Щоразу, простуючи Хрещатиком, згадую про окупований німцями Київ. Оскільки на цій вулиці працюю, то переживаю минуле щодня. Відчуття причетності до трагічної сторінки улюбленого міста загострюється під час бабиного літа, коли сонечко дарує перехожим останні теплі промені. Саме в цей час понад сім десятиліть тому в давньому місті над Дніпром розквартирувалися тисячі зелених мундирів.
Перехожі й не здогадуються, що в моїй уяві на якусь мить постають картини з книжок «Бабин Яр» Анатолія Кузнецова чи «Оті два роки… У Києві при німцях» Дмитра Малакова. Уже не побачимо старого Хрещатика, знищеного восени 1941 року організованою підпільниками пожежею. А до оновленої вулиці ми так звикли, що здається вона непорушною. Тодішнім киянам до першого вибуху будівлі на розі Хрещатика і Прорізної теж здавалося, що нічого жахливого не станеться, бо німці — народ культурний, а більшовики дали драла. Але вже невдовзі центральна і деякі прилеглі до неї вулиці лежали в руїнах.
Ось як описує ті події в романі «Хрещатий Яр» Докія Гуменна: «Як шкодуватиме потім Мар’яна (героїня твору. — Авт.), що не надивилася востаннє на Хрещатик! Відійшов він у країну спогадів... На цьому Хрещатику так тепер тихо, як і тоді, коли він ще був Хрещатим Яром. Тільки тоді на лузі корови паслися, річечка жебоніла під вербами, а тепер порожнеча, мертва завороженість, моторошна павза перед чимось страшним».
А напередодні люди зустрічали німців — «кума», що стукав у ворота міста, як жартували. «По обидва боки широченної Хрещатицької долини, тієї вічно живої київської артерії, куди сходяться всі людські ріки й струмки мільйонового міста, по обидва боки Хрещатого Яру стоять шпалерами кияни й дивляться. Порівнюють». А порівнювати було з чим. У місто на сотнях одиниць техніки в’їхали випещені, акуратні, дисципліновані вояки, на відміну від неорганізованих, утомлених, у брудних розхристаних шинелях радянських воїнів, що відступили на Лівобережжя.
Коли потік машин зупинився, юрби киян кинулися знайомитися. Запитували німців про український уряд, скаржилися на Сталіна і комуністів, які, втікаючи, пограбували банки й ломбарди. «Хлопці безцеремонно протягують руки до німецьких сигарет. Київ повний чуток, що у німців усього багато, вони не тільки роздають, а ще й парашутами скидають, — розповідає Д. Гуменна. — Дівчата оточують молодих і струнких білявих юнаків у блідо-зеленавих уніформах, а як говорити з ними не вміють, то всовують їм у руки записочки… Сказати б навіть, що німецькі солдати менше цікавляться дівчатами, ніж дівчата ними». Однак не все так безтурботно: «Нічого німці й не роблять нікому, а так паскудно на серці, шкода…»
До смеркання кияни не могли надивитися на чужинських вояків. «Але при перших сутінках на вулицях з’являлися зеленаві уніформи й заганяли всіх до хати. «Шляфен, спат», — майже інтимно приговорювали солдати гульвісам». У перші дні окупації багато дивного і незрозумілого. Хоча б ситуація з водою, коли люди розшукували джерела по ярах — міський водогін зруйновано. «Німцям теж треба цієї самої води, вони разом із киянами в черзі буденно тягнуть її відрами й носять нагору, навіть не помічаючи, чи ними цікавляться, аж ніяк не схильні ні залякати, ні пожартувати. Солдати на війні».
Русифікований Київ ураз заговорив українською. Ще б пак, адже «всі росіяни повинні здати радіоапарати назад, а користуватися ними мають право лише німці й українці». Українською чесали навіть ті, хто ще недавно її відверто зневажав. А українофобка Галина Полтавченко прийшла до нової установи виправити національність у паспорті: «Яка це для мене трагедія! — зітхає вона. — Мама українка, папа українець, я так люблю Україну — і русская. Я завжди почувалася українкою…» Коли ж українці потрапили в немилість до окупантів, Галина знову стала «русской». Тоді повилазили з київських нір «єдінонєдєлімщіки» — певний час і чорносотенна шваль була у фашистів у фаворі.
Відносна ідилія швидко минула, а нестерпно стало, коли регулярну німецьку армію заступила так звана цивільна адміністрація. Престижний Печерськ звільнили для представників вищої раси, книжки і приладдя інститутів та наукових установ повикидали з вікон на вулицю, у трамваях і на ресторанах розвішали таблички «Тільки для німців». Згодом — Бабин Яр, облави на базарах і вивезення молоді на примусову роботу до Німеччини, голод, холод, розстріли.
«Дійсність стала подібною до теперішнього Хрещатика. Нічого цілого, камінь і цегла безладно громадяться вищими і нижчими купами, мільярди площин різних форм у безсистемності хаосу, над цим — недорозвалені стіни-скелі, покорчене залізо, що колись було дверима, печами, каркасами… Лише асфальти так-сяк почищені, а по обидва боки вулиці — мертве місто, цвинтарище. Відкрилися тільки горби, сади і кручі, колись закриті поверхами».
Нинішній монументальний Хрещатик із дорогими авто, кав’ярнями, музикантами і натовпами відпочивальників — як символ безпечності й вічного свята. І безглуздими здаються думки про руїну, коли безтурботно там ласуєш морозивом чи попиваєш коньяк. А саме тоді не варто забувати про нинішнього «кума», який постукав у східні ворота, перетворивши на руїни частину Донбасу. «Кума», для якого український Київ — мов кістка в горлянках його двоголового орла.