"Чи готові переможці увійти в історію?"

Представники однієї поважної державної структури звернулися до мене із проханням знайти газети і журнали, архівні документи про події в Україні на початку ХХ сторіччя. Ідеться про проголошення автокефалії і спроби в 1917—1919 роках розбудувати помісну українську церкву.

Виявилося, що цих документів майже немає ні в державних архівах, ні в бібліотеках, ні в музеях. Не зберігся величезний масив філософської й публіцистичної спадщини минулого, газет і журналів, у яких віддзеркалилися миті історії. Так, були революції, війни — палали книжки, рукописи, листи, деякі документи свідомо знищували, хтось не звертав на них уваги: папірець як папірець. Лише в романах рукописи не горять. Насправді ще й як горять, а також тонуть, рвуться на дрібні клаптики, на них зникає чорнило і стає нерозбірливим почерк того, хто писав. Так забувається, спотворюється історія.

Тепер ми свідомі й відповідальні — зберігаємо все, що стосується історії України. Чи не все?

Нині держава переживає бурхливі часи становлення автокефальної православної церкви — проведено Собор, обрано предстоятеля нової структури, парафії переходять до ПЦУ, підписують дуже важливі документи, Всесвітній патріархат отримав резиденцію в Києві, десятки експертів коментують різні ситуації для величезної аудиторії теле- і радіоканалів тощо. Медіа відображають ці події як у дзеркалі — прямому чи кривому.

Проте чи довго затримається у дзеркалі відображення? Та й яке воно? Уже зараз події дво-тримісячної давності намагаються викривити, спотворити, змінити на користь того чи іншого політичного персонажа. А що буде через рік, десять, через сто? Можна прогнозувати, що за цей час уявлення про нинішні події кардинально зміниться, і виявиться, що Томос отримала Українська церква не завдяки духовенству, свідомому, патріотично налаштованому суспільству і Президенту Порошенкові, а завдяки якимсь умовним Х або Y, про яких щогодини говоритимуть на телебаченні (або який тоді буде засіб масової комунікації).

Не варто забувати і про тих, що живуть «за порєбріком», — їхня пропагандистсько-маніпулятивна діяльність, реалізована в медіа, не лише формує негативний імідж України, а й отруює душі громадян нашої держави. Спотворення фактів, перекручування подій, викривлене тлумачення ситуацій — ось неджентльменський набір, який активно застосовує держава-агресор проти нашого суспільства в релігійному аспекті. Про це теж треба не забувати, адже вони створюють власні альтернативні факти і ситуації, які шкодять Україні. Це слід фіксувати для майбутнього і суду в Гаазі.

Існує афоризм, що історію пишуть переможці. Але як бути, якщо переможці (а отримання Томоса про автокефалію — безсумнівна перемога!) не встигають чи не замислюються про те, що варто фіксувати, зберігати, вивчати найважливіші моменти сучасності. Збережуться державні й церковні документи, але ті нібито дрібниці — ознаки часу, заради яких функціонують музеї, архіви, бібліотеки, можна втратити.

Що, запитають скептики, слід створити музей Томоса? Так, можна і музей. Проте не два-три зали з мертвими експонатами. Потрібно знайти сучасну форму для дослідження релігійних процесів в Україні, де зберігалися б документи, які стосуються існування нашої церкви. Нині ці документи розпорошені в різних архівах, бібліотеках, музеях, приватних колекціях усього світу. Варто зібрати газетні, аудіо- та відеоматеріали, в яких зафіксовано важливі етапи існування релігійних організацій, зберігати теле- і радіопрограми, в ефірі яких фахівці обговорювали важливість тієї чи іншої події і те, як вона вплине на розвиток держави і суспільства. Це має бути місце, де б інтелектуали дискутували про гострі проблеми нашого життя, намагались аналізувати і прогнозувати ситуацію і сприяти її розвиткові або, навпаки, зупиняти процеси, які шкодять державі й суспільству.

Авторка вже зібрала колекцію матеріалів про релігійні події останніх часів і спроби розбудови автокефальної церкви в минулому столітті. Немає сумнівів, що в Україні є люди, які ретельно фіксують важливі етапи розвитку церкви, готуючи безцінні матеріали для істориків майбутнього. Але як їх передати нащадкам?

Сприяти збереженню історії — справа держави. Проте і приватні спонсори можуть долучатися, увічнюючи своє ім’я добрими справами.