ГОСТРА ТЕМА
Нехтування сівозмінами загрожує майбутньому аграрної галузі
Житомирщина не належить до найпотужніших зернових областей України, та завдяки вигідному розташуванню в зоні так званого гарантованого землеробства впродовж останніх п’яти років тут збирають не менш ніж 1 мільйон тонн зернових, а торік виростили рекордний для краю урожай — 1,7 мільйона тонн збіжжя. Стабільно високі позиції області за поголів’ям ВРХ та виробництвом молока. Є чим похвалитись у вирощуванні цукрових буряків, картоплі, овочів.
Отож цілком закономірно, що за підсумками 2012 року Житомирщина на третьому місці в державі за темпами приросту обсягів сільгосппродукції. Особливо тішить, що випереджаючими темпами розвивається виробництво в сільгосппідприємствах, середній рівень рентабельності роботи яких сягнув 20,3%.
Що посієш, те й пожнеш
Багатьом ще пам’ятні часи, коли через низьку ціну на кукурудзу сільгоспвиробники погрожували не збирати вирощений урожай, залишивши його в полі. Нині ситуація кардинально інша, бо серед намолоченого торік сільгосппідприємствами Житомирщини збіжжя частка качанистої становить… дві третини! Натомість традиційна для Полісся зернова культура — жито — продовжує залишатись в аутсайдерах. Так, його валовий збір у всіх категоріях господарств ще десять років був на рівні 170 тисяч тонн, а торік — лише 86,8 тисячі тонн, з яких близько третини припадає на особисті селянські господарства населення, тобто фактично не є товарною продукцією.
Причини «нелюбові» аграріїв до відносно невибагливої і морозостійкої типово поліської зернової культури, без якої годі спекти улюблений не лише на Поліссі житній хліб, — у низькій рентабельності та непрогнозованій ціні. Варто нагадати, що жито для більшості західноєвропейців — фураж, який, на відміну від кукурудзи, навіть не переробляється на біопальне. До речі, традиційну для нашого меню гречку на Заході теж не вважають продовольчою культурою, через що її дефіцит на нашому внутрішньому ринку кілька років тому довелося перекривати імпортом із Китаю, де цією крупою годують качок. Утім, народна мудрість недаремно стверджує, що сім років мак не родив, а голоду не було. Повною мірою це стосується також гречки, а ось брак чи стрибок цін на житній хліб обернеться значно серйознішою проблемою, ніж «гречана криза».
Отож навряд чи варто зневажати вкрай важливу для продовольчої безпеки держави сільгоспкультуру, яка для Полісся була і, як виявляється, має бути стратегічною. На підтвердження досить проаналізувати структуру збору зерна сільгосппідприємствами у розрізі трьох природно-кліматичних зон, до яких належить територія Житомирщини, — лісостепу, перехідної та власне Полісся. На останню в області припадає майже половина земель сільськогосподарського призначення, на яких торік вирощено… 28,8% загального збору зернових.
Через «нерентабельність» жита поліщуки вимушено надають перевагу вигідним, однак ризикованим за умов Полісся зерновій кукурудзі та озимій пшениці. Більше того, на півночі області нікого вже не дивують плантації соняшнику, який навіть на чорноземах рекомендують висівати на одних і тих самих ланах не частіше, ніж один раз на сім років. Тим часом саме типово поліські райони з їх пісними і бідними грунтами забезпечили торік третину загальнообласного валового збору цієї сільгоспкультури! Однак не варто «кидати камінь» в аграріїв, які просто не мають іншого вибору, бо на сьогодні чи не єдиною альтернативою житу, хмелю і льону, на яких трималася економіка поліських сільгосппідприємств, стали ріпак, соя і соняшник. До речі, торік площі під ними вже у 3,2 раза (!) перевищили розмір нив, відведених під жито.
Яка рентабельність, такі й тенденції
Торік в області середня врожайність кукурудзи і жита становили 72 ц/га та 18,4 ц/га при цінах реалізації 1,9 та 1,5 тисячі гривень за тонну відповідно. Неважко підрахувати, що віддача площ, засіяних качанистою і колись типовою для Полісся сільгоспкультурою, відрізняється в рази — 13,7 та 2,8 тисячі гривень з гектара. Причому коли зі збутом кукурудзи, за яку представники зернотрейдерів замалим не б’ються, проблем немає, то про жито цього не скажеш. Навіть у колись традиційних районах його вирощування воно поступається за рентабельністю перед пшеницею, в якої і урожайність, і ціна збуту вищі.
Не дивно, що аграрії, яких нині цікавить не валовий збір, а отримані від реалізації урожаю доходи, керуються насамперед ринковими тенденціями. В результаті коли на Житомирщині ще десять років тому частка кукурудзи становила лише 0,1% обсягів валового збору зернових, то нині качаниста — на найпочеснішому місці. Натомість частка жита впала з 18,3 до 5,1%, а в натуральному обчисленні його кількість скоротилася вдвічі. Отож, коли раніше Полісся цілком заслужено називали житницею України (йдеться саме про жито, а не пшеницю, лідерство у вирощуванні якої — за чорноземним півднем країни), то нині цього вже не скажеш.
Тим часом мовиться не лише про продовольчу безпеку держави, яка при збереженні існуючих тенденцій може зіткнутися з проблемою забезпечення хлібопекарської галузі житнім борошном. Не менш серйозна загроза — в надто високій залежності від зовнішніх ринків, ситуацією на яких зумовлений нинішній кукурудзяний і ріпаковий «бум» в Україні. Не варто забувати, як свого часу «вівці з'їли Англію», коли високий попит на вовну спровокував продовольчу кризу в цілком самодостатній щодо цього країні. На Житомирщині площі під грунтовиснажуючими сільгоспкультурами — ріпаком і соняшником — більш ніж у півтора раза перевищують розмір житніх нив. Фактично йдеться про реальну небезпеку перетворення без того бідних на поживні речовини земель Полісся в малопридатні для сільгоспвиробництва території, чому обов’язково слід запобігти.
Хотіли як краще, а вийшло — як завжди…
Загрозливу ситуацію мало б урегулювати запровадження проектів землеустрою, розробка яких нині вже обов’язкова для землекористувачів, що ведуть товарне сільгоспвиробництво на ділянках загальною площею понад 100 га. Однією зі складових цих документів є план науково об∂рунтованих сівозмін, дотримання яких забезпечує збереження родючості землі. З першого січня цього року ігнорування сільгоспвиробниками розробки проектів землеустрою підпадає під дії, які караються згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення. Та, хоч як це дивно, на Житомирщині, яка навряд чи є винятком із загального правила, нині в процесі розробки — не більш як кілька десятків таких проектів, жоден з яких ще не пройшов державної експертизи і, відповідно, не прийнятий до впровадження! «Не для преси» фахівці пояснюють, що немає жодного сенсу витрачати 200—300 тисяч гривень на розробку проектної документації, за відсутність якої передбачено штраф розміром від 510 до 850 грн. Навіть за наявності проекту відхилення від його норм тягне адміністративне покарання для посадових осіб від 255 до 510 гривень, що навряд чи спинить бажаючих сіяти «соняшник по соняшнику».
Втім, перш ніж обурюватися хижацьким ставленням деяких горе-бізнесменів до української землі, гріх не замислитися, чи варто було перекладати на спеціальні проектні установи розробку сівозмін, якими колись опікувалися… агрономи сільгосппідприємств, а держава натомість забезпечувала контроль за якістю і дотриманням вимог розроблених на місцях документів. Не менш очевидно, що номінально чинна постанова Кабміну № 164 від 11.02.2010 року «Про затвердження нормативів оптимального співвідношення культур у сівозмінах» реально запрацює лише за умови, коли аграрії матимуть куди збувати вирощену згідно з її нормами сільгосппродукцію, ціна якої буде щонайменше не збитковою, а ще краще — цілком конкурентоздатною порівняно з іншими сільгоспкультурами. Повною мірою це стосується конче потрібного у сівозмінах на Поліссі та не зайвого українцям і Україні жита.