Популярні за радянських часів українські сатирики Тарапунька і Штепсель жартували, що вони у школі не знали лише рідної мови. Натомість їхні внуки яких лише мов  не знають — від російської до німецької, англійської і французької, які із сумнівним успіхом студіюють школярі. Чи змінилася ситуація на краще нині, коли вміння спілкуватися з іноземцями вже не питання престижу, а життєва необхідність у дедалі тіснішому світі загальної глобалізації?

Прагматична мода на англійську

Колись батькам було байдуже, яку іноземну мову вивчають їхні діти у школі. Усі ці навчальні предмети — від найпоширеніших на Житомирщині німецької, англійської і французької до екзотичної іспанської — видавались однаково не потрібними більшості радянських громадян, для яких навіть туристична поїздка до сусідньої Польщі чи сонячно-курортної Болгарії була недосяжною мрією. Нині, коли безвіз для українців став реальністю, і батьки, і діти чітко усвідомили потребу вільного володіння іноземною мовою.

Однозначний лідер серед них англійська, яка давно набула статусу загальнозрозумілої для всього цивілізованого світу — від країн близького закордоння до іспансько- і франкомовних держав і навіть далекого Китаю та острівної Японії. Отож не варто дивуватися, що нині на Житомирщині іспанську мову вчать лише у двох школах — по одній у Житомирі та Бердичеві. Фактично на межі зникнення викладання французької. Вона залишилась у кількох школах міст обласного значення та в шести районах, де лише по одному навчальному закладу із викладанням мови Бальзака і Гюго. Причому в багатьох із них її вже вчать на рівні факультативу.

Значно краща ситуація з викладанням німецької, що колись була у школах Житомирщини поширенішою за англійську. Із 23 районів області вона збереглася ще в 19. Однак, на відміну від Житомира, Бердичева і Коростеня, де школярі, які вивчають німецьку мову, паралельно ще опановують англійську, для сільських дітей вона безальтернативна. Отож цілком імовірно, що через прагматичні інтереси, за які ніхто не має права дорікати ні учням, ні їхнім батькам, до іспанської і французької може додатись німецька як не затребуваний учнями навчальний курс.

Дві добре, а три — ще краще

Виходом із ситуації може і має стати вивчення відразу двох іноземних мов, як це вже практикують у школах великих міст. Не зайве нагадати, що в Україні пробували піти цим шляхом. Однак у більшості шкіл другою обов’язковою чомусь стала російська, що призвело до гучних скандалів і відмови від новації.

До речі, якщо випускникам українських шкіл для спілкування у Європі найоптимальніше вільно володіти англійською, то в пострадянському  просторі (за винятком країн Балтії, де навіть за часів СРСР не надто шанували «общєпонятний язик») мовою міжнаціонального спілкування залишається російська. Зрозуміло, щo відновлення повноцінних економічних і культурних відносин із Росією нині під великим питанням, однак у спілкуванні з більшістю білорусів, казахів, азербайджанців тощо вільне володіння англійською навряд чи зарадить.

Отож, якщо хочемо, щоб Україну знали не лише на Заході, а й на Сході, то ази російської мови не будуть зайвими навіть найщирішим патріотам. Хоча б із суто прагматичною метою: чітко розуміти, що говорить ворог, як це було, наприклад, із вивченням німецької в радянських школах у роки Другої світової. Не варто заспокоювати себе тим, що більшість українців без того знає російську, чим завдячуємо ще загальносоюзному спадку, якого вже немає в ровесників незалежності. Не гріх нагадати, що за часів Богдана Хмельницького майже всі українці вільно володіли польською мовою, а в Московію їздили з перекладачами. Нині все з точністю до навпаки.

На Житомирщині у двох районах уже повністю відмовилися від викладання російської мови, ще в шести її вивчають лише в одній школі із десяти. Навряд чи потрібно цьому радіти, бо хоча дві іноземні мови ліпше, ніж одна, однак три — ще краще. Особливо за умови, коли фактично йдеться про збереження вже наявного в Україні рівня знань, а не оволодіння новими з нуля.

До речі, на роль третьої іноземної у місцях компактного проживання нацменшин може і має претендувати саме їхня рідна мова. Зокрема на Житомирщині це обов’язкова для охочих отримати «карту поляка» польська мова. Промовистий факт, що її нарівні з англійською нині вивчають у 24 загальноосвітніх навчальних закладах Житомира, Бердичева, Коростеня, Новограда-Волинського та у восьми школах п’яти районів області.

Іноземна кількість — ще не українська якість

Конституційне право громадян України на рівний доступ до освіти у нас дивно поєднується із визнанням того, що рівень знань сільських учнів загалом нижчий, ніж у їхніх міських ровесників. Іноземні мови не виняток, а швидше правило. До того ж із цілком обґрунтованих причин, бо коли в невеликій сільській школі педагог-сумісник поєднує викладання математики і фізики чи географії й історії, то це сприймають нормально, однак коли іноземної вчить непрофільний фахівець або колишній вчитель російської мови, то виникають сумніви в його компетентності і кваліфікації.

На жаль, навіть у містах далеко не всі школярі можуть похвалитися прийнятним рівнем володіння іноземною мовою, хоча статистика засвідчує, що на Житомирщині її мають знати краще, ніж рідну українську. Зокрема в загальноосвітніх закладах Житомира аж 299 викладачів англійської мови і лише 233 — української. Аналогічна ситуація у Бердичеві і Новограді-Волинському. Із врахуванням учителів німецької ця диспропорція стає ще більшою, а до переліку міст, де іноземну мову мають знати краще за рідну, додається Коростень.

Однак, хоч як сумно це констатувати, кількість далеко не завжди переходить у якість. На нібито просте запитання, як оцінити рівень кваліфікації вчителів, у чиновників від освіти немає чіткої відповіді. У профільному управлінні Житомирської облдержадміністрації пояснюють, що коли є відповідний диплом, а його власник не вчиняє антипедагогічних проступків, то претензій до такого вчителя бути не може. Натомість в інституті післядипломної освіти, де раз на п’ять років усі вчителі проходять перепідготовку, ніхто не влаштовує для них контрольних, а лекції і модні нині тренінги не засвідчують найважливішого — якості знань педагога.

Не менше спантеличує, коли за нібито однакових навчальних програм і вимог до освіти в містах кількість дипломованих учителів іноземних мов більша за чисельність викладачів української на 15%, а в селах — менша на 43%!

Отож мимоволі закрадається підозра, що якщо вчителів хоч раз на п’ять років нарівні з їхніми учнями зобов’яжуть складати тести на ЗНО, то чимало педагогів отримають незадовільні оцінки. Відтак багато сільських шкіл залишаться взагалі без працівників, а в містах ряди сівачів розумного, доброго, вічного значно порідіють. Це справді буде катастрофа, проте дасть відчутну користь учням, яких мають вчити висококваліфіковані педагоги.

«Нижегородський» діалект французької

За брежнєвських часів син радянського дипломата, який фактично виріс у франкомовній країні, не здав вступного екзамену з іноземної мови до Московського університету, бо «нижегородський» діалект екзаменаторів кардинально відрізнявся від справжньої розмовної мови Франції. Отож не дивно, що нинішні українські можновладці вже традиційно відправляють своїх дітей на навчання в коледжі і виші Англії та США.

Натомість для більшості пересічних українців навіть поїздка до країн Євросоюзу, не кажучи вже про Британію, куди наших співвітчизників пускають лише з візою, — недосяжна розкіш. Не виняток і шкільні вчителі іноземних мов, для яких періодичне спілкування з носіями англійської, німецької чи французької — питання професійної придатності і рівня знань свого предмета.

На жаль, ні розмір зарплат самих педагогів, ні можливості держбюджету не дають змоги організовано відправляти за кордон викладачів, для яких це потрібно. Однак що заважає робити це для «вчителів учителів» — профільних методистів районних та обласних відділів і управлінь освіти й викладачів інститутів педагогічної післядипломної підготовки? Такі затрати окупляться сторицею, якщо ми не бажаємо вчити випускників наших шкіл чернігівського, житомирського чи ще якогось діалекту іноземної мови.

Заповідь  «не нашкодь» — не лише для медицини

Найскладнішою проблемою під час підготовки цього матеріалу став неочікувано великий обсяг статистичних даних, бо за умов децентралізації, у впровадженні якої Житомирщина — один із визнаних лідерів, чимало шкіл перейшли під опіку ОТГ. У результаті до колись одного на весь район відділу освіти райдержадміністрації, який тепер займається кількома загальноосвітніми закладами ще не реорганізованих сільрад, додалося ще по три-чотири «відділи освіти» чи навіть «освіти, молоді, спорту, культури та охорони здоров’я» ОТГ. Усі вони підпорядковані управлінню освіти і науки Житомирської ОДА.

Зрозуміло, що децентралізація необхідна, бо на місцях краще знають, чого потребують школи і скільки їх взагалі треба. Але не віриться, що кожній ОТГ потрібно мати аналогічну колишньому райвідділу освіти управлінську ланку. Тим більше що її неможливо і не потрібно укомплектовувати фахівцями-методистами, які мали б працювати на рівні структур, аналогічних повітам у Польщі, тобто рівноцінним за територією кільком районам в Україні. Тож наші школи знову в ситуації, коли придатність педагога до викладання оцінюють лише за наявністю диплома, а якість освітнього процесу відстежують тільки за обсягом витрачених бюджетних коштів.