Нововведення у галузі охорони здоров’я стали реальністю на рівні сімейних лікарів і фельдшерсько-акушерських пунктів (ФАПів). Не викликає особливого занепокоєння ситуація з наданням третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги в обласних лікарнях та лікувальних закладах національного значення. Однак чомусь майже нічого не чути про готовність до запровадження реформ на рівні сільських районів, де нині зосереджено так званий вторинний (спеціалізований) рівень медичних послуг.

Останній бастіон доступності

На Житомирщині 23 адміністративно-територіальні райони, в кожному з яких по лікарні. Ще чотири міські медичні установи аналогічного рівня функціонують у містах, зокрема дві — в Житомирі.

Зазвичай саме тут лікують більшість сільських і міських жителів, болячкам яких не можуть зарадити на первинному рівні фельдшери й сімейні лікарі. Якщо для житомирців та жителів Житомирського району неістотно, куди їх направили для отримання спеціалізованої допомоги — в одну з районних чи відразу в обласну лікарню, то для всіх інших пацієнтів це важливе питання.

Зайве пояснювати: що вищий статус медичного закладу, то вищий рівень лікування. Однак не варто забувати, що Житомирщина — одна з найбільших за територією областей України. Тому без власного автотранспорту на поїздку з віддалених поліських сіл до обласного центру доводиться витрачати по пів дня, платячи за це чималі кошти з мізерних доходів сільських родин.

У такій ситуації для більшості пацієнтів районні лікарні незамінні й безальтернативні за оптимальним співвідношенням якості медичних послуг і доступності. Сюди не проблематично приїздити в разі амбулаторного лікування й можна щодня навідувати рідних, які проходять курс у стаціонарі, де, ніде правди діти, не завжди є безплатні ліки і потрібне хворим харчування.

Плюс для держави — те, що далеко не всі лікарські пункти і ФАПи в селах мають обов’язкове за європейськими мірками обладнання. Тому простіше й дешевше зосередити його в районній лікарні, ніж не відомо, коли і за які кошти забезпечити обіцяні на словах медичні гарантії на первинному рівні. Особливо на Поліссі, де багато малонаселених сіл, що лежать на великих відстанях одне від одного й поєднаних далеко не найкращими в Європі автошляхами.

Куди ходять гроші  й пацієнти?

Чи не головне гасло медичної реформи в Україні — запевнення, що відтепер «гроші ходять за пацієнтом». На первинному рівні надання медичної допомоги це справді так, бо кожен, хто підписав декларацію з обраним сімейним лікарем, саме йому привів (незалежно від того, хворітиме чи ні) певну суму коштів, акумульованих на рахунку Національної служби здоров’я України (НСЗУ). Аналогічна ситуація з третинною (високоспеціалізованою) медичною допомогою, де не буде особливих проблем з гарантуванням належної якості послуг.

Набагато складніше з районними лікарнями, де для отримання «грошей, які ходять за пацієнтом», потрібно забезпечити обов’язкові вимоги, висунуті НСЗУ. Ідеться не про інсульти й інфаркти, для ефективного лікування яких у більшості районних лікарень справді немає ні високовартісного обладнання, ні вузькоспеціалізованих фахівців.

Однак навіть зі звичайними терапевтичними стаціонарами, як визнають відповідальні за проведення реформ фахівці, значні проблеми. Для отримання права на надання пакета послуг «Стаціонарна допомога дорослим та дітям з не хірургічними захворюваннями» мало цілодобового лікарського та медсестринського догляду за пацієнтами та обладнаного за всіма нормативами відділення чи палати інтенсивної терапії.

Каменем спотикання стануть навіть обов’язкові УЗД-апарат з доплером, електрокардіограф багатоканальний, рентгенівський апарат, без яких доволі складно лікувати пацієнтів за терапевтичним профілем. За офіційною інформацією управління охорони здоров’я Житомирської ОДА, основну кількість рентгенівських апаратів у лікарнях області «експлуатують більш як 15—20 років, вони відпрацювали ресурс і потребують заміни».

Ще складніша ситуація із забезпеченістю фахівцями-рентгенологами. На початок цього року аж у восьми центральних районних лікарнях, тобто майже у кожній третій (!) цю посаду було укомплектовано сумісниками. Вони періодично приїздять на роботу інколи навіть із Житомира чи інших великих міст обласного значення, що може стати підставою для відмови медичному закладу у праві на надання пакета послуг.

Не менш дефіцитні нині лікарі-анестезіологи. Їх навіть в разі суто терапевтичної спрямованості закладу має бути «щонайменше дві особи, які працюють за основним місцем роботи в цьому закладі (не стосується медичного чергування)». Нормативні документи уточнюють, що для забезпечення цілодобового поста потрібно «4,75 зайнятих штатних посад», що означає: районній лікарні потрібно щонайменше сім анестезіологів і сім лікуючих терапевтів.

У розмові «не для преси» фахівці визнають, що нині менш як третина районних лікарень на Житомирщині може претендувати на отримання пакета послуг зі спеціалізованого терапевтичного лікування, а із хірургією ще складніше. Тут, крім чотирьох міських лікарень у Житомирі, Бердичеві й Коростені, нормативні вимоги можна виконати ще буквально у двох-трьох районних лікарнях із 23.

Красива стратегія  і сумна реальність

НСЗУ не перераховуватиме коштів за пролікованих пацієнтів тим медичним закладам вторинного рівня, які не оформлять документів на право надання того чи того пакета послуг. На практиці це означає, що ті районні лікарні, які не виконають обов’язкових умов, мають закрити чи перепрофілювати у сімейні або вони перейдуть на фінансування виключно з бюджетів районів і місцевих ОТГ.

Якщо оцінювати ситуацію з київських пагорбів, то це напрочуд красива стратегія реформування, коли влада на місцях сама вирішуватиме, чи потрібний людям вторинний рівень медичної допомоги в кожному районі. Найімовірніше, у столиці вважають, що за таких умов населення добровільно-примусово погодиться на фактичне створення госпітальних округів, коли хірургічні відділення будуть в одній лікарні на кілька нинішніх районів.

Суто теоретично це справді дасть  економію коштів і підвищить якість медичних послуг, але в українських реаліях обернеться бідою для людей. Щоб навіть швидкою допомогою оперативно доставити екстреного пацієнта до базового для кількох районів медичного закладу, потрібний час, який залежить не тільки від відстані, а й від стану автодоріг, які взимку навіть на шляхах міжнародного значення періодично стають непроїзними.

Беззаперечно, що оперувати краще там, де цілодобове чергування хірургічних бригад і медичних лабораторій, але є ситуації, коли краще скликати лікарів за тривогою в райцентр, ніж привезти ще теплий труп у набагато краще оснащену лікарню. Крім того, є великий перелік операцій, що не потребують супермайстерності, і їх нині успішно виконують хірурги у районних лікарнях.

Не менш проблемна ситуація з пацієнтами, які за направленням сімейного лікаря самостійно добиратимуться до закладу вторинної медичної допомоги. Не варто забувати, що головний транспорт в українській сільській глибинці — маршрутні автобуси, які прямують у районний чи обласний центр. Досить поглянути на карту, щоб зрозуміти, що, наприклад, жителям Народицького, Овруцького, Олевського і Лугинського районів відносно просто дістатися до Коростеня, через який ідуть тутешні головні дороги до Житомира. Однак із деяких районів простіше доїхати до розташованих за межами області Хмільника, Козятина, Фастова чи Сквири, ніж до міст Житомирщини, що мають стати центрами госпітальних округів.

Реформатори заспокоюють, що з 1 квітня наступного року, коли «гроші підуть за пацієнтами», хворі отримають право екстериторіальності і зможуть самі обирати будь-який медичний заклад у своїй чи сусідній області. Це добре, але у ситуації, коли під час вибору насамперед ідеться не про якість лікування, а банальну можливість якнайшвидше дістатися до медичної допомоги, чи не доречніше спочатку подумати, куди і як добиратимуться хворі, а вже потім ліквідовувати й перепрофільовувати районні лікарні?

Головний принцип — не зашкодь

Житомирщина — один з лідерів зі створення ОТГ й децентралізації. Здобутий досвід уже засвідчив недоцільність функціонування деяких із наявних нині районів, що спричинить закриття тут районних лікарень. Отож адміністративно-територіальна і медична реформи мають іти разом, а не автономно одна від одної.

Найстрашніше, що на рівні більшості районів області вже немає коштів на приведення навіть справді потрібних людям районних лікарень до рівня, якого вимагає НСЗУ. А керівникам новостворених ОТГ, в яких нині є фінансова можливість спільними зусиллями потурбуватися про спеціалізовану медичну допомогу в нині проблемних райлікарнях, цілком прогнозовано передовсім болить первинний рівень охорони здоров’я.

Маємо класичну не тільки для нашої медицини ситуацію, коли кожен фахівець лікує хворого тільки за своїм профілем, у підсумку гроблячи єдиний організм і нехтуючи універсальною вимогою «не зашкодь». Хоч, здавалося б, що простіше, ніж бути послідовним, і якщо люди хочуть лікуватись у своїй районній лікарні, то діяти за принципом «гроші йдуть за пацієнтом», а не закривати дорогу до неї.

Медсестру —  в кожну школу

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»

НА ЧАСІ. Депутати Сєверодонецької міськради вирішили організувати повноцінне медичне обслуговування школярів. Згідно з ухваленим рішенням, у штат закладів середньої освіти міста введуть посаду «медична сестра», і вже передбачено кошти для фінансування витрат на оплату їхньої праці.

Так подолано ситуацію, коли з початку нового навчального року місцеві жителі змушені були вдатися до такої форми тиску на владу, як електронна петиція. Батьки були стурбовані ситуацією, коли дитині у школі в надзвичайній ситуації нікому було надати кваліфіковану допомогу, адже медичний працівник через реформаторські зміни у системі охорони здоров’я відвідував навчальні заклади лише кілька разів на тиждень.

Спочатку обговорювали два варіанти вирішення проблемного питання: чи то укласти договори між навчальними закладами й комунальним неприбутковим підприємством «Сєверодонецький центр первинної медико-санітарної допомоги», чи ввести у штат шкіл медичних сестер. Згодом з’ясували, що у першій ситуації потрібно буде значно більше коштів, а встановлення прейскуранта на послуги медичної сестри у школі — регуляторний акт, і такі дії потребуватимуть багато часу.

Тож вирішили піти іншим шляхом, і тепер у штат закладів середньої освіти Сєверодонецької міської ради вирішено ввести посаду «медична сестра».