ПАМ’ЯТЬ
На Волині вшанували працівника газети «Урядовий кур’єр», письменника Євгена Колодійчука
Днями наш колега — поет, журналіст, лауреат літературних премій імені Остапа Вишні та Степана Олійника мав би відзначити свій 71-й день народження. Не судилося… І остання його поетична книга «Роса на серці», що фактично й була презентована під час зустрічей на його рідній Волині, побачила світ вже після смерті автора.
Але залишилися з нами і змушують ще раз придивитися до неординарної постаті інші прозові та поетичні твори колишнього працівника урядової газети.
«Із раннього дитинства маю такі спогади…
Перший. Як лежав у сінях на долівці і плакав до хрипоти, мабуть, з півгодини чи й більш. Щоб мама підійшла і мене пожаліла. А вона була зайнята якимись хатніми клопотами. А мені так хотілося, щоб вона підійшла, пожаліла, підняла із землі, взяла на руки й погладила по голівці... — із вкарбованим ще у глибокому дитинстві щемом написав він свого часу про своє особисте, що затаєне у душі кожного із нас. — Другий. Коли біг по стежині недалеко від хати, біля дороги, спіткнувся об цеглу, розбив носа. Слід од тої події маю на все життя: ніс ледь помітно, а може й помітно, але трохи кривий. В усякому разі хрящові перегородки всередині дещо викривлені. Бо ж ні до якого лікаря, ясна річ, тоді мене не водили: де того шукати? Як зрослось, так і добре. Потім, вже дорослому, мама про ту біду мені розказувала:
— Ти плачеш голосно — а я ще голосніш!..»
Чи часто ми зустрічаємо серед нашої пишучої братії таку відвертість?
Непростим були перші роки життя хлопця, який народився у селі Мар’я-Воля Володимир-Волинського району. Бо ж «тата вже вдома не було, воював на фронті, а мама — нас було четверо дітей — із нами переховувалась, втікала від польської партизанки, як у нас казали. Бо ж поляки вбивали, вирізували українські сім’ї чи й цілі села, а бандерівці — мстилися так само полякам. Отак нацьковували сусідів один на одного два найбільші світові злочинці — Сталін та Гітлер».
— Потім були навчання у Володимир-Волинській середній школі №2, служба в армії у далекому Уссурійську, навчання на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка і робота у різних виданнях — надзвичайно популярному у 1980-х журналі «Україна», газетах «Молода гвардія» і «Урядовий кур’єр», — розповіла на зустрічі із студентами факультету журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки дружина письменника Жанна. — Й усюди він найперше залишався небайдужою людиною.
Як згадують нині його колеги, дві праці — журналістська і літературна — завжди йшли у житті Євгена Колодійчука поруч, паралельно. Іноді — збагачуючи і доповнюючи одна одну, іноді — заважаючи. Але до слова — чи то журналістського, чи то письменницького — завжди ставився він із особливою відповідальністю, без звичного у нинішні часи графоманського нальоту і погоні за рядками.
— За характером Євген був добрим і водночас гострим на слово. І це нормально. Бо коли обрав професію журналіста, треба служити людям! —згадав про свого друга заслужений журналіст України, член спілки кінематографістів, поет Аркадій Музичук. — Бо коли в журналіста не оголені нерви, він працює не на повну потужність!..
Свою згоду із цими словами висловила і письменниця, секретар відділення гумористів у Спілці письменників України Ольга Страшенко: «Якщо Колодійчук бачив несправедливість, він ставав бійцем!»
Кияни одностайно висловили своє переконання — Євген Колодійчук входить у топ-десятку українських гумористів. Поруч із такими знаними майстрами сміху, як О. Чорногуз, О. Ковінька, Є. Дудар, І. Сочивець, П. Глазовий, В. Юхимович, М. Сом.