У стрімкому вирі політичних подій навіть торішні реалії часом виглядають вже призабутою історією. На Одещині доволі стійким атрибутом цієї нещодавньої історії протягом ледь не трьох минулих років було словосполучення «народний бюджет».
Спроба із сумнівним підсумком
Ініціатива керівної на той час партії декларувала, що великі й малі громади області мають брати участь у прийнятті рішень, куди слід спрямовувати бюджетні кошти у першу чергу. Проводилися збори, опитування, сходи, де громада висловлювала свої фінансові побажання. Практично всі масштабні акції у регіоні — чи то комп’ютеризація сільських шкіл, чи то реставрація музею Морського флоту, чи то порятунок цілющого Куяльницького лиману — неодмінно були пов’язані з реалізацією «Народного бюджету». Про це сповіщали численні білборди в Одесі та на її околицях. Зникли ж вони на початку торішнього листопада, одразу з призначенням нового голови облдержадміністрації. Ще до початку Майдану, котрий відправив у минуле президента Януковича і його команду, одеський «Народний бюджет» став надбанням історії.
І тут склалася двояка ситуація. З одного боку, після Революції гідності сама ідея широкого народовладдя та народного контролю наче набула ще більшої актуальності, й нині шукають шляхів її втілення. З іншого, через прив’язку «народного бюджетотворення» на Одещині до дій усунутої від влади політичної сили цей цілком демократичний механізм згадують переважно у негативному ключі. Тим паче, що серйозні підстави для критики й справді були.
Одеський «Народний бюджет» не мав якихось чітких контрольних чи узагальнених цифр, тож із погляду лояльних критиків був лише красивою метафорою. А от, приміром, очільник обласної організації Комітету виборців України Анатолій Бойко підкреслював, що ця програма має виключно «популістський позитивний характер». Відірваність програми від узаконених бюджетних процедур, вочевидь, і призвела до того, що другий «регіональний» голова Одеської облдержадміністрації Микола Скорик, досвідчений фінансист, зробив кілька критичних зауважень і майже одразу згорнув цей гучний проект.
Чужий та власний досвід
Одеські економісти схиляються до думки, що цілковите згортання «народного бюджетотворення» було б кроком назад. Мовляв, хай навіть і через десять років — ми до цього повернемося, та час буде згаяно.
Зауважують позитивний досвід Вінниці — там через органи самоорганізації можуть частково отримувати кошти із бюджету на виконання своїх проектів, вибирати собі підрядників, збирати власні кошти, отримувати благодійну допомогу.
Науковці кажуть, що різні варіанти «народного бюджету» лише в Європі використовують 250 міст. На Заході для цього явища послуговуються терміном «бюджет участі». Наші економісти вважають, що механізми «народного бюджетотворення» можна задіяти й за наявної законодавчої бази. А часом навіть і без якихось офіційних кошторисів.
«Пофарбувати огорожу на сільському цвинтарі — це які кошти потрібні? Це просто має бути бажання самих членів територіальної громади», — каже голова Одеської обласної ради Микола Тиндюк. Він вважає, що проект можна назвати «якимось іншим словом чи навіть обійтися без слів», незмінним же має бути одне — «влада зобов’язана спілкуватися з людьми».
Вже сьогодні можна вказати кілька передумов реального «бюджетного народовладдя». Одна з них полягає в тому, щоб органи влади не видавали свої рішення за рішення громади. Виправдана вимога — до ініціативної групи не мають входити держслужбовці.
Ще одна необхідна умова — достатній рівень фінансової грамотності громадян. Наприклад, у Новій Зеландії (де також переймаються «бюджетом участі») навіть випустили ілюстрований «Бюджет для домогосподарок», де чітко, точно і доступно подано основні закономірності загалом дуже непростого бюджетного процесу. Настільки непростого — і це панівна нині думка, — що випускати його вище за рівень села чи мікрорайону — аж ніяк не варто.
За такого підходу підвищення фінансової грамотності має слугувати хіба що для того, щоб люди обгрунтовано приймали рішення щодо вибору партії чи обрання депутата. Проте заявлені кандидатами програми мають дуже мало спільного з їхніми подальшими діями. Вибір суспільства просто ігнорується, тому вже немає особливого значення — компетентний він чи некомпетентний. А тоді й розпочинаються майдани і революції.
«Коли відбувся Майдан — насправді було вже запізно, — вважає одеський бізнесмен, президент громадського об’єднання «Асоціація власників сімейних компаній України» Владислав Бурда, — хотілося б діяти на випередження». На зустрічі з міністром закордонних справ Швеції Карлом Більдтом він попросив авторитетного європейського політика назвати «якісь три речі» — головні показники, за якими суспільство могло б простежувати, чи у правильному напрямі рухається уряд. «Щоб не було так, що Янукович передумав підписувати угоду у Вільнюсі — і все стало надто пізно».
Шведський дипломат назвав питання складним і фактично ухилився від відповіді. Ймовірно, що і від Європи нам годі чекати якихось готових рецептів. Хоча чим далі, тим очевиднішим стає, що, аби вийти з лабетів хронічної стагнації, народ наш має навчитися контролювати дії найнятих ним управителів, щоб ті не могли за вже усталеною традицією, користуючись гнилим устроєм держави та неосвіченістю простого люду, і далі розтягувати собі по кишенях народне добро.
КОМПЕТЕНТНО
Це справа для профі
Сергій ЯКУБОВСЬКИЙ,
доктор економічних наук, завідувач кафедри
світового господарства і міжнародних економічних
відносин ОНУ ім. І.І.
Мечникова:
— Народ має просто оцінювати результати діяльності влади. Хто, приміром, знає, чи потрібні тому чи іншому містечку очисні споруди і скільки вони мають коштувати? У ситуації з народним бюджетом розмивається відповідальність. Ось хто сформував народний бюджет? Народ. Коли все пішло погано — хто винен? Теж наче народ.
Тому має бути персональна відповідальність. Професіонали-економісти повинні займатися бюджетом, юристи — законами. А потім нехай народ оцінює, наскільки добре цей бюджет сформовано і наскільки ефективно його витратили. Якісь знакові питання — будувати там аеропорт чи ні — й справді можна обговорювати всім містом. На рівні країни треба вирішувати: чи дозволяти в’їзд емігрантам, чи забороняти аборти. У Швейцарії часто відбуваються такі референдуми, але не щодо ставок оподаткування і не щодо бюджету.