Лідер кримськотатарського народу
Мустафа Джемілєв:
«Окупанти з нами «домовляються» залякуваннями та обшуками»
Україна і світ загалом знає його як лідера кримськотатарського народу та екс-голову Меджлісу. У Криму співвітчизники називають сином Криму. Маючи таке визнання, ця людина залишається надзвичайно простою та невибагливою, а для мене, як для кримчанки, ще й дуже рідною.
Наша розмова з Мустафою-ага відбулася напередодні трагічної для кожного кримського татарина дати — 70-х роковин депортації. І так сталося, що цього дня ми говорили з ним не лише про біду минулу, а й про сумне сьогодення.
Нас зустрічали як зрадників
— Під час депортації ви були зовсім малою дитиною. Які спогади дорослих про виселення найбільше закарбувалися у вашій пам’яті?
— На момент депортації мені було сім місяців. Тому про все, що відбувалося 18 травня, я дізнався, трохи подорослішавши. Процедура виселення була в усіх фактично однаковою: на світанку приходили НКВСники і виселяли. В багатьох родинах чоловіків удома не було — воювали, були лише жінки та діти. Їм ніхто нічого не пояснював, на збори давали 15—20 хвилин. Нас у мами було п’ятеро. Тому вона встигла лише зібрати нас і схопити Коран. Солдат, який слідкував за нашим зборами, порадив узяти мішок борошна зі словами: «Вам знадобиться».
Усіх загнали по вагонах і відправили до Середньої Азії. Наскільки я знаю, спочатку всіх планували туди вивезти, але надійшла вказівка певну частину кримських татар депортувати на Урал — там теж потрібна робоча сила.
— Якими були умови поселення депортованих у перші роки та як змінювалися з часом?
— Місцеве населення нас, спецпоселенців, вважало зрадниками Батьківщини, оскільки було завчасно інформаційно оброблене. Вони жбурляли каміння у вагони, а потім, побачивши велику кількість дітей, почали замислюватися: «Що ж це за зрадники?»
Десять років ми прожили під комендантським наглядом — не мали права виїжджати за межі того населеного пункту, де жили, та раз на тиждень усі ходили відмічатися.
Із 1954 року нашій родині дозволили переїхати в інше місто Андижанської області, ближче до родичів. За рік потому вийшов указ «Про зняття з обліку спецпоселенців у зв’язку з тим, що в тому немає потреби». Однак правові обмеження щодо влаштування на роботу чи навчання зберігалися. Наприклад, у виші можна було вступати тільки на певні факультети. Коли я у 1961 році приніс свої документи у приймальну комісію Середньоазіатського інституту в м. Ташкент на східний факультет, голова комісії порадив забрати їх і подати на якийсь інший факультет. Пояснювати нічого не став. Сказавши лише про інструкцію не приймати туди саме кримських татар. Згодом я дізнався, що цей факультет готував не лише спеціалістів арабської мови та літератури, а й агентів для Близького Сходу. Для нас також були закритими факультети журналістики, хімічні, які мали стосунок до оборонної промисловості, та багато інших.
Національний рух
— Коли татари відчули, що можуть і повинні боротися за свої права?
— Після ХХ з’їзду КПРС, де Хрущов перерахував народи, проти яких здійснювали масові репресії: болгарам, калмикам, чеченцям дозволили повернутися на батьківщину. Кримських татар, турків-месхетинців, поволзьких німців названо не було, вони потрапили у розділ «та інші». Тому про повернення додому для оцих «інших» ніхто не говорив. Можна сказати, що ця ситуація стала поштовхом для зародження національного кримськотатарського руху. З’явилися звернення, де наскрізним було єдине питання: «Чому нас не пускають додому?»
Уперше я побачив звернення до вищого керівництва радянської держави, де йшлося про наше повернення, у 1959 році. Мені тоді ще не було і 15 років. Звернення, яке привезла сестра з Ташкента, починалося традиційними словами: «Дорогий Микито Сергійовичу!» Потім ішло вихваляння радянської системи, і наприкінці тексту — прохання про справедливість щодо кримських татар та можливість їхнього повернення на батьківщину. Подібне клопотання, навіть у такій улесливій формі, того часу було великою сміливістю. Я почав допитуватися у сестри, звідки вона це взяла. У відповідь лише почув, що це таємниця.
Не вступивши на факультет східної філології, я влаштувався на роботу і почав відвідувати найбільшу бібліотеку Ташкента — намагався знайти літературу про Крим, про кримських татар. Особливого успіху це не мало — інформації було обмаль. Але саме у цій бібліотеці я познайомився з двома хлопцями, які теж шукали подібну літературу. Вони були засновниками організації «Союз кримськотатарської молоді», до якої долучився і я.
— Хто стояв біля витоків зародження національного руху?
— Можна сказати, що першими ластівками стали Герої Радянського Союзу, або колишні партійні працівники, які зберегли національну свідомість. Саме їх і висували, бо визнаних людей не відразу заарештовували. Але прохання вони викладали партійними шаблонами на кшталт: «Дорога партіє, просимо ленінського рішення у питанні повернення нас на Батьківщину».
Уже в середині 1960-х років розпочалося формування нового потужнішого крила національного кримськотатарського руху. Цьому неабияк сприяв ще один рух — дисидентський.
Могутності нам додавала і активність кримських татар. Під своїм зверненням ми могли зібрати понад 100 тисяч підписів. Наші тексти були чіткими, без будь-яких вступних слів до радянської влади. Таким чином у національному русі з’явилося два крила: одне йшло ленінськими шляхами, а друге було радикальним. Саме цей радикальний рух за досить короткий термін став основним. Репресії радянської влади проти національного руху переважно стосувалися саме останніх.
Хоча наш радикалізм проявлявся лише у різкішій тональності звернень. Крім того, інформацію, яка з’являлась у зверненнях, ми відправляли ще й за кордон. І вже в СРСР вона поверталася через радіостанції. Після цього почалися арешти, обшуки, провокації.
— Напевно, було дуже складно морально підготувати народ до думки повернення на Батьківщину?
— Коли ми створили молодіжну кримськотатарську організацію, а потім за нашу діяльність її лідерів почали переслідувати, заарештовувати, саджати за грати, гадаєте, наші співвітчизники сказали, що ми молодці, що ми герої? Ні! Вони назвали нас мерзотниками: «Що, хліба наїлися, а тепер біситеся, хочете до Криму?» Вони боялися, що через нашу діяльність усіх кримських татар відправлять до Сибіру.
Після цього ми не створювали жодних організацій, але прийняли іншу форму, унікальну для періоду радянської влади, — створювали ініціативні групи. Вони існували скрізь, де проживали кримські татари. Ініціативну групу очолювали люди, які мали авторитет серед співвітчизників. Періодично керівники збиралися на республіканські наради.
Люди поступово почали долати радянський страх, який сидів у головах, та й хрущовська відлига цьому посприяла. Тому досить швидко велика кількість людей підхопила нашу ідею повернення додому.
Права є, а ефекту немає
— Нещодавно українське законодавство визнало Меджліс і Курултай органами місцевого самоврядування кримських татар, крім того, ваш народ тепер має статус корінного народу Криму. Наскільки ці повноваження зможете реалізувати в окупації?
— Це дуже запізнілі рішення. Того, що ми зараз отримали, добивалися понад двадцять років. Якби Україна ухвалила це рішення набагато раніше, то ситуація в Криму та й у цілому в державі була б іншою. Але те, що це зроблено зараз, теж непогано, адже тепер ми маємо аргумент — ми корінний народ, і це дає нам право посилатися на декларацію ООН «Про права корінних народів». Тільки ефект від того значно менший, ніж міг би бути.
— Минуло 70 років після трагедії. Маємо тепер іншу біду — окупацію Криму. З якими настроями живуть сьогодні кримські татари?
— Люди роздратовані тим, що стільки років у кримських татар з Україною була одностороння любов. Адже ми в Криму були головною організованою силою, яка виступала проти сепаратистів. На жаль, влада ставилася до нас досить просто — не проголосував за неї, то ти вже стаєш ворогом, особливо ми це відчули за часів Януковича. Він робив ставку на проросійські сили, наш народ намагалися розділити, для цього створили та фінансували кримськотатарські організації-клони, і над цим працювали в тандемі з ФСБ. Але їм не вдалося досягти мети — розколоти народ, бо люди переважно ставляться до таких об’єднань з презирством. Однак свою підривну діяльність вони все-таки вели.
Коли прийшли окупанти, то на нас посипалися різні обіцянки. Було дивно, коли махрові кримські шовіністи, які ніколи не приховували свого ворожого ставлення до кримських татар, у стінах Верховної Ради автономії приймають постанову «Про гарантію прав кримськотатарського народу». Говорили, що ми в органах влади будемо представлені не менш ніж 20% (до окупації мали 2—2,5%). Обіцяли, що наша мова стане офіційною, відновлять історичну топоніміку (назви населених пунктів) — і це все говорили ті, хто ніколи не хотів нас нормально сприймати та з люттю кидав нам, мовляв, «понаїхали».
Розрахунок був простий: сподівалися, що ми вхопимося за обіцянки і підтримаємо окупацію. Але, маючи історичний досвід російських домовленостей, на пропозиції відреагували скептично.
Тепер почалася нова стадія відносин — протистояння. Тепер з нами «домовляються» залякуваннями та обшуками. Ми, звісно, розуміємо, що на вулиці ХХІ століття, і вони не зможуть сотні тисяч людей вивезти з півострову у вагонах. Але, думаю, вони можуть створити такі економічні, політичні та моральні умови, коли люди будуть змушені виїжджати.
— Ви поїдете 18 травня у Крим?
— Коли мене 3 травня не пустили додому, я сказав, що все одно повернуся. Зараз я гадаю, що цього робити не буду, оскільки мене знову не пропустять. Водночас влада Туреччини запевнила, що буде зв’язуватися з Володимиром Путіним, аби вирішити це питання. Але мені не достатньо дозволу на в’їзд. Росія повинна провести розслідування і виявити: хто, як і за якими мотивами мене не пустив додому і порушив закон? Це повинно бути тільки так, якщо вони вважають себе правовою державою.
Людмила ЩЕКУН,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Мустафа ДЖЕМІЛЄВ. Народився 13 листопада 1943 року у селі Айсерез Судакського району Криму. Був депортований до Казахстану. У 1962 році вступив до Ташкентського інституту інженерів ірригації та меліорації сільського господарства, звідки його було відраховано за громадянську позицію. У 1961 році став одним із засновників та керівником Союзу кримськотатарської молоді Ташкента. За свою громадську діяльність провів за гратами 15 років. У Крим повернувся у 1987 році, де продовжив політичну й громадську діяльність. Багато років очолював Меджліс. Народний депутат України кількох скликань.
P.S. Учора в. о. Президента, Голова Верховної Ради Олександр Турчинов підписав указ, яким установив в Україні День боротьби за права кримсько-татарського народу, який відзначатиметься щороку 18 травня.
Натомість самопроголошений прем’єр-міністр Криму Сергій Аксьонов заборонив до 6 червня масові заходи на території анексованого півострова.