«Для мене лікар загальної практики — сімейний лікар означає справжній, адже веде більшу частину лікування, діагностування пацієнтів», — вважає шестикурсниця Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського Соломія Сампара. Вона вирішила, що обере саме цей фах. Проте, ніде правди діти, багато майбутніх випускників українських медичних вишів не бачать себе в такій професійній діяльності. Попри все з початком реформи системи охорони здоров’я в Україні статус сімейного лікаря значно зріс. Які ж чинники додають переваг у престижності цієї спеціальності, а які, навпаки, тримають у давніх стереотипах? Про це цікавився у співрозмовників.

Маминим шляхом

Що таке дільничний, а тепер сімейний лікар, студентка Соломія Сампара знає із самого дитинства. Уже понад 20 років її мама працює в царині надання первинної медичної допомоги в селищі Велика Березовиця неподалік обласного центру. Із процесом реформування, крім пацієнтів з її колишньої дільниці, декларацію з нею як сімейним лікарем уклало чимало жителів інших населених пунктів. Мати дуже задоволена, що донька теж хоче піти її шляхом — працювати в сімейній медицині. Завжди Соломії розповідає, ділиться досвідом, як треба вміти слухати, обстежувати, вести прийом пацієнта, працювати з новою електронною системою тощо.

З очевидних переваг загальної практики — сімейної медицини цьогорічна випускниця медичного вишу називає передусім те, що потребує глибоких знань з багатьох галузей медицини, надає змогу діагностувати захворювання, дозволяє самостійність у встановленні діагнозу. Сімейний лікар має велику відповідальність, а це стимулює до розвитку, глибшого пізнання різних тем медицини. Це важливо передусім для людей цілеспрямованих, амбітних, які прагнуть більше знати, вміти. Для Соломії це також царина, де можна розвивати власні комунікативні навички, тому що доводиться постійно спілкуватися з багатьма дітьми й дорослими різного віку.

Це вміння комунікувати знадобиться не лише в роботі, а й у житті загалом. Дівчина зауважує, що її мама дуже близько спілкується з пацієнтами, знає їх усіх на імена та прізвища, обстановку в їхніх родинах, психологічні відмінності, соціальне й матеріальне становище, отже відповідно до цього може коригувати і процес  лікування, і профілактику різних захворювань.

Сімейний лікар у сільській місцевості живе поруч із пацієнтами. Для людей, звісно, це дуже добре, бо можна звернутися до нього будь-коли й навіть на вулиці проконсультуватися. Можна спілкуватися телефоном з різними застосунками, за потреби показати світлину чи відео. Але пацієнти мусять розуміти та цінувати час лікаря.

«Якщо це ургентна ситуація, висока температура у хворого, я й уночі проконсультую, мені не буде клопітно допомогти», — стверджує Соломія Сампара.

Дівчина вважає фах сімейного лікаря престижним, привабливим, із певними своїми перевагами. Але, на її погляд, це не всі усвідомлюють.

Однокурсник Соломії Василь Козіцький дивиться на сімейну медицину, особливо у сільській місцевості, крізь призму облаштування комфортних умов праці, допомоги громади в розв’язанні житлової проблеми молодого спеціаліста. Нині часто ці чинники залишаються перепоною в бажанні випускника медуніверситету стати сімейним лікарем. Василь каже: ще у школі вирішив, що стане лікарем і до мети вперто прямував.

Спочатку батьки старалися відрадити, але потім підтримали. Василь успішно склав усі іспити, вступив на бюджетну форму навчання. Пролетіли вже шість років, і незабаром хлопець отримає диплом. Має намір йти в хірургію або анестезіологію.

«Але якщо місць під час  розподілу не вистачить й потрібні будуть сімейні лікарі, я не проти цього», — ділиться думками.

Найнаближеніший до пацієнта

Лілія Бабінець ніколи не думала, що тимчасове місце дільничного терапевта в поліклініці визначить її долю. Відтоді вже минуло понад 30 років, а люди з її колишньої дільниці іноді звертаються в якихось питаннях. Це не може не гріти душу.

Коли стала вузькопрофільним спеціалістом, хотіла розвиватися, пішла в науку. Хоч нині вже професор, завідувач кафедри терапії та сімейної медицини Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського, але всім гордо розповідає, що вона «лікарка амбулаторна, бо збагнула, наскільки це важливо». А ще коли запитують у Лілії Бабінець, яка головна фігура в системі охорони здоров’я, без вагань відповідає, що лікар первинної медичної допомоги. Адже це лікар, з яким українці укладають декларацію на надання меддопомоги, найбільш наближеної до пацієнта.

«Урядовий кур’єр» попросив професора Лілію Бабінець поділитися міркуваннями про фах сімейного лікаря, первинну медичну допомогу.

— Ліліє Степанівно, нашу коротку розмову хотів би розпочати з того, чи має кафедра, яку очолюєте, змогу проводити практичні заняття, скажімо, в кабінетах сімейних лікарів?

— Принагідно зазначу, що фах «загальна практика — сімейна медицина», цикл навчання на нашій кафедрі мультидисциплінарний за контентом, тобто вивчає найактуальніші нозології амбулаторної терапії, хірургії, акушерства і гінекології, педіатрії, неврології, ЛОР та інших згідно із кваліфікаційним паспортом цієї спеціальності і клінічними настановами, які відображають ведення пацієнтів на етапах первинної медичної допомоги, а також вторинної  та третинної.

Кафедра терапії та сімейної медицини медичного факультету Тернопільського національного медичного університету має високоякісну клінічну базу й можливість забезпечити проведення практичної частини занять у кабінетах сімейних лікарів, дільничних терапевтів і педіатрів, хірургічних і кабінетах вузькопрофільних спеціалістів консультативного центру другої тернопільської міської лікарні, жіночої консультації. Це великий бонус, на відміну від інших кафедр, що працюють у клініках, де доступ до пацієнтів ускладнено.

Певні тематики опрацьовуємо в симуляційному центрі, що дає змогу закріпити навички. Хоч, безумовно, пріоритетна форма роботи — реальні умови прийому в кабінетах практичних лікарів, ознайомлення з системою E-Health і класифікацією ICPC-2 (проблем, діагнозів і синдромів в амбулаторній практиці), системою видачі електронних лікарняних і рецептів, проведення вакцинації, профілактичних оглядів тощо.

— Як вважаєте, реформа системи охорони здоров’я в нашій країні фах сімейного лікаря підносить у ранг престижного?

— Нагадаю, що сімейний лікар на первинному етапі забезпечує пацієнтам надання 80—90 відсотків усього обсягу медичної допомоги. Розширення ролі первинної ланки меддопомоги відповідає реформі системи охорони здоров’я. Національні концепції щодо екстреної допомоги, неінфекційних захворювань, психічного та громадського здоров’я покладають додаткові функціональні обов’язки на лікарів загальної практики — сімейної медицини. Одначе рівень відповідності їхніх знань і кваліфікації для виконання таких функціональних обов’язків не визначено.

Безперечно, реформування системи охорони здоров’я істотно піднімає статус лікаря первинної медичної допомоги (лікар загальної практики — сімейний лікар, дільничний педіатр і дільничний терапевт). Саме лікар загальної практики — сімейний лікар визначає маршрут пацієнта, проводить основну частину лікування, головно профілактичного та реабілітаційного спрямування на амбулаторному етапі, що має особливості медичного і матеріально-технічного забезпечення.

Ще треба говорити про лідерські якості, які повинен мати сімейний лікар. Саме питання одноосібності, автономності доволі сильне, набагато більше, ніж у будь-якій іншій галузі. Бо шпитальна ланка командна, а тут — автономна. У цьому є переваги, але й велика відповідальність та довіра.

Щоб довіру заробити, медик має показати, що успішний у розв’язанні багатьох проблем. Адже лише грамотний лікар на етапі первинної меддопомоги зможе найбільш якісно та швидко визначитися з діагнозом, сформувати найраціональніший та економічно вигідний маршрут ведення пацієнта.

Важлива складова роботи лікаря первинної допомоги — ведення громадян здорових і майже здорових. Що більше здорових людей та пацієнтів у ремісії або коригованих хронічних хворих буде під його патронатом, то більше коштів залишиться в лікаря для розвитку, підвищення заробітної плати.

У сімейній медицині прописано систему, коли можна працювати у приватній царині, навіть монопрактиці. Маємо повну юридичну та правову базу для початку діяльності лікаря як ФОПа, що дає змогу залучити державне фінансування через укладання декларацій з населенням з капітаційними коштами від НСЗУ, а також зекономити до 20 відсотків цих коштів для утримання бюрократичного керівного апарату центрів первинної медико-санітарної допомоги, за рахунок яких можна підвищувати заробітну плату, наймати додаткових фахівців, закуповувати апаратуру та медикаменти. А це дасть змогу розширити можливості амбулаторій первинної медичної допомоги за рахунок виконання деяких послуг вторинної (діагностичні, лікувальні, реабілітаційні та інші). Це підвищить конкурентоспроможність лікаря сімейної медицини.

Реформи в охороні здоров’я вже вплинули на поліпшення фінансового стану медпрацівників. Підраховано, що навіть на початку кар’єри лікар у середньому має на 30 відсотків вищу зарплату. Часто територіальні громади, крім фінансування, що надає Національна служба здоров’я України, посилюють матеріальну забезпеченість амбулаторій, лікарів сімейної медицини додатковими бонусами — транспортом, пальним, закупівлею діагностичної та лікувальної апаратури й медикаментів.

Похвально, що деякі громади турбуються про житло для лікарів і середнього медперсоналу. Усе це, звісно, піднімає авторитет лікарів первинної ланки, але, щоправда, відбувається поступово, не так швидко, як хотілося б. Тому й, мабуть, поки що фах «Загальна практика — сімейна медицина» наші майбутні випускники обирати не квапляться. Пояснюють це складнощами і великою відповідальністю цієї спеціальності, бояться розподілу в сільську місцевість, де можуть виникнути певні фінансові труднощі й проблеми із житлом. Отож маємо нині невелику кількість студентів 6 курсу нашого вишу, які готові стати сімейним лікарем.

Останніми роками пацієнт бачить сімейного лікаря найнаближенішим до себе, з яким можна проконсультуватися, порадитися, і це треба розвивати надалі. Потрібно формувати філософію сімейного лікаря як особливого життєвого та медичного напрямів, прищеплювати в суспільстві повагу до сімейної медицини, сімейного лікаря.