«Ані звуку!» — грізно процідила крізь зуби вчителька географії й міцно стиснула дерев’яну указку-меч. Школярі, немов миші, перелякано принишкли над підручниками. «Читаємо мовчки!» — прогриміла педагог зі стажем. Про те, як викладають в одній зі шкіл, розповіла мама восьми?класника. Така узурпаторська педагогіка в наших навчальних закладах не дивовижа. Та учні навіть звикли до такого ставлення вчителя. Як змінити ситуацію на краще, дізнавався «УК».
Чому у класі не можна ходити
Вочевидь, у сучасній педагогіці міцно зацементувалися ще радянські методи викладання, коли цілеспрямовано виховували не індивідуальність, а однорідну масу, яка не в змозі мислити (і щоб не критично!), аналізувати. Тож маємо щедрий урожай совкової зрівнялівки, коли в класі під час уроку має панувати незворушна тиша, лунає лише суворий монолог учителя, а учні впродовж 45 хвилин, прикипівши до стільців, не мають жодного права вільно рухатися.
«Тепер не дивуюся, чому син удома ледь не плаче над шкільним підручником: параграфи переобтяжені термінами, важкими для сприйняття реченнями, які вчителька змушує достеменно повторювати біля дошки, — розповідає «УК» киянка Марина Карпова. — Педагог з історії трохи краще ставиться до учнів, проте теж не пояснює причини й наслідки історичних подій, не заохочує їх аналізувати, дискутувати. Тож доводиться щодня до пізнього вечора скніти над книжками, щоб дитина не просто зазубрила, а зрозуміла. А ще лабораторні, проекти, реферати. Тому синові нецікаво у школі, а вдома в нього фактично не залишається часу на дитинство, щоб погратися надворі, прочитати книжку, займатися музикою чи спортом».
Про шалене навантаження зайвою інформацією, невідповідність окремих тем віку дитини, багатопредметність у старшій школі, переобтяження кілометровими домашніми завданнями батьки втомилися говорити. І як результат ситуації: під час навчання в школі діти здобувають найбільше хронічних хвороб — від сколіозу до погіршення зору й вегето-судинної дистонії, до ночі вчать уроки, а вранці втомлено повторюють: не хочу до школи!
Простір для творчості
У Міністерстві освіти і науки розуміють: система застаріла, давно посивіли методи викладання. Тож у контексті загальної масштабної реформи галузі й довгоочікуваного ухвалення нового рамкового закону «Про освіту», який змінить структуру середньої школи та її зміст, профільне відомство розробило Концепцію нової української школи, що вже пройшла громадське обговорення. «Українська школа має заохочувати дітей до навчання, робити їх успішними, а не закомплексовувати», — зазначає міністр освіти і науки Лілія Гриневич. За її словами, треба переорієнтовувати навчання в школі на освоєння знань, умінь, компетентностей, які потрібні сучасній людині для життя. Адже нинішні випускники мають в багажі купу знань, але не вміють застосовувати їх на практиці.
Водночас важливо не дати дитині втратити інтерес до здобуття освіти, тому треба переглянути переобтяжений зміст, оновити методи навчання. І якщо в МОН саме розробляють нові стандарти освіти, які запрацюють уже із запровадженням 12-річки з 2018 року, методи мають змінювати самі школи й учителі. Тільки тоді діти з радістю бігтимуть на урок. Добре, що в окремих школах працюють учителі-новатори, котрі самостійно запроваджують нові методики викладання, щоднини намагаються зробити свої уроки цікавими, нетрадиційними. Такі ентузіасти — як діаманти.
Для левової частки педагогів учні, які бігають і голосно розмовляють під час уроку, — страшний сон. «Брак руху знижує рівень уваги і здатність до засвоєння інформації. Також треба зважати на те, кому з учнів у якому темпі зручніше працювати, — пояснює «УК» дитячий психолог, нейропсихолог Юлія Кучеренко. — Скажімо, одним зручніше сприймати нову інформацію усно, іншим — письмово. Так само вчити матеріал: хтось краще сприймає на слух, решта — читаючи. Та є діти, які сприймають матеріал через дотик, тож краще засвоюють нове на практичних заняттях. Тому до уроку мають входити всі ці канали подачі інформації. Також важливо, щоб учні мали змогу рухатися під час уроку, щось досліджувати. Наприклад, навіть вивчити вірш комусь зручно на ходу, підстрибуючи, іншим потрібна абсолютна тиша, решті жодні звуки не заважають. Тобто має бути простір для творчості. Дитина має знати, що вона може вивчати себе, бо їй треба формувати власний індивідуальний стиль навчання. Натомість якщо ми ставимо дітей в однакові умови, коли всі мають сидіти за партами, можливість для розвитку індивідуальності зникає. І зі стандартними завданнями справляється лише та частина класу, якій цей формат підходить».
Що заважає учителям дати дітям свободу руху й думок? «Моя онучка навчається в Нідерландах, там під час уроку дітей не змушують сідати за парти, які стоять біля стін, — розповідає киянка Тетяна Шевченко. — Школярі розміщуються там, де їм зручно, — на стільці, килимі. Під час уроку вони можуть поласувати фруктами чи печивом. Шкільної форми немає, діти приходять у зручному одязі, навіть у піжамі, якщо заманеться».
У фінських школах теж панує свобода руху й думок. Тут учні не сидять на місці — постійно рухаються, ходять босоніж, менші навчаються в ігровій формі, старші — в постійному діалозі з учителями. Так школярі вчаться критично мислити, сміливо висловлювати власну думку, аналізувати. Вони не зазубрюють матеріал, а самотужки виводять теореми, шукають розв’язання задач. А ще на перерві обов’язково виходять хапнути кисню на вулицю й за допомогою спеціальної програми на сайті школи раз на тиждень можуть замовити смачне меню в шкільній їдальні. Учителі тут мають повну свободу дій і жодного контролю: до класу, який автоматично замикається на ключ, не в змозі зайти ні завуч, ні директор без дозволу педагога. Ось так: тебе не контролюють усі, як ти викладаєш, головне — результат.
За кордоном на домашні завдання (як правило, вони ще й нестандартні, цікаві) школярі витрачають у середньому 10—20 хвилин на предмет. Тож школа не забирає в учнів дитинство. «Мої сини із задоволенням ходять до школи, адже їм там цікаво, майже кожен урок — дослідження на задану тему, — ділиться українка багатодітна мама Світлана Шульц, яка живе в Німеччині. — Учора заходжу до кімнати Кристофа, а він заліз на вікно й міряє його метром, — виявляється, з математики задали обчислити площу вікон і дверей у будинку».
Оцінка не стимулює вчитися
Окремий психологічний момент — оцінки. «У наших школах учні бояться проявляти індивідуальність, висловлювати власну думку, зробити помилку, адже за неї карають — ставлять погану оцінку, — аналізує Юлія Кучеренко. — У ситуації стресу в організмі виробляються речовини, які блокують передачу інформації частинами мозку. Розвиток починається з безпечного простору. Тож діти не мають боятися помилитися». Дитячий психолог відкриває таємницю: виявляється, для навчального процесу оцінки взагалі не потрібні. Вони потрібні лише для того, щоб керувати дітьми.
«Насправді до навчання оцінка не має жодного сенсу, — пояснює пані Юлія. — Оцінка може тільки стимулювати до уникнення покарання, але це на пізнання світу не впливає. Якщо дитина здорова і почувається захищеною, в неї є прагнення дізнаватися нове, досліджувати, експериментувати, вона вчитиметься, бо це цікаво. Таку мотивацію до навчання закладено природою. Тому зовнішні мотивації у вигляді оцінки не доречні».
Насамкінець. Щоб змінити ситуацію, потрібна не лише мотивація — підвищення соціального статусу вчителя, адже значна частина педагогів навіть після підвищення зарплатні працюватиме по-старому. Потрібно, щоб у кожного вчителя з’явилося бажання змінити школу на краще. Щоб діти з радістю бігли на урок, а не чекали канікул.
Для початку психолог радить учителям почати з малого: дати змогу учням висловлювати власну думку, розвивати індивідуальні здібності кожного, вчитися у власному темпі. «Якщо хочете виховати самостійну, активну людину, яка має точку зору, вміє приймати рішення, нести за них відповідальність, учителі повинні на власному прикладі продемонструвати ці якості», — резюмує пані Юлія.
Принцип дитиноцентризму заклало міністерство в новій концепції, яку запровадять з 2018 року. Тож маємо надію, що вже найближчим часом в українських школах навчатимуть дітей по-новому, виховуючи особистостей, які вмітимуть застосовувати на практиці знання та прагнутимуть навчатися впродовж життя.