ОБГОВОРЕННЯ
Майбутній закон має сприяти розвитку села і поліпшенню добробуту хліборобів, а не їхньому занепаду
Нині триває дискусія щодо проекту закону «Про ринок земель». Однак відбувається вона трохи відсторонено, без аналізу напрацювань, які вже є на державному рівні. Приміром, у Державній програмі розвитку внутрішнього виробництва, затвердженій урядом 12 вересня цього року, задекларовано низку конкретних завдань щодо подальшого розвитку АПК і раціонального використання та підвищення родючості земель.
Зважувати кожен крок
Оскільки земля — основа економічного розвитку не лише аграрної сфери, а й усієї національної економіки, то перш ніж робити кардинальні кроки, слід зважити всі «за» і «проти». Адже сільське господарство з його багатогалузевою структурою було і є ринковим партнером як у сфері закупівлі ресурсів і послуг промислового походження, так і у сфері функціонування агропромислового сектору. Тому пропоновані зміни можуть призвести до кардинального скорочення і занепаду окремих галузей сільського господарства. Зокрема це стосується тваринництва, льонарства, хмелярства, овочівництва, садівництва, буряківництва та формування в національній економіці досить тривожних диспропорцій. У даному разі наївні твердження, що внаслідок купівлі землі вдасться створити концентроване землеволодіння. Обмеженість придбання землі, як це передбачено проектом закону, аж ніяк не характеризує концентрацію землеволодінь, бо українська аграрна наука уже давно довела, що оптимальні розміри аграрних підприємств мають бути принаймні у 2-3 рази більші.
Не менш важливо передбачити на загальнодержавному рівні, скільки земель буде вилучено з тимчасового агропромислового обігу (бо купівля в приватну власність забезпечить це неминуче), а скільки залишиться для подальшого неринкового використання і як це позначиться на балансі сільськогосподарської продукції та продовольства. І як бути з тими сотнями тисяч гектарів родючих земель, які вже де-факто належать великим агрофірмам. Адже вони вже не один рік виплачували орендну плату, і позбавлення їх таких земельних масивів як юридичних осіб має передбачати компенсацію витрат на оренду.
Нарешті чи можна запроваджувати ринок землі без його прив’язування до зональних, регіональних та локальних умов ведення сільського господарства? Адже в регіональному розрізі землезабезпеченість надто строката.
На такій тягловій силі кардинальних зрушень в житті селян досягти важко. Фото з сайту clicr.ru
Правила гри мають бути прозорими
Якщо проектом закону покупцями визначені фізичні особи, фермери і держава, то, мабуть, і тут треба мати чіткі відомості про те, хто ці фізичні особи, яка мета купівлі землі. А також, які галузі сільського господарства вони розвиватимуть, як вироблена ними продукція впливатиме на продовольче забезпечення населення, чи вкладатимуть вони кошти у відродження інфраструктури та українського села взагалі. Зауважимо, що серед збіднілого селянства України фізичних осіб, здатних купити визначені проектом закону розміри землі, не знайдеться. Та і серед фермерів, які нині ледве зводять кінці з кінцями, навряд чи буде багато охочих купувати землю сотнями гектарів.
З чим можна і потрібно погодитись, то це з тим, що покупцем землі має бути держава. За цієї умови землю, що належатиме їй, можна здавати в довгострокову оренду на визначених державою умовах, плата за яку надходитиме в державний (місцевий) бюджет. А земельна рента, яка створюється не працею, а кращими умовами виробництва (вищі за родючістю землі, краще їх ринкове розташування), повністю належатиме державі, а не земельним власникам. Тому держава повинна не покладатись на стихію нерегульованого ринку, а встановити чіткі правила соціально справедливого товарного руху земель. Окрім означених у проекті закону окремих положень, варто також законодавчо (хоч би на перші 2—3 роки) встановити граничні ціни на землю, нижче яких купівля-продаж не повинні здійснюватися. Причому така гранична ціна має бути диференційована залежно від сільськогосподарської зони.
Яка мета створення ринку землі?
За даними Інституту аграрної економіки, співвідношення між вартістю землі, основним та оборотним капіталом має становити відповідно 40, 40 і 20%. Погодьтеся, що на найкращих за природною родючістю і ринковим розміщенням землях вартість землі буде визначальною, основною і сягатиме не 40, а 60—70 %. В такому разі ціна землі має бути найвищою, бо це дасть змогу заощаджувати на основному і оборотному капіталі. Необхідно, щоб ринок землі забезпечив економічну міць країни, благо селян, а не знищив їх. А також зміцнив продовольчу безпеку країни, не перетворив її на імпортозалежну державу, зберіг українське село з його генетично успадкованою духовністю, а не став причиною його занепаду. Аби не скоїти одним махом загальнонаціональне зло, потрібно спочатку стати на шлях соціально-економічного експерименту. Йдеться про таке. За згодою селян (і тільки в такий спосіб) у кожній сільськогосподарській зоні виділити по три господарства для з’ясування доцільності та вигоди для селян і держави від продажу землі. Доцільно було б ці три господарства диференціювати за такими ознаками: перша — всі селяни готові продати свої паї; друга — готовність продати паї виявила значна частина селян; і третя — згоду на продаж землі дала незначна частина селян.
Протягом принаймні 3—5 років можна буде, без сумніву, переконатись у доцільності продажу землі.
Головне — не зашкодити селу
За даними Держзем?агентства України, загальна площа земель, що нині не використовуються та не обробляються, становить 4828 тис. га. З огляду навіть на ту низьку продуктивність землі, яка є сьогодні (2702 грн/га), то Україна недоодержує продукції сумарною вартістю понад 13 млрд грн. Ця земля могла б стати джерелом поповнення державного бюджету. Але для цього потрібно ухвалити закон про повернення занедбаних земель у власність держави і здати їх у довгострокову оренду на вищезгаданих умовах. Навіть з урахуванням нинішньої плати за оренду землі держава мала б можливість щорічно поповнювати бюджет принаймні на 1,5 млрд грн.
Необхідно також дати право селянам обирати ту чи іншу форму господарювання: здавати землю в оренду або об’єднати паї на кооперативних засадах та вести спільне виробництво в інтересах зростання добробуту власників паїв. Державі потрібно сформувати таке зовнішнє економічне середовище навколо аграрного виробництва, яке сприяло б утвердженню його на ринку ресурсів, продукції і послуг рівноправним партнерам. І зробити це слід для того, щоб прискорене запровадження продажу землі не перетворилося на нищення власного аграрного виробництва і злочин перед селом і селянином.
Микола ХОРУНЖИЙ,
професор
Київського НЕУ
імені Вадима Гетьмана
для «Урядового кур’єра»