ДОВКІЛЛЯ
Один із лісистих пагорбів гірського масиву Вогези, розташований на заході французької провінції Ельзас, облюбувало собі плем’я рідкісних приматів
У путівниках ця гора так і називається Мавпяча, а розташована вона за 60 кілометрів від Страсбурга. Звичайно, мавпи не самі емігрували до Франції. А живуть на території спеціального парку під наглядом команди досвідчених зоологів. Але на волі, без кліток і вольєрів, вони чудово почуваються серед ялин, сосон, дубів і прозорих гірських струмків.
Жменя попкорну — і мавпа ваш товариш. Фото з сайту katieohearn.blogspot.com
Макака й артишок
Цей незвичайний парк, площа якого становить 24 гектари, було створено у 1969 році. Перших варварійських макак в Ельзас завезли з Марокко й Алжиру, де вони живуть у горах на висоті дві тисячі метрів. Тому мавпи спокійно переносять тутешні морози і заметілі. Їхнє сіре хутро довшає на зиму, линяє весною, а влітку в них відростає «полегшений» варіант шубки.
На вході до парку приязний чоловік пропонує нам прихопити з собою жменю попкорну, щоб ми могли погодувати мавп. Він завченою скоромовкою декламує правила поведінки в парку: не бігати, не кричати, голосно не сміятися — все це може спровокувати тварин, попкорн протягувати на розкритій долоні і не підходити до них ближче, ніж на один метр. «І пильнуйте свої мобільні та фотоапарати», — з усмішкою попередив нас чоловік.
Ми ступили на встелену м’якою глицею стежку, яку від лісових хащів відгороджували низькі дерев’яні перекладини. Побачивши людей, мавпи почали вибігати з лісу і сідати на перекладини в очікуванні частування. Навіть обличчя дорослих спалахували розчуленими усмішками, коли тваринка обережно починала визбирувати з їхніх долонь легкі кукурудзяні зернята. А що вже казати про дітлахів! Вражені такою близькістю пухнастих кумедних тварин, а головне — їхньою надзвичайною подібністю до них самих, діти починали з ними розмовляти і знайомитися. Моя дочка із захопленням розсміялася, коли мавпочка забрала в неї з руки частування. На що тварина сумно-докірливо глянула на неї і, склавши маленького кулачка, постукала себе по голові: чого, мовляв, насміхаєшся, клепки не вистачає?
Наразі на території парку мешкає 260 дорослих варварійських мавп, і цього року тут народилося 16 малят. Мами турботливо переносять їх на спинах, хоча самі мавпенята користуються кожною нагодою, щоб перескочити з маминої спини на гілки ліщини чи лісового каштана. Загалом мавпи знаходять собі доволі харчу у лісі: ягоди, гриби, горіхи, листя, траву, дрібних комах. Проте щодня їх догодовують спеціальними мавпячими делікатесами: бананами, персиками, солодким перцем, зеленим салатом, яблуками, соняшниковим насінням. Усе це працівники парку просто розкидають між деревами вздовж стежок. Я була вражена, як один із поважних самців вправно чистив артишок. Про те, що цей овоч треба обчистити від нижнього жорсткого листя і готувати лише його невеличку ніжну серединку, сама дізналася порівняно недавно. Ну як про це знають варварійські мавпи?
У Франції тварини почуваються як удома. Фото з сайту flickr.com
Ліпше, ніж на волі
— Чому мавпи не тікають з території парку? — запитую у молодого хлопця, на чиїй куртці працівника парку прочитала ім’я «Ніколя».
— Вони не надто цього прагнуть, бо тут мають усе, що їм потрібно. Повірте, їм тут дуже комфортно: багато їжі, немає хижаків, тварин оглядає ветеринар. До речі, нашій найстаршій мавпі-самиці 30 років, а це дуже солідний вік для цих тварин. А потім, бачите, довкола огорожі парку ми вирубали всі високі дерева, тож наші мавпи просто не можуть її перестрибнути.
— У вас щороку народжуються мавпенята. Що ви робите з ними? Продаєте в зоопарки?
Після цього запитання Ніколя з докором глянув на мене і відповів:
— Що ви, які зоопарки! Ми відвозимо їх на прабатьківщину, в Марокко і випускаємо на волю.
І побачивши, що я щиро засоромилася своїх антигуманних думок, Ніколя розповів, що порода варварійських мавп визнана такою, що вимирає, оскільки людина веде наступ на середовище їх проживання, а також через нелегальну торгівлю цими тваринами. Тому наразі у дикій природі їх популяція становить лише 10 тисяч особин.
— А можна мені взяти мавпенятко додому? Я буду за ним добре доглядати, — втрутився у розмову мій маленький син.
Проте, очевидно, з таким проханням до Ніколя звернулися не вперше. Бо він майстерно вийшов із ситуації. Усміхнувся, скуйовдив волосся малому і довірливо сказав: «Ти знаєш, у тебе вдома мавпенятко буде думати лише про свою маму, друзів, рідний ліс. Воно так сумуватиме, що стане найнещаснішою тваринкою у світі. Ти ж цього не хочеш?»
Відповідь була очевидною. Тому ми, взявши ще по жмені попкорну, пішли далі насолоджуватися унікальною можливістю погостювати у мавпячому царстві.