Передчуття громадянського миру. Найприкріше, що його просто немає. Найліпше, що на нас чекає, — так званий гнилий компроміс. Це коли сторони конфлікту розходяться по кутках, однаково ображені та невдоволені, кожне зі своєю думкою. Конфлікт таким чином не знімається, а просто відтерміновується — до першого ж непопулярного рішення, неадекватного міліціянта чи постраждалого — навіть із невідомих причин — активіста.
Україна, яка донедавна мала фактично єдину підставу не вважатися найгіршим пострадянським проектом, тепер позбулася і її. Вирішувати політичні питання виключно мирним шляхом — це вже не про нас. Ми виявилися менш зрілим суспільством, ніж країни Північної Африки, бо в них перед очима не було прикладу, до чого може призвести збройне повалення зажерливих еліт, а в нас був. Їхній.
І річ навіть не в тім, що пролилася кров. У кримінальних з’ясовуваннях стосунків у нас її випустили значно більше. Один лише бандитський напад, що трапився минулого тижня в Одесі, забрав 4 людські життя — кількість жертв, щонайменше, порівнювана зі смертельними втратами на Майдані. Але під час протестів уперше дійшло до того, що кров стала політичним товаром. На нього можна вимінювати поступки, купувати індульгенції, брати ліцензії на беззаконня. А далі вже — питання попиту і пропозиції.
І хоч би які були прийняті рішення — доведеться визнати і усвідомити, що при їхній ухвалі на шальки терезів падали і пляшки з «коктейлем Молотова», і світло-шумові гранати. І ой як не скоро ми вийдемо на ситуацію, коли ці аргументи не братимуться до розгляду при політичних суперечках і фігуруватимуть виключно у кримінальному контексті.
І оця припустимість насильства, як на мене, є значно гіршим наслідком, ніж можлива зміна облич у владних кабінетах.
Вже немає сенсу міркувати над тим, що слід робити, аби не було лиха, — воно вже сталося. В серцях і мізках уже оселилася ненависть, і вона не була відторгнута українським суспільним організмом. Симптоми можна усунути буквально за кілька днів — при належній виваженості, реалістичності та сприятливому температурному режимі. Здолати інфекцію вдасться либонь тільки разом з її носіями, тобто при повній зміні нинішньої політичної еліти як з одного, так і з другого полюсу протистояння. А от чи вдасться бодай колись знову набути вже втрачений імунітет щодо насильства — навіть і гадати не беруся.
Пишу це не з бажання нагнати страхів — просто не хочу, щоб небезпека була недооціненою. Найбільші руйнації сталися не на Хрещатику чи на Грушевського, а в головах — практично за незабутнім професором Преображенським.
І звідси зовсім не випливає, що те, що відбувається нині у парламенті та в переговорних кабінетах президентської Адміністрації, є потенційно безплідною метушнею. Не зробивши перших кроків до зняття напруги, годі й мріяти про наступні.
Компроміс, навіть і гнилий, — краще від стиглої війни. Бо дає ще один день без поламаних ребер та вибитих очей, бо дає хоча б шанс — ні, не зняти протистояння, але хоча б перевести його у русло виборів-референдумів-вотумів, а не вуличних бійок. Щоб коли вже чергова дурня та халепа — то хоча б усенародна, легітимна і, головне, безкровна.