 лютого вранці ветеран АТО, демобілізований за станом здоров’я 2019 року, командир батальйону капітан Сергій Третяк вже був у львівському військкоматі. Як пригадує Сергій, там розглянули його документи, зважили на стан здоров’я і запропонували служити… у військовому комісаріаті. Не погодився, адже мав за плечима роки вагомого військового досвіду, то що тепер папірці перебиратиме, доки молодь гинутиме на фронті?
Згодом надійшло кілька інших пропозицій, але дочекався, коли почалося формування нового підрозділу, 10 окремого стрілецького батальйону.
І ось він на своїй малій батьківщині, Білопільщині, де живуть батьки, звідки поїхав навчатись і далі служити.
Зізнається, що з дитинства уявляв себе у формі, на службі. Готувався до цього, намагався добре вчитися, займався спортом. Після закінчення школи вступив до львівської академії сухопутних військ.
Як пригадує його класний керівник, учитель Білопільської школи №1 Ольга Нешта, в тому, що після закінчення навчання Сергієм пишатиметься школа, ніхто ніколи не сумнівався. Відповідальний, старанний, скромний — таким його знають однокласники і вчителі, й саме ці якості додають упевненості, що такий командир захистить земляків.
Учителька пригадує, як перед випускним у школі юнак поранив ногу і йому важко було ходити. Нікому не сказав. Терпів біль. Не відмовився від прощального вальсу, адже такий високий красень був центральним серед пар, що танцювали. Тримався і під час танців, і під час виступу. І вже наприкінці вечора помітили, що він накульгує. Думали, натер ногу новим взуттям. І тільки згодом мама зізналася, що в нього болить ушкоджена нога, що він вживав знеболювальні і просив нікому не казати.
А ще на випускному весь зал плакав, коли Сергій читав вірш про батька, що стало несподіванкою передовсім для тата, бо син вчив рядки потайки, щоб удома ніхто не знав.
Сергій завжди брав на себе відповідальність за інших. Допомагав молодшій сестрі, підтримує її і нині.
А недавно вчителька Ольга Нешта допомагала місцевим військовим. І вони розказали про найкращого командира, як їм пощастило з ним. Хлопці не знали, що вона чудово знає Сергія, колись була його класним керівником. Від цього їй удвічі приємніше.
Бойове хрещення відбулося на Сумщині
Про себе Сергій говорить мало. Коротко згадав, що після закінчення львівської академії сухопутних військ із 2009 року служив у 24 окремій механізованій бригаді, яку всі знали як Яворівська залізна бригада. Дізналися про неї й на Сумщині 2014 року.
Після захоплення Криму нападу на Україну з боку рф чекали на всьому периметрі кордону. І яворівську бригаду тоді перекинула на Сумщину. Як згадує Сергій Третяк, наказ вирушати на схід бійці отримали 8 березня 2014 року. Спочатку стояли у Прилуках, а тоді механізований взвод під його командуванням перекинули в напрямку Ромен. Зупинилися у Штепівці й мали інформацію, що росіяни можуть зайти через Сумщину. Чекали їх. А коли почався наступ на Луганщину, із травня вже воювали там.
До речі, тоді Сергій служив під командуванням генерала Олександра Павлюка, відомого нині в Україні генерала і командувача.
Перший взводний опорний пункт облаштували у селі Чмирівка, де стояв блокпост. Перших втрат бригада зазнала 19 червня 2014 року поблизу Ямполя. Потім хлопці гинули біля Кривої Луки. У селі Закітному бійцям тепер спорудили пам’ятник. Щоправда, його знищили окупанти, які знову загарбали ці території.
…Ми із Сергієм довго згадували міста Луганщини і Донеччини, які визволяла та захищала 24 бригада, якій 2018 року присвоєно ім’я короля Данила Галицького, і тепер усі її знають як «королівська бригада».
Від Сіверська до Мар’їнки і Попасної
За роки служби Сергій пройшов шлях від командира взводу до командира батальйону. Усі назви населених пунктів, де служив, і зараз на вустах.
Згадує, як взводом трьома машинами визволяли Сіверськ. Ніхто не чекав, що таким невеликим підрозділом бійці ризикнуть зайти в місто. Але тоді визволителі на повній швидкості несподівано ввірвалися в місто, хоч ніхто цієї операції не планував, навіть наше керівництво. Доки хлопцям пропонували дочекатися підмоги, вони вже розгорнули прапор у центрі міста. Ефект неочікуваності спрацював, і ворог, який поспіхом відійшов з міста, так і не зрозумів, що відбувається.
Далі були Мар’їнка, Зайцеве, Попасна.
2018-го 26-річний Сергій став командиром батальйону. Пам’ятають про командира й нині в «королівській бригаді», яка воює на найважчих рубежах. Багато колишніх побратимів загинуло, командирів теж. Це ж піхота, стіна між мертвими і живими, перша лінія, де важко й почесно.
А ще хлопці з 24 бригади розказали, чому Сергій отримав позивний «Буржуй». Для свого підрозділу він знаходив найкраще забезпечення, його рота завжди облаштовувалася в найзручніших умовах.
Заслуги, мужність і військовий талант Сергія Третяка оцінило і командування. За роки служби його нагороджено орденами Богдана Хмельницького III ступеня, «За мужність» III ступеня, нагрудними знаками «За військову доблесть», «За зразкову службу» І і II ступенів, медалями «За оборону рідної держави», «За сумлінну службу», відзнакою «Залізний Воїн».
Удома і стіни допомагають
У березні цього року сформували 10 окремий стрілецький батальйон, і спершу він дислокувався на Львівщині. Потім отримали наказ про переміщення на північ України. Після цього командувач ОТУ «Суми» генерал-майор Олександр Нестеренко взяв підрозділ під своє командування і визначив район оборони для батальйону на Сумщині.
Як розповідає Олександр Нестеренко, дізнавшись, звідки родом Сергій, і хвилини не замислювався, яку територію боронитиме його підрозділ. Удома і стіни допомагають. Тож нині підрозділ Сергія Третяка виконує важливе завдання, захищаючи Сумщину і Білопільщину, а ворогові краще не випробовувати на міцність цю оборону і бойовий дух захисників.
Мамина молитва — найкращий оберіг
Сергієва мама Тетяна Третяк працює в білопільській лікарні і за час війни жодного разу не збиралася виїхати з міста. А коли дізналася, що сина направили служити в Білопілля, то й зовсім відпали всі сумніви.
Свого часу про те, що син навчатиметься у військовій академії, він повідомив її, коли вже здав документи. Мама зізнається, що тоді вдома були далеко не в захваті від такого вибору. Але це його рішення, і батьки завжди довіряли синові й підтримували його. Особливо у важкі часи служби на Луганщині. Нині Тетяна Третяк хвилюється й водночас пишається своєю дитиною, бачить, як йому важко, як він піклується про своїх бійців, як глибоко сумує за загиблими. Каже, що він і сам не сподівався, що доведеться служити на Сумщині, в рідному Білопіллі, захищати власний дім. Це для нього подвійна відповідальність, адже разом із ним його товариші, побратими.
Тож мати не розпитує зайвий раз, бачить, як синові непросто. Лише додає: «Коли наші діти здобудуть таку жадану перемогу, батьки і всі земляки разом з народом України будуть найщасливішими людьми на світі».
Наталія КАЛІНІЧЕНКО
для «Урядового кур’єра»