Ця стрічка режисера Томаса Вінтерберга здобула 17 нагород на міжнародних кінофестивалях, а Мадса Міккелсена за роль її головного героя Лукаса визнано найкращим актором у Каннах.
Перші кадри «Полювання» пронизані тривожною музикою. Вона про щось натякає. Чи не високого перехожого, що прямує безлюдним тротуаром уздовж паркану, остерігаються хлоп’ята, які за цим парканом то визирають із-за дерев, то зникають за ними? Але напруга спадає, тільки-но чоловік прочиняє хвіртку і заходить на подвір’я: малюки галасливо вистрибують зі своїх схованок і обліплюють його з усіх боків. Так юні змовники замислили налякати нового вихователя дитячого садка, котрого вже встигли полюбити.
Та якщо вони дружно пантрують на Лукаса зранку, то дівчинка на вулиці неподалік очікує його після робочого дня. Але здається, що зустріч з нею випадкова, й вони не знайомі. Мала говорить, що заблукала і не може знайти свій дім. Лукас підказує: треба йти додому по прямій лінії, опустивши погляд долу, і триматися за його руку, щоб не впасти. Уже цей діалог суто на дитячій хвилі демонструє, що чоловік вроджений педагог. А коли він привів Клару в її будинок і ти з’ясовуєш, що це донька його найкращого друга, ще більше впевнюєшся в умінні Лукаса спілкуватися з малюками їхньою мовою.
П’ятирічна Клара жде Лукаса і вранці — біля свого будинку. Її мали б відвести в дитсадок тато чи мама, але по тому,?як чути з вікна їхню голосну безупинну сварку, здається, що їм зараз не до неї. А Лукасу хіба завадить юна попутниця, якій кортить ще й погратися по дорозі з його псом? Увагою батьків, як видно, Клара не обтяжена. У її брата, ровесника Лукасового сина, свої підліткові інтереси. Якось із реготом пробіг повз неї в кімнаті, щось показуючи другові на відкритому планшеті, й голосно вигукнувши: «Бачиш, стирчить, як дрючок!»
У дитсадку Клара зосереджено робила з аркуша конверт, потім вклала в нього намальоване сердечко й заклеїла прозорим скотчем. У сусідній кімнаті дівчинка з’явилася в той час, коли вихованці Лукаса весело борюкалися з ним на килимі. Мала присіла на коліна біля його голови, поцілувала в губи, а конверт вклала в кишеню. І тихенько вийшла. Після цього Лукас мав із Кларою розмову віч-на-віч: що такій дівчинці, як вона, цілувати в губи можна лише тата й маму, а інших дорослих — ні, а конверт із сердечком краще подарувати хлопчику з дитсадка. Похнюплена Клара заперечувала, що ні про який конверт вона й гадки не має, навіть тоді, коли почула, що під сердечком виведене її ім’я.
Увечері всіх дітей уже розібрали батьки, а за Кларою ніхто не приходив. Вона самотньо сиділа за столом, коли до неї заговорила, щоб якось розважити, завідувачка дитсадка Грета. І тут мала раптом видала таке, від чого Грета змінилася з лиця: «Лукас мені не подобається, він поганий», — випалила Клара. І сказала, що в нього велике і стирчить, немов дрючок…
У невеличкому селищі, оточеному лісом, сорокарічного Лукаса знали змалку. Він мав друзів і приятелів, було з ким полювати на оленя і випити за здобич кухоль пива. А гнітило останнім часом те, що дружина після розлучення перешкоджає зустрічатися із сином, котрий ладен перебратися жити до нього.
Та несподівана фраза п’ятирічної дівчинки збаламутила всіх. Адже завідувачка дитсадка надто оперативно сповістила про неї не лише Клариній мамі: з цього приводу зібрала батьків, колектив закладу, викликала психолога. Зателефонувала навіть Лукасовому сину, щоб той перестав спілкуватися з батьком.
Від Лукаса, відстороненого Гретою від роботи, сахалися на вулиці, немов від чуми. Усі, наче мантру, повторювали: «Дитина та?кого не вигадає!». Зі словами «Моя дівчинка не бреше!» вигнав Лукаса зі свого будинку батько Клари, його найкращий друг ще з дитинства. Психологи не дізналися від Клари щодо Лукаса ніяких інтимних подробиць, але коли вже інші діти з дитсадка повідали їм, що вихователь розбещував їх, поліція заарештувала підозрюваного у збоченні на очах у сина. Щоправда, дуже швидко його й відпустила: з’ясувалося, що підвалу з рожевими шпалерами, куди він нібито водив малюків, у його будинку немає, не підтвердилися й інші дитячі свідчення. Проте коли Лукас повернувся після арешту додому, хтось пожбурив в його вікно каменюку, а у дворі він побачив свого пса мертвим.
Із різдвяної служби у храмі, де співала в дитячому хорі й п’ятирічна Клара, Лукаса, з яким ніхто не захотів сидіти поряд, теж випровадили: коли не стримався і підійшов з’ясовувати стосунки з Клариним батьком…
Розійшлися ввечері гості в будинку маленької Клари, і дівчинка перед сном зізналася татку, як жаль їй Лукаса: «Він же нічого не зробив, це я все вигадала, а ви всі тепер на нього так гніваєтесь». Вночі Тео, Кларин батько, прийшов до Лукаса з пляшкою та різдвяною їжею. Той сприйняв цей візит зі стриманою вдячністю, без жодного слова докору...
Післямова. Режисер «Полювання» Томас Вінтерберг свого часу отримав у Каннах «Пальмову гілку» за стрічку «Торжество» — про чоловіка, якого колись збезчестив батько. Згодом до нього прийшов психолог з папкою матеріалів і попросив зняти за ними фільм, протилежний за змістом, — про те, як людей звинувачують у педофілії за фантазіями чи хитрощами дітей.
Але, як на мене, найпромовистіше у «Полюванні» — це не аспекти педофілійного наклепу, а вищий пілотаж гідності головного героя, з якою він витримує всі кола пекла, влаштованого йому зовсім не чужими людьми; і звуження моралі цих людей щодо нього до поняття з трьох букв: «Ату!». Лише двоє підтримували Лукаса за обставин жорстоких цькувань: син-школяр, який самовіддано кидався на захист батька, але на нього не зважали, і хрещений батько сина. Була на його боці ще закохана в нього жінка, але й вона засумнівалася щодо непричетності Лукаса до того, у чому його звинувачували. Але він їй цю слабкість потім простив — як і всіх кривдників.
У стрічці зрима й паралель двох педагогів. Була б розумнішою й делікатнішою завідувачка дитсадка Грета, сама б усе непомітно з’ясувала після тих підозрілих слів п’ятирічної дівчинки. Так що і Клара забула б про свою витівку через кілька днів, і ця історія на тому вичерпалася б. Натомість вона набула розголосу, і саме завдяки Греті в ажіотажні сексуальні плітки дорослих було втягнуто дітей, які під впливом розмов батьків і нафантазували психологам бозна чого про вихователя, якого так любили.
Вражає педагогічна й суто людяна етика поведінки Лукаса. Він нікому не розповів ні про поцілунок Клари та її освідчення йому в конверті із сердечком, ні про свою розмову з нею з цього приводу. А вже це пояснило б несподівану реакцію малої на «нерозділеність» її найперших почуттів.
Та Лукас не лише зберіг таємницю Клари, щоб не травмувати її дитячу психіку. За усіх тих жахів, які звалилися на нього через цю дівчинку, не прохопився ні словом, ні поглядом, щоб вона не відчула себе винною і страждала.
Не забув і нюансів спілкування з цією дитиною ще відтоді, як радив їй крокувати по прямій лінії. Вже після примирення зі своїми кривдниками прочитав розгубленість у Клариних очах, коли з’явилася на порозі кімнати, де підлога була з квадратів: переніс її над ними на руках. А попереду в житті дівчинки ще багато геометричних фігур, складніших за пряму лінію, долати які їй доведеться самостійно…
Хтось із глядачів, які обговорювали фільм «Полювання» в Інтернеті, зауважив: звідки ж іншим знати, що Лукас невинний, якщо він сам не захищався, нікому нічого не пояснював і не спростовував?
А чи повинні виправдовуватися перед кимось невинні? Немає правила щодо цього на всі випадки життя. А ось такі, як Лукас, вибирають своє страждання, а не захист, який зашкодить комусь…
КІНО
Українцям світить «Золота камера»
Із понад 300 претендентів з України, Росії й Білорусі виокремили в кастингу непрофесійних глухих акторів на ролі у фільмі Мирослава Слабошпицького «Плем’я» (оператор і продюсер Валентин Васянович).
Із 1200 претендентів відібрали 7 номінантів на приз «Золота камера» за кращий повнометражний дебют у конкурсній програмі 67 Каннського кінофестивалю «Тиждень критики». Серед них і стрічка «Плем’я» Мирослава Слабо?шпицького разом із картинами данця Йонаса Олександра Арнбі «Коли звірі сплять», американця Девіда Роберта Мітчела «З цього випливає», італійця Себастьяна Різо «Темніше за опівніч», колумбійця Франко Лоллі «Хороші люди», Бориса Ложкіна із Франції «Надія» та Шіри Геффен з Ізраїлю «Зробив себе сам».
У «Племені» немає ні субтитрів, ні закадрового голосу: всі розмовляють мовою жестів. Головний герой фільму Сергій в інтернаті для тих, хто погано чує, потрапляє до кримінальної організації і стає учасником кількох пограбувань. І лише кохання змушує його порушити неписані закони племені.
Про переможців 67 Каннського кінофестивалю і про те, чи буде серед них Мирослав Слабошпицький із «Плем’ям», дізнаємося 24 травня. А в українському прокаті глядачі ознайомляться з цією стрічкою у вересні.
Ще один проукраїнський слід на 67 Каннському кінофестивалі — документальний фільм Сергія Лозниці «Майдан» у рамках програми «Спеціальний показ». У його стрічці — груднево-березневі цьогорічні події в Києві. А ось як побачив відомий режисер головну площу столиці України наприкінці січня за його словами в інтерв’ю Радіо «Свобода»: «Те, що я зняв, — це мирний Майдан, який ще не перейшов у фазу активних дій, він, звичайно, не може не заворожувати. Це місце наділене притягальною силою. Туди хочеться повертатися, тому що ви отримуєте там колосальну енергію. Причому ця енергія світла — ось що дивовижно. А з естетичної точки зору, жодний художник-сюрреаліст не зможе придумати такі декорації!»
Працював Сергій Лозниця і в гурті знаних кінематографістів світу, з-поміж яких Жан-Люк Годар, над кіноальманахом «Мости Сараєво», який продемонструють теж у «Спеціальному показі».
Сторінку підготувала Людмила ЯНОВСЬКА, «Урядовий кур’єр»