У романі «Таврія» Олеся Гончара є епізод, де старий заробітчанин розповідає про часи, коли батракам, що приходили на південь України найматись на роботу, досить було написати крейдою на п’ятах ціну, за якою людина погоджувалась працювати, і спокійно лежати чи спати у тіні під деревом. Землевласники, яким катастрофічно бракувало робочих рук, самі ходили по імпровізованому ринку та обирали підхожих за вартістю і статурою наймитів.
Натомість в Україні ще донедавна поганим правилом було, що роботодавець монопольно диктував свої умови. Через катастрофічну ситуацію на ринку праці люди масово погоджувались трудитися за мінімальну зарплату і вважали цілком прийнятним навіть нелегальне працевлаштування, бо найменша спроба обстоювати свої законні права зазвичай закінчувалась тим, що роботу отримував більш згідливий претендент.
Нині окреслились кардинальні зміни на краще. Причому як у Києві й інших великих містах, так і в більшості регіонів України. Зокрема, за даними Житомирського обласного центру зайнятості, якщо торік станом на 1 серпня середній розмір зарплат на пропонованих вакансіях становив 4778 грн, що лише на 28% перевищувало тодішній розмір мінімальної зарплати, то 2019 року на цю саму дату потенційним працівникам пропонували в середньому вже 5812 грн, що на 39% більше, ніж нинішня мінімальна зарплата.
Суттєво змінилась цінова структура вакантних місць: якщо торік аж 65% вакансій були у сегменті зарплат нижче середньостатистичних, то нині — лише 50%. Кількість пропозицій, де працедавці згодні платити кваліфікованим фахівцям від 7 до 15 тис. грн за місяць, зросла вдвічі — із 371 вакансії торік до 736 на 1 серпня цьогоріч.
Зрозуміло, що вітчизняні бізнесмени аж ніяк не стали альтруїстами і добрими самаритянами: бути щедрими їх примушує ситуація на ринку праці. Красномовним підтвердженням слугує той факт, що навіть за суттєво привабливіших пропозицій кількість вільних вакансій в області зросла на 6%.
Ще кілька років тому, агрохолдинги після завершення комплексу польових робіт більшість працівників робітничих професій відправляли до служби зайнятості, де вони на кілька місяців отримували статус безробітних. Нині ця практика відходить у минуле, дедалі частіше люди вже не повертаються до жадібних роботодавців, бо знаходять постійну і не менш прибуткову роботу.
На жаль, доводиться констатувати, що на Житомирщині кількість робочих місць суттєво не зросла, однак від’їзд найбільш кваліфікованих і активних працівників до сусіднього Києва та на заробітки за кордон нарешті примусив бізнесменів почати цінувати вмілі робочі руки і розумні голови. Більше того, складається враження, що не рать чиновників і силовиків, які впродовж десятиріч безуспішно боролись із тіньовою економікою, а банальний дефіцит найманих працівників примусить вітчизняний бізнес функціонувати прозоро і чесно.
Тим паче, що в Україну на роботу із сусідніх держав ніхто не приїде. Навіть вихідцям із далеких і бідних азійських країв вигідніше підмітати тротуари і сортувати сміття у Москві чи нелегальними шляхами працевлаштовуватись на Заході, ніж поневірятись у нас. Отже, чим швидше вітчизняні роботодавці усвідомлять, що часи безправної і дешевої «рабсили» минули, тим краще буде для них самих. Зрозуміло, що навряд чи пошуковцям достойної роботи для її отримання вистачить такої собі дошки оголошень на власних п’ятах із написаним крейдою бажаним розміром заробітку, однак у європейській країні, якою є Україна, працююча людина не мусить бути бідною та, незалежно від рівня знань і умінь, трудитись за фактично мінімальну зарплату.