Колись на кожному потужному промисловому підприємстві переймались підготовкою кваліфікованих робітників, створюючи для цього власні кузні кадрів. Нині велетні всесоюзного значення, якими були на Житомирщині «Хімволокно», завод верстатів-автоматів, льонокомбінат, «Промавтоматика», залишились лише у пам’яті людей. Тож прив’язані до цих виробництв ПТУ стали рудиментами, що мали змінити своє призначення, аби не зникнути з освітнього простору.

Понад десятиріччя тому керівництво Служби зайнятості у Житомирській області звернулось до очільників місцевої облдержадміністрації і Житомира по підтримку в отриманні згоди на перепрофілювання одного з численних ПТУ в Міжрегіональний центр навчання безробітних робітничим професіям. Відповіддю стала відмова, бо, мовляв, у місті та області зайвих закладів освіти немає.

Ситуація кардинально змінилась, коли в 2016 році профтехосвіту примусово передали на утримання місцевих бюджетів.

Після цього в Житомирі не лише згадали, що ПТУ, які працюють, готують фахівців для потреб усієї області, а й заявили про занадто велику кількість цих закладів і взялися за реорганізацію та оптимізацію мережі.

За два останні роки кількість закладів профтехосвіти в області скоротилась із 28 до 23. Усі п’ять юридично зниклих закладів працювали в Житомирі, де, як пояснюють чиновники, ПТУ начебто не закрили, а об’єднали, економлячи завдяки цьому кошти, що раніше йшли на оплату скорочених штатних одиниць директорів, бухгалтерів тощо. Однак ні для кого не таємниця, що у підсумку вивільнилися не лише кабінети керівників перетворених на філії ПТУ, а й чимало навчальних класів і виробничих майстерень, бо між навчанням вихованців державним і міським коштом, як виявилось, істотна різниця.

Чого і як навчають у кузнях

На відміну від областей, де були спеціалізовані заклади з підготовки робітничих кадрів для залізниць і ще кількох найважливіших галузей економіки, навчання фахівців для яких продовжують фінансувати із держбюджету, на Житомирщині це лише окремі групи в десяти ПТУ. У переліку шести професій, навчання за якими в області оплачує держава, є навіть живописець, а ось охочих опановувати навички верстатника широкого профілю цього року не виявилося, через що ліцензія на їх навчання є, а конкретних учнів немає.

Замовлення на підготовку фахівців усіх інших робітничих професій нині формують на регіональному рівні. Після передачі ПТУ на утримання місцевих бюджетів припинили навчати на секретаря керівника та оператора комп’ютерного набору, професії яких були популярними серед вступників. Істотно скоротили кількість учнів, які опановують фах для роботи в торгівлі й громадському харчуванні.

Мотиви цих рішень зрозумілі, бо навички володіння комп’ютером уже стали обов’язковим курсом середньої шкільної освіти, а затребувані на ринку праці кухарі, кондитери, офіціанти та продавці можуть і мають опановувати професію на контрактній основі коштом батьків або потенційних роботодавців.

Натомість дедалі важче набрати охочих навчатися на будівельників, сантехніків, швачок, хоч за кошти держбюджету на базі житомирського ПТУ, що колись спеціалізувалося на підготовці кадрів меліораторів, створено навчально-практичний центр, де є все потрібне для якісного оволодіння спеціальністю монтажника сантехнічних систем і устаткування. У закладах, де готують будівельників, за участі іноземних фірм, що працюють на вітчизняному ринку штукатурних і облицювально-оздоблювальних матеріалів, створено умови для навчання роботи за найсучаснішими технологіями, а майбутні швачки проходять повноцінну практику на виробництві і отримують гарантовану роботу по завершенні навчання.

Та судячи з реалій життя, потенційні будівельники опановують ази професії на заробітках за кордоном, куди їдуть зі старшими родичами або знайомими, а майбутніх сантехніків і швачок лякають малі зарплати за важку працю, малопривабливу для молоді.

На одного робітника — п’ять випускників вишів?

Адепти збереження високих обсягів замовлень на навчання у ПТУ не втомлюються волати, що в Україні нині нібито перебір на користь вищої освіти, бо на одного здобувача робітничої професії припадає щонайменше п’ять студентів, які стануть інженерами, юристами, економістами, психологами тощо.  Можливо, це й так, хоч у вишах освіту здобувають зазвичай п’ять років, а випускникові школи на здобуття робітничої професії досить одного. Отож треба порівнювати не загальну кількість студентів, а чисельність вступників або випускників.

Всезнаюча статистика свідчить, що на Житомирщині цього року до місцевих вишів вступили 4,4 тисячі осіб, а регіональне замовлення для ПТУ — 3,2 тисячі. Чиновники визнають, що, як свідчить уже кількарічна практика, його вдасться виконати у кращому разі на 80%, тобто за оволодіння робітничими професіями візьмуться 2,6 тисячі хлопців і дівчат.

Диспропорція є. Однак на відміну від планово-адміністративної системи, її силовими методами не виправити, бо у ПТУ не йдуть не тому, що там бракує місць, а тому, що там мало хто хоче навчатися. Не рятує навіть зміна назв на вищі професійні училища, професійні ліцеї чи державні навчальні заклади «Центр сфери обслуговування», «Центр легкої промисловості», «Центр професійно-технічної освіти» тощо.

Ще один кричущий факт, який зазвичай замовчують, — вартість навчання у реформовано-перейменованих ПТУ. На Житомирщині минулого навчального року на кожного середньостатистичного петеушника витратили 42 215 гривень бюджетних коштів, що на рівні навчання у престижних університетах України.

І якщо у вишах держава робить усе можливе, щоб за рахунок скарбниці здобували освіту лише найздібніші студенти за найпотрібнішими країні спеціальностями, то ПТУ вже традиційно поєднують дві абсолютно різні функції: освітньої установи і соціального закладу, куди правдами і неправдами виштовхують зі шкіл учнів, яким важко дається загальноосвітня навчальна програма. На Житомирщині були поодинокі трагічно-курйозні випадки, коли номінального випускника 9 класу, прийнятого до ПТУ, доводилося індивідуально вчити писати і читати.

Після цього вже не дивує, що коли в області 82% випускників загальноосвітніх навчальних закладів склали ЗНО, то серед тих, хто здобував середню освіту в ПТУ, лише 60% підтвердили мінімально прийнятний рівень знань.

Хто винуватий і що робити

Одна із причин, що зумовлює високу вартість навчання в ПТУ, не гарантуючи ні належного володіння робітничою професією, ні навіть успішного складання ЗНО, — поєднання для випускників 9 класу фактично двох видів навчання: професійного і шкільного. До речі, на відміну від України, де в середньому лише 60% учнів водночас із робітничою професією здобувають ще й середню освіту, на Житомирщині таких аж 76%. Отож від витрат на навчання в ПТУ слід відмінусувати 26,5 тисячі гривень, які держава в середньому витрачає на кожного учня у школах області.

Зрозуміло, що субвенція з держбюджету на здобуття повної середньої освіти дає змогу триматися  на плаву ПТУ, переданим на місцеве утримання. Однак чи виграє від цього країна, суспільство і навіть самі випускники, на професійне навчання яких залишається фактично 15,7 тисячі гривень на рік? Після врахування витрат на стипендію ця сума скорочуються до 10 тисяч гривень на навчальний рік, або до тисячі на місяць навчання.

Найпростіше рішення — відмовитися від поєднання двох освіт, одну з яких фінансують недостатньо, а інша в 40% ситуацій — марнування коштів освітньої субвенції, що засвідчує нескладання ЗНО. Однак таке рішення не найвдаліше, бо на Житомирщині є ПТУ, учні яких демонструють високу якість знань та на рівні з гімназистами здобувають перемоги на предметних олімпіадах і в конкурсах. Це заслуга і викладачів, і престижності конкретних закладів професійно-технічної освіти, в яких прагнуть навчатися здібні діти.

Тож в управлінні освіти Житомирської ОДА думають, щоб залишити право на вступ після 9 класу лише тим ПТУ, де за кошти освітньої субвенції учні здобувають знання, прийнятний рівень яких підтверджує успішне складання ЗНО.

У Житомирі й Бердичеві, де по кілька закладів профтехосвіти, є всі можливості для таких нововведень. Складніша ситуація із 13 ПТУ, єдиними у своєму районі. Тут запровадження обмежень може стати кінцем роботи закладів профтехосвіти, яким не вдасться набрати мінімальної кількості учнів.

Ситуація на Житомирщині, де окремі ПТУ фактично освоюють бюджетні кошти, не даючи учням ні конкурентної професії, ні достойної середньої освіти, навряд чи кардинально відрізняється від загального стану в Україні. Отож остаточне рішення теж має бути не містечковим, а загальноукраїнським. Врешті-решт ПТУ, які працюють незадовільно, розташовані в сільських районах, можуть стати опорними школами з одночасним опануванням навичок робітничих професій. Для держави й учнів це буде краще та ефективніше, ніж збереження нинішнього стану, коли за понад 42 тисячі гривень на рік випускник не здобуває якісної середньої освіти й не отримує гарантованої перспективи працевлаштування за начебто здобутою робітничою професією.