Від трагічних подій на Інститутській минає дев’ять місяців, але назвіть хоч одного покараного за масові розстріли. Рука руку миє чи як? Понамуровували міжпартійних і виборчих блокпостів та барикад і задоволено чубляться… Агов, чим задоволені? На руїнах сидимо, на попелищі… «Розділяй та владарюй», — казали римляни. У власній оселі забули це мудрослів’я, а східний сусід — ні.
Ніяк не второпаю: українська армія захищає донецький аеропорт і… ніяк не захистить. Вояки гинуть, а команди на очищення летовища від чужинського бруду немає. То чия ж це земля?! Виходить, армія нікудишня чи командування служить ворогові (одне з двох). Коли дивишся й слухаєш воїнів — жахом і гордістю виповнюєшся водночас. На військо (тобто на хлопців зі зброєю у руках) не нарікаю, бо жертвують останнім. І їхні батьки жертвують, і діти, і родини, і ми з вами. Отже, невидима стіна виросла між вищим керівництвом та рядовими солдатами — сліпа й глуха.
Поясніть мені, невігласові, достойні наші члени генштабів і генерали, спростуйте діями ті сумніви. Чому танки сотнями іржавіють на складах, а хлопцям нічим захищатися від чужинців? В «іловайському котлі» загинув цвіт нації, патріотично свідомі добровольці, а на тих, хто вирвався з нього, чекає… суд. За що? Хто їх загнав туди, як худобу на бойню? Чому тих «погоничів» ніхто не карає?
Лишень чуємо: «Усі бійці одягнені, на кожного чекає теплий одяг на зиму, усі озброєні». Хто їх одяг — волонтери? Чим озброєні — пістолями? Кого дуримо? Навіщо?
Чи це (для вас) і є Революція гідності та звіт перед Небесною Сотнею? Якісь наші міністри недовчені у математиці — не можуть розв’язати задачу за п’ятий клас. В АТО залучено майже 50 тисяч воїнів. Кожен з них повинен мати одяг на теплу та холодну пори року. У кожного має бути зброя й засоби захисту, транспорт, авіація тощо. Крім цього потрібні для кожного виду зброї певна кількість набоїв, снарядів. Через втрати бойової техніки та числа бійців треба подбати про поповнення. Для високої бойової готовності воїнам необхідне фізичне й психологічне розвантаження (ротація). У задачі питається: яку кількість кожного з компонентів потрібно виготовити й закупити (зараз, а не через півроку!) для надійного захисту країни та її громадян? Може, рахівницю принести?
Це ж робота для заводів і людей. Нам потрібні надійні бронежилети власного виробництва, тепла білизна, автомобілі, пальне, гранати, ракети, БТРи, танки, похідні лазарети, ліки, засоби транспортування поранених і вбитих. Де це все? Чому від весни — жодних зрушень? Рік минає, панове! Трублять, що аж вісім БТРів нарешті відправили для посилення кордону з Росією. Чи не забагато витратилися? Екс-міністр оборони Валерій Гелетей на трибуні Верховної Ради підписував присягу закритою ручкою. Всі це бачили, й чомусь вирішили не помічати… А може, це тінь від нової стіни поміж уже теперішньою владою та суспільством? Чи, може, ще стара не розваленою зосталася?
Українці терплячі, але до певної межі. Гадаю, влада цього не забула й нарешті має визначитися, з ким вона. Якщо йде з народом — то спільно за працю, але чесну й жертовну. Разом можна гори перевернути. А якщо сама із собою, аби відгородитися від людей, то не забуваймо, як на вантажівках і гвинтокрилах наш Фйодорич до Расєї драпав. Ото побили трішечки Шуфрича, й подумалося: хотіли вирівняти. А рівняти, крім нього, є кого не лише у Верховній, а й в обласних, районних, міських і сільських радах. Сміттєвих баків не вистачить на всіх. Суспільство вельми збуджене й починає творити самосуди та власну покару. Добрий господар, якщо побачить криво змуровану стіну, поміняє майстрів і розвалить недолугу будову. Чи не час уже громаді рівняти стіни у величній будівлі з назвою Україна, доки сили є й дух не охолов?
Якось, тримаючи в руках книжку, зупинився перед дзеркалом. На її обкладинці були намальовані вогонь війни і рік: «41». У дзеркалі відобразилися на тлі вогнистої заграви цифри «14». Дзеркало історії постало між двома століттями. Ми вміємо швидко забувати застороги мудреців і доходимо до їх суті лише під ударами біди.
Кажуть: «Де двоє б’ється, третій користає». Чи не про нас цей вислів? Коли ж збагнемо, братове, що зброю не один супроти другого треба використовувати, а спільно нею прогнати з отчого краю армію та найманців карликового й жорстокого окупанта. Не поміж себе мури зводити, а разом обрубавши під звучання пісні Лесі Горової «Забирайтесь, москалі, з української землі!» хижацькі щупальця агресора, звести на кордоні, у серцях та помислах Світлу Стіну Миру. Стіну, яка захищає і єднає усіх нас.
Олег ГЕРМАН,
заслужений діяч мистецтв України,
для «Урядового кур’єра»