ПАМ’ЯТЬ
Правда про найбільшу техногенну катастрофу потрібна насамперед усім нам
Нині про чорнобильську біду зазвичай згадують лише з нагоди чергових Днів і річниць, а публікації на цю тему найчастіше зводяться до матеріальної сторони проблеми — ситуації із виплатою «чорнобильських» допомог і фінансуванням встановлених законом пільг чи стану виконання іноземними партнерами взятих ними під час закриття ЧАЕС зобов’язань. Не менш популярні репортажі із зони відселення про покинуті села й умови життя небагатьох їх жителів, які наперекір усьому повернулися до рідних домівок. Звісно, про це теж потрібно говорити, але, акцентуючи увагу лише на цих аспектах чорнобильської теми, чи не перетворюємо ми цим самим «чорнобильців» у набридливих прохачів?
Мимоволі на думку спадає аналогія з учасниками війни, про яких один з високопоставлених українських чиновників колись сказав: що далі від нас роки Великої Вітчизняної, то більше її ветеранів. Можливо, ця фраза занадто емоційна, але по суті своїй вона правильно констатує реально існуючу ситуацію.
У молодят Максимчуків все ще попереду. Фото з архіву редакції
Порожній жбан — найголосніший?
Бо депутати Верховної Ради, надавши статус повноправних учасників війни навіть дітям, які у 1941—1945 роках збирали (чи могли збирати) колоски на колгоспному полі, тим самим фактично поставили знак рівності між фронтовиками й тими, хто зустрічав їх після Перемоги як героїв. Причому нікому з працівників тилу в перші повоєнні роки навіть на думку не спадало прирівнювати свої заслуги до подвигу тих, хто кожної миті міг зустріти смерть у бою.
А між тим заслуги ліквідаторів, чиїм здоров’ям і життям оплачене приборкання атомного монстра, не менші, ніж героїв-фронтовиків. Погодьтеся, хоч Чорнобильська аварія стала катастрофою всепланетного масштабу, її наслідки могли бути ще у стократ важчими, якби на шляху біди не стали сотні і тисячі людей. На жаль, імена навіть найвідважніших з яких, на наш гріх і сором, досі залишаються маловідомими. Та найобразливіше, що про свої права на пільги та «особливі доплати» найголосніше кричать ті, хто, як образно говорили у післявоєнний час, «воював на Ташкентському фронті, а не відсиджувався в окопах Сталінграда».
Москва. Мітинське кладовище. Пам'ять і надія нерозлучні
На посту — до останнього
Чи не єдині, чиї імена залишились на слуху, — це пожежники, які у трагічну ніч 26 квітня 1986 року до кінця виконали свій професійний і громадянський обов’язок, не дозволивши вогню поширитись на всю АЕС. Але, крім них, була ще чергова зміна енергетиків-атомників, які, добре усвідомлюючи всю небезпеку ситуації, ціною свого життя зробили все можливе для локалізації катастрофи. Навіть якщо погодитися з тим, що частина вини лежить на операторах реактора, то прізвища машиністів турбінної зали Вершиніна, Новіка, Бражника, Перчука і відрядженого на станцію з Харкова наладчика Попова, які спільними зусиллями зуміли погасити вогонь у машинній залі, заслуговують нашої пам’яті. Всі вони поховані в Москві поряд з героями-пожежниками. Хоч у матеріалах урядової комісії відзначено, що «развитие пожара в машинном зале имело бы крайне тяжелыe последствия для всей АЭС», жодного з машиністів-турбінників навіть не нагородили. Як і чергових електриків, завдяки зусиллям яких вдалося не допустити вибуху потужних електрогенераторів при їх аварійній зупинці.
Понад 10 років довелося чекати визнання, що від моменту аварії до 9 травня існувала велика ймовірність виникнення ланцюгової реакції і вибуху реактора. Весь цей час ішла відчайдушна боротьба з атомним молохом, у якій люди свідомо йшли на самопожертву. І якщо ми ще знаємо про подвиг вертольотчиків, які спочатку навіть без елементарного свинцевого захисту днищ своїх машин зависали над жерлом відкритого реактора, щоб прицільно скинути у його пащу мішки з піском, то багато не менш героїчних сторінок тих подій досі залишаються практично невідомими.
Як, наприклад, збір і захоронення ядерного палива і радіоактивного графіту, розкиданих по території Чорнобильської АЕС. За всіма нормами таке завдання можуть виконувати лише спеціальні дистанційно керовані роботи. Але в 1986 році вони були лише в японців. До того ж, в умовах завалів із уламків будівлі станції та інженерних конструкцій ця техніка все одно не змогла б працювати. Тому ядерне паливо по території станції збирали руками у відра офіцери і солдати-строковики. Кожен радіоактивний шматочок у їх пекельній ноші випромінював майже 2 тисячі рентген на годину. Отож навряд чи хтось із цих хлопців на сьогодні ще залишився в живих, на відміну від псевдоліквідаторів, які нині найголосніше вимагають пільг для себе.
Пам'ятник героям-пожежникам у Житомирі
«З Перемогою вас, хлопці! Вибуху тепер не буде!»
Цілком імовірно, що дивна забудькуватість при визначенні справжніх героїв Чорнобиля була значною мірою зумовлена розгорнутою в роки перебудови планомірною кампанією з дискредитації армії, на долю якої випала чи не найнебезпечніша і чи не найважча частина аварійних робіт у Чорнобилі. Адже коли виникла потреба терміново осушити розташований під аварійним блоком басейн із 72 тисячами кубометрів води, в який кожної миті міг обвалитись розпечений реактор разом із скинутими на нього вертольотчиками 5 тисячами тонн піску, глини і карбіду бору, вперед пішли військові — капітан Зборовський, лейтенант Злобін, молодші сержанти Олійник і Нанава.
Не менш небезпечне і складне завдання випало на долю пожежників, які прокладали шланги-рукави та обслуговували насосні станції біля реактора. Фактично це були перегони зі смертю, в яких про власне життя вже не йшлося. Адже, за розрахунками вчених, поступово осідаюча вниз розпечена до 3,5 тис. градусів маса, на яку перетворився палаючий реактор, до 9 травня мала зіткнутися з водою. У кращому випадку це завершилось би вибухом пари, внаслідок чого велетенська хмара викинутої в атмосферу високорадіоактивної води і ядерного палива накрила б усю планету. В гіршому — спровокувало б ланцюгову реакцію, результатом чого стали б суцільні руйнування в радіусі до 200 км.
Операція з відкачування води розпочалась 6 травня о 20 годині. Лише 8 травня о 2 годині ночі рівень вдалося понизити настільки, щоб дістатись до затоплених заслінок та відкрити їх, після чого басейн став осушуватись самотоком.
Ця безприкладна за мужністю її учасників операція тривала 32 години. У селі Іванкові, де проводилось перше медичне обстеження ліквідаторів, їх зустрічали як героїв — квітами, словами вдячності і… сльозами. Та головною нагородою стала фраза одного із керівників діючого на ЧАЕС штабу: «З Перемогою вас, хлопці! Вибуху тепер не буде!»
…Декого з учасників цієї операції відзначили орденами Червоної Зірки, решту — орденами «Знак Пошани». Серед них — тоді ще капітана Леоніда Антонюка, який згодом очолюватиме управління МНС в Житомирській області. Звісно, люди ризикували життям і здоров’ям не в очікуванні нагород, але навряд чи цей орден, яким у радянські часи зазвичай відзначали жінок за трудові досягнення, відповідав реальному внеску героїв-ліквідаторів у справу приборкання атомного монстра.
Вогонь у тунелі
Ще менш відомо широкому загалу, що в ніч з 22 на 23 травня 1986 року пожежа в кабельних тунелях між 3-м і 4-м енергоблоками ЧАЕС знову поставила світ на межу ядерного катаклізму. Вогонь ішов палаючими електрокабелями до сусіднього із постраждалим реактора, де могли спалахнути тонни легкозаймистого мастила в машинній залі, що загрожувало непередбачуваними наслідками.
Нині не бракує охочих заявити про своє особисте керівництво діями пожежників, які приборкували вогонь. От лише гасити його випало насамперед зведеному пожежному загону з Житомирщини, для бійців якого ця трагічна ніч мала стати останньою в їх чергуванні на ЧАЕС. Вже наступного дня естафету приймали пожежники з Вінниччини, яким теж довелось достроково вступити в бій з вогнем.
За свідченням очевидців-ліквідаторів, їх очолив заступник начальника Головного управління пожежної охорони МВС СРСР підполковник Володимир Максимчук. Саме за його наказом застосували неординарну і, як згодом засвідчать фахівці, єдино правильну за тих умов тактику — кидати на боротьбу з вогнем змінні «п’ятірки» пожежників, які працювали у зоні високої радіації не більше 10—15 хвилин.
На самого Максимчука це правило не поширювалось, в результаті чого після ліквідації пожежі він потрапив на лікарняне ліжко. Діагноз — променеве враження верхніх дихальних шляхів та опіки обох ніг, шкіру з яких медики зняли разом із розплавленими кедами. Як виявилось, його чоботи залишились у розплавленому вогнем асфальтовому покритті тунелів ще в перші години пожежі, після чого вже жодне формене взуття не підходило спеченим ногам за розміром.
…Генерал-майора і Героя Росії Володимира Максимчука невиліковна хвороба здолала через 8 років після чорнобильських подій. На батьківщині мужнього вогнеборця — в селі Демківці Любарського району на Житомирщині — нині живе його старенька мама, на долю якої випало страшне горе — пережити свого навіки 47-річного сина.
Чи пам’ятає врятований світ?
У спогадах перших ліквідаторів — страшні свідчення, як замість гостродефіцитних респіраторів доводилось користуватись… бракованими жіночими панчохами, харчуватись сухарями і консервованим горохом у томаті, а навіть звичайнісінької питної води постійно не вистачало.
Та тим більша заслуга тих, хто, хоч як пафосно це звучить, спочатку думав про Батьківщину, а потім — про себе. Втім, світ доти належно не оцінить подвиг людей, які зуміли приборкати біду планетарного масштабу, доки ми самі не віддамо героям належної їм по праву шани. Без цього ми ще довго залишатимемось в очах інших народів прохачами і лише жертвами Чорнобиля, хоча насправді ні справжнім ліквідаторам-«чорнобильцям», ні Україні не потрібні подачки, а лише справедливість. Урятований світ має це зрозуміти.
hellip; бракованими жіночими панчохами, харчуватись сухарями і консервованим горохом у томаті, а навіть звичайнісінької питної води постійно не вистачало.