Він пройшов чистилище Серебрянського лісу на Донбасі, боронив Україну на півночі Харківщини та поблизу Гуляйполя на Запоріжжі. Нині Ярослав Кирик — штаб-сержант групи комунікацій Львівського обласного ТЦК та СП. Принагідно він розповів про свій вибір боронити Україну та бойовий шлях, а також про те, чому країна без мобілізації не вистоїть. Також, за його словами, продукування міфів про ТЦК — це робота на ворога, який також докладає зусиль для фабрикування й поширення цих токсичних нісенітниць.
Самотужки вчилися захищати Україну
Ярослав народився в Київській області, але більшу частину життя прожив у Києві. 2018 року переїхав до Львова, бо так склалися життєві обставини. Повномасштабну війну застав уже там.
«Мені 56 років. За освітою я геолог, геофізик. Але більшу частину життя займався не геологією і не пошуком корисних копалин, а книжками — поліграфією, книговиданням і книготоргівлею. Працював на кілька українських видавництв, потім, на початку 2000-х, — трішки на себе, але згодом пішов із цього бізнесу.
Позивний у мене ще з 2016 року, коли я був членом громадського об’єднання «Український Легіон». Ми займалися початковою військовою підготовкою, просували ідею територіальної оборони за швейцарською моделлю. Також це щось подібне до естонського Kaitseliit — добровільної воєнізованої організації, складової Збройних сил Естонії. Вона об’єднує громадян, котрі добровільно проходять військові тренування та мають власну зброю.
Ми були такими собі «воїнами вихідного дня» — звичайними громадянами, які добровільно збиралися у вільний час на вихідних, щоб освоювати певні військові навички, тренуватися зі зброєю.
Тоді я і обрав псевдонім «Кіндрат» як похідний від німецького kinder — «діти». Він означав «новачок», «початківець». Але потім багато друзів почали пов’язувати його з «підпільником Кіндратом» з відомої жартівливої пісні», — згадує штаб-сержант.
Як розповідає «Кіндрат», просувати ідею створення тероборони їх спонукали події 2014 року в Криму та на Донбасі. Вони з друзями з «Українського Легіону» чудово розуміли, що рано чи пізно повномасштабне вторгнення росії в Україну неминуче почнеться. Не було питання, чи воно відбудеться, — питання було лише в тому, коли саме.
«Але, якщо чесно, ми не були до нього готові, адже більшість із нас навіть не проходили строкову службу. Тому ми проходили військову підготовку і заохочували інших цивільних громадян вчитися обороняти Україну. Тоді, під час АТО й ООС, до Збройних сил я не пішов, бо мав уже солідний вік на той час, та й гострої потреби в чоловіках мого віку на локальній позиційній війні, якою стали бойові дії на Донеччині та Луганщині у 2016—2021 роках, не було.
До лав ЗСУ прийшов уже після початку повномасштабного вторгнення — у березні 2022 року. На той час жив і працював у Львові, але за документами числився в ТЦК в Києві. Тому звернувся з відповідним запитом і став на облік уже у Львові», — розповідає він.
У перші дні, за словами Ярослава, просто відмітили його документи і сказали чекати подальших розпоряджень, оскільки він не мав ні військової спеціальності, ні відповідного досвіду. Але саме тоді у Львові почала формуватися 125 бригада Територіальної оборони, тому він більше не став чекати і записався до цього підрозділу.
«Отже, з 8 березня 2022 року я став військово службовцем 125 бригади Територіальної оборони і пройшов разом з нею бойовий шлях тривалістю три роки. Із кінця літа 2022-го і по травень 2025-го перебував на сході. Спочатку ми воювали в Серебрянському лісі — це межа Донецької та Луганської областей. Потім після інтенсивних бойових дій нас перекинули на харківський напрямок, під самий кордон з росією на північ від Харкова», — продовжує він розповідь.
За крок від пекла
Певний час, розповідає військовий, там було умовне затишшя, але із травня 2024 року росіяни почали наступати і там. 125 бригаді випало брати участь у важких бойових діях поблизу Липців неподалік кордону. Потім їх вивели в Запорізьку область, і решту часу, вже до травня 2025 року, боєць провів на гуляйпільському напрямку.
«До Серебрянського лісу ми потрапили навченими, але зовсім не обстріляними. Проте нас не одразу кинули в бойові дії, а намагалися дати за той короткий час максимум знань і тренувань. І далі ми фактично вперше в житті (і багато хто вже в солідному вже віці, як і я) взяли участь у бойових діях великої війни.
Якщо чесно, було страшно, а іноді навіть дуже. Коли почалися перші зіткнення з ворогом, перші бої, перші втрати, перші смерті товаришів — це ми переживали вкрай болісно… Я служив бойовим медиком, латав хлопців від поранень. Звісно, коли ти вперше сам у крові своїх товаришів, це справляє надто сильне враження. Тому Серебрянський ліс залишився для мене зоною суцільних сутінків, чистилищем, із якого всього один крок до пекла», — зізнається Ярослав.
Загалом вони там провели майже рік: із вересня 2022-го і до осені 2023 року. Згадують, що були дуже втомлені й виснажені. Не дивно, що для багатьох із них ця територія залишається просто пекельним місцем.
«Після Серебрянського лісу нас вивели до Харківської області, на північ від Харкова, до Липців. Спочатку ми вважали це таким собі відновленням у спокійнішій зоні. Так, звичайно, там теж були бойові дії, обстріли, але із Серебрянським лісом не порівняти.
У той час мене вже визнали обмежено придатним, і я більше часу проводив на блокпостах. Ми обладнували позиції, контролювали дороги. Періодично були обстріли, час від часу намагалися заходити російські ДРГ. Ворожі обстріли по нас були, найближчі з вибухів — за 50—70 метрів. А вже взимку ворог почав активніше промацувати і обстрілювати наші позиції, бити по Липцях КАБами і навіть ракетами. До весни інтенсивність ударів зросла, а в травні росіяни почали новий наступ у бік Харкова. Тоді важкою ціною їх вдалося зупинити біля кордону.
Із харківського напрямку нас вивели до Гуляйполя на Запоріжжі. Улітку 2024 року то був порівняно спокійний напрямок. Хоча спокійний — поняття відносне. Обстріли та бойові дії не зупинялися ні на день», — ділиться спогадами боєць.
Ситуація в Запорізькій області почала загострюватися навесні 2025 року — у березні, квітні. Але Ярослав застав тільки початок загрози, бо саме у травні 2025-го його перевели служити в тил. ВЛК визнала захисника України придатним у частинах забезпечення, ТЦК та СП, навчальних центрах.
Свідоме поширення токсичної дезінформації
«Із травня 2025 року мене перевели проходити службу до Львівського обласного ТЦК та СП. Тоді, коли з’явилась нагода перевестися і перепочити від передової, я погодився, бо три роки на передовій істотно виснажили здоров’я. А потім приїжджаєш у тил і бачиш спокійне життя і людей, які могли б прийти нам на допомогу, але зовсім не поспішають це робити, не горять бажанням. Ба більше, вони кажуть: «Ти погодився йти на фронт — ти і воюй. Воно тобі найбільше треба, тому й далі воюй!».
Я тоді подумав, що на службі в ТЦК та СП зможу бути корисним — пояснити людям, що бійцям у війську потрібна підтримка, допомога і заміна. Намагаюся змінити ставлення до мобілізації, та, як виявилось, це дуже непроста проблема. Адже ми маємо справу не тільки з небажанням захищати Батьківщину, а зі страхом, який базується на інстинкті самозбереження. Проти цього страху дуже важко працювати, тому що людина підбирає для себе будь-які виправдання, чому вона зараз не йде захищати Україну», — коментує він справді складну ситуацію.
Що ж, Ярослав має рацію. Бо згадана проблема надзвичайно важка ще й через те, що, на жаль, у цьому вона знаходить підтримку і серед ворожих агентів, які активно поширюють різні ІПСО й просто токсичну пропаганду. Прикро, однак подібна дурня знаходить відгук і серед деяких політиків, які роздувають цю тему, щоб сподобатися виборцям. Тому це важко, але ТЦК та СП мусять продовжувати працювати, бо ні фронт, ні країна без мобілізації не вистоять.
«Негативне ставлення до військовослужбовців Збройних сил, які проходять службу в ТЦК та СП, — це наслідок роботи груп ІПСО, спеціальних ворожих агентів. Існують певні групи людей, які вишукують будь-який, найменший негатив і підсилюють його, роблячи з одного випадку тисячу, яких насправді не було.
Побутує також міф, який дуже сильно роздувають всіма можливими засобами, про те, що військовослужбовці ТЦК та СП — це не справжні військові. Вони називають нас, учасників бойових дій, «працівниками ТЦК» або «співробітниками ТЦК», хоч насправді в ТЦК та СП проходять службу такі самі військовослужбовці ЗСУ, як і в інших військових частинах», — підтверджує військовий із чималим бойовим досвідом.
Прикро, проте існує ще один шкідливий спосіб: знецінювати військовослужбовців ТЦК і протиставляти їх військовим із бригад. Поширюють дурниці про те, ніби справжні військові ніколи не підуть служити в ТЦК. Це дуже небезпечна маніпуляція, оскільки в ТЦК понад 90% військовослужбовців мають бойовий досвід, які зазнали поранень чи втратили здоров’я на війні.
«Є також «правдоруби», які заважають військовим Збройних сил ефективно виконувати службові обов’язки і навіть нападають на військовослужбовців. Держава мусить жорстко карати за такі правопорушення, адже вироки з умовними строками, які виносять нині суди, як на мене, надто м’які для таких злочинів, які цілком свідомо становлять загрозу не лише здоров’ю та життю військових, а й національній безпеці», — підсумовує Ярослав Кирик.