Цей дзвінок був для мене несподіваним. Зателефонували із Сеула, з Національної телекомпанії KBS (Korean Brodcasting System) і, нагадавши про моє інтерв’ю для KBS дев’ятнадцятилітньої давності, попросили про нову зустріч. Перед приїздом до Києва корейські тележурналісти надіслали електронною поштою фрагмент інтерв’ю, знятого у 1995 році в редакції газети «Урядовий кур’єр», де я тоді працював. У ньому йшлося про українські реалії тієї пори та про перспективи нашої країни.
Час надій
Телевізійні кадри безпристрасно демонструють ці реалії. Ось київський Хрещатик. На ньому ще є вітрини радянських часів. Але вже не можна не помітити вияви рекламної активності й наступальності різноманітних компаній. Звісно, не українських. А ось невеличка черга біля пункту обміну валют. Певна річ, вона не могла не зацікавити корейського телеоператора. Дехто з нас, мабуть, уже й забув, що тоді, в середині дев’яностих, ми користувалися асигнаціями, точніше, купоно-карбованцями з багатьма нулями. Поступово об’єктив фокусується на цифрах обмінного курсу. Вони не можуть не вражати: за 146 тисяч карбованців можна було придбати лише один долар.
Далі телекамера вихоплює тогочасні реалії українського села. В одному з них триває інтенсивне будівництво: зводять сучасні житлові комплекси. Звичайно ж, не для селян і не за їхні купоно-карбованці, а для нових господарів життя, які швидко навчилися ловити рибу в каламутній воді, нажившись на гіперінфляції та грабіжницькій приватизації.
Корейські журналісти показували те, що бачили, чим жила в ті роки Україна. Але слід віддати їм належне: у коментарях, які супроводжували ці та інші сюжети, звучали оптимістичні нотки, сподівання на вдалі реформи й кращі часи. Тим більше, що підстави для цього були. Й у внутрішньому житті, в якому, хоч і повільно, але долали бар’єри перехідного — від тупикового шляху радянської економічної централізації до хай і трохи спотворених, але вільних ринкових відносин та паростків демократії. Й у зовнішньополітичному курсі України, яку на середину дев’яностих визнав і прийняв увесь цивілізований світ.
То був для нас час надій, і про них та про добрі для України перспективи я й сказав у згаданому інтерв’ю, зазначивши зокрема те, що Україна рівновелика Південній Кореї, що має глибоку історію, вигідне геополітичне становище, щедру землю, багаті природні ресурси і високий кадровий потенціал, що в ній живе талановитий, гостинний, працелюбний народ. То що може завадити, аби ці надії здійснилися?
Набутки і розчарування
— Що здійснилося, а що ні з тих ваших оптимістичних сподівань? — запитав на початку нового інтерв’ю продюсер корейської телекомпанії KBS Шін Джу Хо.
А я подумки поставив собі у той момент допоміжне запитання: чи й досі, з огляду на нинішню ситуацію в Україні й навколо неї, зберігся в мені оптимізм щодо її добрих перспектив?
Але спочатку про те, який все-таки, на мій погляд, позитив має наша країна за ці майже два десятиліття. Взяти успішну реформу грошової системи, яку проведено через рік після згаданого інтерв’ю. У вересні 1996-го відбулася деномінація українського карбованця, у грошовий обіг було впроваджено нову постійну грошову одиницю — гривню. Не зайве нагадати, що її курс до долара становив тоді 1,76. І лише світова криза 1998 року та зовнішній інфляційний тиск перервали стабільність цього курсу.
До очевидних плюсів слід зарахувати й те, що Україні було довірено провести разом із Польщею фінальну частину чемпіонату Європи з футболу 2012 року, треті за масштабами і популярністю спортивні змагання сучасності. Й українці з честю впоралися з цією місією, показавши світові високий потенціал.
Неабияку живучість і стійкість продемонструвало українське село. Всупереч руйнівним процесам і кволій, нерідко символічній підтримці держави хлібороби вже багато років збирають по п’ятдесят і більше мільйонів тонн зернових. Хоч як душили податками та різноманітними поборами малий і середній бізнес, він вижив, заповнивши збіднілу через розвал великих заводів нішу промислового виробництва.
Відповідаючи на запитання корейських журналістів, я не міг не відзначити і такого досягнення двох прожитих десятиліть, як еволюція української демократії. Підступне вбивство Георгія Гонгадзе вибухнуло акцією «Україна без Кучми». Сфальсифіковані президентські вибори 2004 року спричинили Помаранчеву революцію. Обманні маніпуляції з непідписанням Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом призвели до Революції гідності. Та чи не найбільше завоювання цих років — те, що люди, здебільшого молодь, позбулися страху й готові відстоював свої права, свободи та європейські ідеали навіть ціною власного життя.
Притчею во язицех стало проведення реформ. Точніше, їх непроведення. На папері й у незліченних заявах їх декларували, але далі слів справа, як правило, не йшла. Не бракувало і різноманітних програм діяльності уряду — на близьку й далеку перспективу. Але чого вони були варті, якщо уряди змінювалися ледь не щороку.
Фаворитами законодавчої й виконавчої влади були переважно олігархічні структури, навіть окремі сім’ї. Натомість бідними родичами — численні представники малого і середнього бізнесу. Не доведено до кінця податкової й пенсійної реформ. Промислове виробництво і житлово-комунальне господарство так і не подолали бар’єрів високої енергозатратності й постійно відчувають інвестиційний голод.
Уже йшлося про те, що Україна пережила за цей час дві революції, кілька інших масових протестів, дострокових виборів, що періодично потрясало як економіку, так і суспільно-політичне життя. Усі ці процеси відбувалися на тлі корупції, яка процвітала, набула гіпертрофованих, загрозливих форм.
Серед зовнішніх чинників, які негативно вплинули на розвиток нашої країни, — багатовекторність політики, яка бере початок ще із середини дев’яностих. На практиці вона обернулася нестабільністю зовнішньополітичного курсу і постійним лавіруванням між сходом і заходом, перетворенням території України на своєрідну буферну зону в центрі Європейського континенту. Цими хитаннями, невизначеністю і деструктивними діями п’ятої колони в Україні скористалася агресивна верхівка Росії, віроломно захопивши Крим і розв’язавши війну на сході нашої держави.
Україна переживає нині далеко не найкращі часи. Але чи не такою була в середині 1950-х ситуація у Південній Кореї, звідки мої колеги? Після кровопролитної війни між двома системами й ідеологіями Корейський півострів виявився розколотим на дві країни. Економічне життя було паралізоване. Міста і села лежали в руїнах. Населення жило в голоді й холоді. Як, за рахунок чого вдалося тоді Сеулу консолідувати суспільство і вивести економіку південної частини півострова на високий рівень розвитку, коли з реципієнта міжнародної економічної допомоги Південна Корея перетворилася на країну-донора? Свого часу я мав змогу тричі побувати в цій країні й ближче ознайомитися з південнокорейським економічним дивом (так назвали цей ривок Республіки Корея провідні економісти світу). Думається, згадати про цей приклад і досвід, а то й скористатися деякими його складовими було б не зайве в сучасних українських реаліях.
Феномен без секретів
Повiльне, але впевнене й круте пiднесення економiки Пiвденної Кореї почалося у 1962 році. А до того був хаос — у буквальному розумiннi. Особливо у важкому становищі перебувала промисловiсть, де домiнувала примiтивна ручна праця.
Саме з промисловостi й було вирiшено почати економiчне вiдродження. Але яким шляхом пiти? Пiвденнокорейський уряд ухвалив смiливе i, як пiзнiше з’ясувалося, далекоглядне рiшення: взяти курс на експортну продукцiю, на випуск товарiв, якi б не поступалися кращим свiтовим зразкам, а то й перевершували їх. Це рiшення диктувалося бiдною сировинною i енергетичною базою країни, обмеженими можливостями сiльського господарства. Конкретним втiленням обраного курсу стали урядовi кредити найбiльш дiєздатним фiрмам. На одержанi кредити вони купували за кордоном сучаснi технологiї й освоювали виробництво складної побутової технiки, яку й реалiзовували — i досить успiшно — на свiтовому ринку.
Але цiкава така деталь: валютнi надходження вiд експорту не «проїдали» даремно, а зосереджували в нацiональному банку Кореї, уряд мав право розпоряджатися вкладами, використовуючи їх не тiльки для розрахунку з фiрмами-експортерами, а й на пiдтримку iнших, слабших пiдприємств, які закуповували за кордоном новiтнi технологiї й теж поступово набиралися сил.
I ще одне слiд врахувати. Тодi, в шiстдесятi роки, у Пiвденнiй Кореї було впроваджено шестиденнi робочi тижнi та п’ятиденнi вiдпустки на рiк. I якщо все це помножити на традицiйну корейську дисциплiнованiсть i працьовитiсть, на постiйне прагнення вчитися в iнших i самовдосконалюватися, то феномен пiвденнокорейського економiчного дива перестає бути чимось незбагненним.
Можливо, це декому здасться дивним, але з 1962 року економiка Пiвденної Кореї розвивається за... п’ятирiчними планами. Перший п’ятирiчний план було спрямовано на перебудову пiвденнокорейської економiки, передусiм на перехiд вiд примiтивного характеру працi в сiльському господарствi до сучасного, зорiєнтованого на експорт промислового виробництва.
У наступнi п’ятирiчки цей напрям розвивався i поглиблювався. Причому нiхто й нi перед ким не ставив завдання виконати заплановане, скажiмо, за чотири роки (яка тодi цiна такому, з дозволу сказати, плану). Йшлося про те, щоб, спираючись на ринковi механiзми, обрати i реалiзувати оптимальну для розвитку економiки стратегiю, з якомога бiльшим ефектом використати наявнi кошти, матерiальнi та людськi ресурси, виробити тактику завоювання чужих ринкiв i державного захисту власного. Тому пiвденнокорейськi п’ятирiчки й дають такi вiдчутнi результати.
Республiка Корея й тепер планує майбутнє. Координатором цих планiв вiд iменi уряду виступає мiнiстерство науки i технологiй, у якому свого часу мені вдалося побувати.
Серед сотень пiвденнокорейських фiрм i компанiй, що утвердилися як на внутрiшньому, так i на зовнiшньому ринках, виокремлюються чотири корпорацiї: «Самсунг», «Лакi Голд Стар», «Хюндай» i «Деу». Кожна з них має сильнi сторони, сфери, де вона досягла найбiльших успiхiв. Однак загалом це багатогалузевi й рiзнопрофiльнi промисловi об’єднання, де виробляють велику кiлькiсть — i за обсягом, i за асортиментом — продукцiї: вiд текстилю до кораблiв. Придивiться до української реклами, i ви обов’язково знайдете там знамениту пiвденнокорейську четвiрку. Певна рiч, Україна аж нiяк тут не виняток. Рекламу провiдних компанiй Республіки Корея можна знайти в усiх куточках свiту.
За півстоліття у Республіці Корея створено систему фактично повного самозабезпечення — все, крiм окремих видiв сировини й матерiалiв, продукується на мiсцi, i кожен, хто вiдвiдує країну, не може не звернути увагу, що бiльшiсть машин i механiзмiв на вулицях населених пунктiв, будiвельних майданчиках, у цехах пiдприємств виготовлено в Кореї, що тут давно вже iснує комплекс законiв, нормативних документiв, iнших чинникiв, спрямований на пiдтримку вiтчизняного товаровиробника i захист власного ринку. Водночас вироби пiвденнокорейських фiрм i корпорацiй мають такi високоякiснi й технiчнi характеристики, якi дають змогу успiшно продавати їх на свiтовому ринку.
Повторюємо: ця система створювалася i шлiфувалася впродовж п’яти останнiх десятилiть. Чи є змога повторити цей шлях в Українi, певна рiч, не копiюючи слiпо, а творчо використовуючи пiвденнокорейський досвiд?
Так, є. Але за умови, що працюватимемо, як корейці, й консолідуємось, як вони.
P.S. Наприкінці нашої нової зустрічі тележурналісти поставили мені запитання: чи й тепер зберігаю оптимізм в оцінках перспектив України? Відповів, що мій нинішній оптимізм набагато стриманіший від того, що був дев’ятнадцять років тому. І все-таки він залишається. Вірю в кращу долю нашого народу, в те, що він після тривалих і болісних блукань манівцями та подолань відчутної протидії зі сходу вийде врешті-решт на магістралі сучасного цивілізаційного розвитку й остаточно пов’яже своє майбутнє з європейськими перспективами.
Михайло СОРОКА
для «Урядового кур’єра»