Держава змінює правила гри на аграрному ринку, проте якими вони будуть, сільгоспвиробники ще й досі остаточно не знають.
Держава й АПК — хто кого підтримує?
Президент Української аграрної конфедерації Леонід Козаченко зауважує: аграрний сектор — чи не єдина галузь української економіки, в якій нема падіння. Він дає понад 40% валютної виручки до державної скарбниці. Натомість відносини між аграріями й державою зовсім не такі, як у ЄС, куди так прагнемо: близько 93 мільярдів гривень на рік дає АПК в дохід держави, натомість з бюджету на підтримку галузі планують надати аж 5,5 мільярда — у 18 разів менше. 900 мільйонів — на Міністерство аграрної політики, але ці додаткові кошти особливої погоди не створюють.
Додамо сюди недоступність для сільгоспвиробників комерційних фінансових ресурсів: деякі банки просто не хочуть кредитувати аграрний сектор. Ті ж, які хочуть, все одно не можуть надати довгостроковий кредит, максимум на рік-два, а сільськогосподарські підприємства зазвичай починають давати дохід через набагато триваліший термін, скажімо, молочні підприємства — років за п’ять. Річ тут не у злій волі банків: банківський відсоток — це плата за ризик, політичну нестабільність, економічний колапс, воєнну загрозу, правову незахищеність. Зрозуміло, в розвинених країнах ці загрози або менші, або їх зовсім нема, тому й відсотки за кредитами там значно менші. Ось через істотні ризики ніяк не вдається переконати міжнародні фінансові установи вкладати кошти в наш аграрний сектор попри всю його привабливість.
Щоправда, директор департаменту фінансово-кредитної політики Мінагрополітики Баграт Ахіджанов повідомив про плани створення фонду гарантування кредитів АПК — на підтримку кредитування малого і середнього бізнесу. Проект має запрацювати з наступного року, тоді побачимо.
Нова схема оподаткування
Щодо сподівань на повернення попереднього режиму стягнення ПДВ — із ними можна остаточно розпрощатися. Заступник міністра фінансів Євгеній Капінус із цього приводу зазначає: попередній режим підтримки галузі через пільгове оподаткування не можна було зберегти, бо він суперечив міжнародним зобов’язанням України перед ЄС. Цікаво, чи не мусять виправдовуватися країни ЄС перед Україною за те, що витрачають третину річного бюджету Союзу на підтримку своїх фермерів? Їм можна, нам ні?
Зате маємо шанс отримати дуже цікавий, але не відомо наскільки життєздатний гібрид у вигляді нової схеми оподаткування галузі. Нещодавно схвалено в парламентських комітетах законопроект №5225 «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо удосконалення системи оподаткування у сфері земельних відносин і сільського господарства». Цей законопроект передбачає збереження підтримки у вигляді спецрежиму ПДВ для аграрних секторів, які орієнтовані на внутрішній ринок, — тваринництва, овочівництва, виноградарства, садівництва та виробництва цукрових буряків. Одночасно має бути запроваджено мінімальне податкове соціальне зобов’язання на гектар, що повинно вирівняти податкове навантаження між легальними і тіньовими аграрними виробниками.
Причину появи такого законопроекту зрозуміти неважко: адже податкові надходження від аграріїв цього року, після скасування пільгового режиму ПДВ, не лише не зросли, а вдвічі зменшилися. Але що від цього виграють аграрії? Шановний заступник міністра сказав, що пропонований у законопроекті механізм максимально прозорий, зрозумілий і доступний.
Подивимося… Адже різні ставки оподаткування для різних видів діяльності в межах одного підприємства — це вже не надто прозоро і зрозуміло, а якщо додасться ще один вид податку — то тим паче. Щоправда, закон ще не ухвалено навіть у першому читанні, хоч рік уже добігає кінця. Крім того, ухваленням закону, як правило, справа не обмежується, до нього слід виробити необхідні інструкції, положення, якими керуватимуться чиновники на місцях, а до того коли ще справа дійде.
Непопулярна ідея
Ще на одному варто зауважити: прихильники якнайскорішого запровадження ринку землі як одну з його переваг називають можливість брати кредити під заставу землі. Однак досвід країн, які запровадили ринок землі порівняно недавно, переконує: особливого припливу капіталу в аграрний сектор це не спричинило. І в нас такого очікувати не варто з простої причини: припустімо, землевласник взяв у банку кредит під заставу землі й не повернув. Що має робити банк, аби повернути свої кошти? Продати заставлену землю не може, бо, на думку більшості законодавців і представників громадськості, юридичні особи не мають права бути власниками землі, а як продати те, що тобі не належить? Таку землю могла б придбати уповноважена державна структура, і об’єктивно вона потрібна, але всім спробам її створення заважатиме попередній негативний приклад сумнозвісного Держзембанку.
Як зауважив Леонід Козаченко, його і було задумано як структуру, що має першочергове право викупу землі задля подальшої передачі «правильним людям». В експерта є суттєві зауваження до проекту закону про емфітевзис: туди конче необхідно ввести обмеження щодо термінів чинності договору (нині закон його не обмежує) і щодо участі іноземців. Адже, зазначає Леонід Козаченко, серйозні грошовиті міжнародні компанії з Китаю, Саудівської Аравії, ОАЕ зацікавлені в тому, щоб на наших чорноземах вирощувати продовольство для себе, і наші аграрні компанії, навіть найбільші, тут конкурувати з ними не зможуть.
Так само і щодо майбутнього ринку землі: проект закону про ринковий обіг сільськогосподарських земель повинен мати обмеження щодо іноземців, фізичних осіб, за розміром земельної ділянки тощо. До речі, як повідомив начальник управління використання та охорони земель сільськогосподарського призначення Мінагрополітики Віталій Степанюк, Мінагрополітики та Держгеокадастр створили робочу групу для розроблення згаданого законопроекту. Членом її є і сам Віталій Ростиславович, але попрацювати там йому поки не довелося, бо ця робоча група ще жодного разу не збиралася, а законопроект треба подати в Кабмін до 1 липня. Не кажу вже про те, що Держгеокадастр є, а державного земельного кадастру нема, скільки насправді в державі землі, хто і як її використовує — велика таємниця. Тож хіба дивно, що сама ідея ринку землі, як погодилися всі учасники дискусії, не надто популярна в суспільстві?
ПРЯМА МОВА
Земля є власністью народу
Інна Богословська, політичний експерт :
— Земля — частина психотипу українця. Це не просто ресурс. Саме тому ця реформа не може йти просто як технічна, це реформа світоглядна. Це закладено у підсвідомості. Саме тому в першій Конституції незалежної України написали, що земля є власністю народу. Тому просто так ця реформа не пройде — у людей є відчуття, що в них забирають частину їх самих. Звідси недовіра і небажання віддавати.
Немає віри в те, що це буде справедливий ринок, і в те, що власність людини буде захищена. Цей вал рейдерства, який зараз маємо, в тому числі і завдяки реєстрам, які стали доступними для будь-яких шахраїв. Шахраї протягом п’яти хвилин змінюють власників, юридичну адресу… Це вже торкнулося і землі, причому не лише українських громадян, а й іноземців, що взяли в оренду великі площі земельних угідь, привезли техніку, а як дійшло до збору урожаю, то кремезні хлопці їм пояснили, що це вже власність зовсім іншої юридичної особи. Це сотні мільйонів доларів, які втрачають інвестори в Україні.
За таких умов не можна навіть думати, щоб головний український ресурс, та ще такий, який прив’язаний до кожного українця на рівні генетики, виставити на торжище, немов простий товар. Не вірю, що це можливо. І той, хто авантюрно підійде до цього, побачить наживо епізоди з фільму Довженка «Земля», коли будуть різати і бити за межу… Безумовно, і законсервувати в такому стані, як воно зараз є, теж не можна, бо тіньовий ринок вже є, є вже багато обманутих.
Треба робити земельний фонд під жорстким громадським контролем, вся діяльність його має бути публічною і виключно він повинен мати право надавати землю — поки що в оренду. А якщо протягом наступних 10 — 15 років побачимо, що у нас з’являється ефективний власник, тоді вже відпрацьовувати процедуру ринку землі. Але за жодних умов жодного іноземця, ані фізичної, ані юридичної особи, і обов’язково — обмеження площі земель, які будуть у власності однієї особи. Всі країни, що запровадили ринок землі і зараз демонструють ефективних власників, ішли саме таким шляхом.
Володимир КОЛЮБАКІН
для «Урядового кур’єра»