На ярмарку в Любечі всього було: вишиванки, подушки, глиняні горщики, різьблені картини, килими. Та тенькнуло в душі біля постеленої на моріжку смугастої домотканої ряднини. Пригадала, як у шкільні роки ми з сестрою, нагасавшись на вулиці, утихомирено вмощувалися біля купки зі старим одягом, який нарізали на тонкі смужки, змотуючи їх у різнобарвні клубочки. Коли останніх збиралося чимало, можна було відносити тітці Гані. Розмінявши дев’ятий десяток, вона вже давно могла озиватися на бабусю, але страшенно ображалася на таке звернення. Ще розгнівалася б і в хату не пустила. А там у неї для нас, допитливих, ніби медом було намащено: добру половину світлиці займав чудернацький верстат — такого не мав ніхто в селі. Тітка поважно, неквапом брала клубок, проводила ним над нитками основи, робила стрімкий змах поперечною планкою — і за 5-6 таких вправ з’являлася перша смужка ряднини. За кілька днів готовий виріб красувався в кімнаті і здавався веселішим та красивішим за фабричні доріжки.
Давно вже немає тітки Гані, і верстат її пішов у піч на дрова. Тож ряднинка на ярмарку ніби в дитинство зводила. Вона так і просилася, аби нею застелили лаву чи скриню, тим паче, що нині багато хто почав прикрашати оселі в народному стилі. Не тому, що мода така — та пані занадто легковажна і не настільки авторитетна. Просто ми всі почали більше розуміти самих себе і любити те, що є добрим для нас. Приміром, на одній із виставок народних виробів за душу взяла символіка сорочечки, вишитої на дівчинку-підлітка. Різними узорами мати просить у долі талану для своєї доньки: сонцелюбними полуничками — аби їй було тепло між людьми, виноградними гронами — аби знайшла пару і мала діток, викладеними у вигляді тризуба польовими квітами — щоб жила в Україні. Хто б не захотів, аби їхні діти одягали подібні побажання-обереги?
Це стосується й осель, де так затишно від вишивки, різьблення чи тканого виробу. Хоч тепер не так часто зустрінеш майстриню, яка знає «бабусине ремесло».
— Продайте ряднину! Скільки за неї хочете? — допитувалася якась жінка.
— Не ви одні просите, та не продається! — відмахувалася власниця виробу. — Бо не буде чого на той рік постелити.
— А хто ж ткав ряднину?
— Мама моя, дай їй Боже здоров’я! Вже цим не займається, верстат розібраний на горищі лежить.
«Які все-таки непрактичні в нас люди, — подумала, йдучи далі. — Якщо є попит, чому б не виготовити те, що з радістю куплять? Тим більше, що і верстат свій, і є кому навчити працювати на ньому».
Нинішня молодь подекуди грається в історичну реконструкцію: «воює» на мечах, вчиться тримати голку, різець і молоток, гончарювати, плести з лози. Та найчастіше те все — забавки, у кращому разі — виготовлення сувенірів. Відродити щось серйозніше не вистачає чи то часу, чи бажання.
«Візьму учня!» — довго висів такий папірець на кіоску з ремонту взуття. Потім аркуш розкис під дощами, а учень так і не з’явився. Те саме і з прядками та ткацькими верстатами: є ще бабусі, котрі знають, як з ними поводитися. Але внучки не прагнуть у них навчитися.