ЕТНОС
Автохтонне поселення на території Путивльського району Сумщини і досі залишається історичною загадкою для вчених
Той, хто вперше приїжджає на Путивльщину, щоб ознайомитися з цим давнім краєм, овіяним «Словом о полку Ігоревім», не оминає нагоди побувати в селах, де живуть горюни. Для більшості гостей сама назва місцевого етносу викликає запитання, точної відповіді на яке не можна знайти в жодній довідковій літературі. Та хіба тільки це слово? Немає одностайності про походження цієї самобутньої етнічної групи, її пракоріння, звичаї, обряди, мову. Є лише припущення і здогади, які настільки розходяться, що годі сподіватися на крапку в історичній дискусії.
А тим часом селяни Линового, Нової Слободи, Калищів, Климовського, Берюха, Мар’янівки, що здавен входили до складу Путивльського повіту Курської губернії, а нині становлять частину Путивльського району Сумської області, живуть усталеним і розміреним життям, до якого звикли ще з давніх давен. І хоч їхня чисельність невпинно зменшується (приміром, якщо на початку минулого століття налічувалося від 15 до 22 тисяч осіб, то нині — кілька тисяч), все одно нинішнє покоління не дає урватися історичній ниточці, що підтримує зв’язок з далекими предками.
Представниці горюнів Ольга Стещенко та Наталія Підшивайлова: про традиції не забуваємо. Фото Володимира КОВАЛЕНКА
«Жисть плоха усегди»…
Анні Дєдковій з Нової Слободи недавно виповнилося 80. Однак ніхто не скаже, що їй уже стільки. Моторна, непосидюча — здається, вона й хвилини не може обходитися без якоїсь справи. Швиденько пригадує, як з батьком Іваном Матвійовичем та мамою Євфимією Єгорівною переживали голод і війну, відбудову, як дівчинкою пасла корів і свиней, як виходила заміж і ставила на ноги дітей, а потім ще й допомагала онукам, нині підтримує правнука. Зізналася, що тільки позаторік відмовилася від корівчини, бо «сіли ужо нє тє», розповіла, як колись пекла смачнючі «ляпєшкі» і навчала цього землячок — «маладіц»…
Слухаючи Анну Іванівну, одразу важко зрозуміти, якою мовою вона розмовляє. Російською? Навряд, бо чимало слів мають далеко не російське походження. Білоруською? Теж не схоже. Українською? Але в українській немає щонайменше двох третин слів, якими послуговується бабуся. Така собі еклектична суміш, з якої прозирають то «нєма», то «дівчина», то «басая»… А ще — «сбєглася», «снєдать», «вєчєрать», з їжі — «ладки» (млинці), «бальбухи» (щось на зразок колобка з тіста) і «скорода» (луговий часник), «пуня» (великий сарай для зберігання сіна й соломи), «одонья» (скирта), «ламзака» (плетений кошик) та багато інших. Якщо значення окремих слів можна було хоч якось зрозуміти чи здогадатися, то принаймні кожне третє чи четверте звучать наче з якоїсь не відомої до цього мови.
Сільський голова Нової Слободи Ніна Чернякова ту говірку чудово розуміє, бо сама тутешня. Рівно півтора десятиліття головує в селі, яке на Сумщині відоме також і як колиска партизанського руху в роки Великої Вітчизняної війни, і як населений пункт, де розташований історичний Софроніївський монастир, якому принаймні 7–8 століть.
Тож разом з Анною Дєдковою уточнювала окремі дати, прізвища, назви. А коли заговорили про походження назви горюнів, бабуся беззаперечно мовила: «Патаму гарюны — што жисть плоха усегди». А на підтвердження затягнула високим голосом:
Ми хадили да блудили
Да па божьєй расє,
Приблудили ка двару
Гаспадинаваму…
Масляница — кривашейка,
Патянися
І за печь, за калоду зачепися!
Пора ж, мати, да жита жати
Колас нахилився!
У таких шатах і на подіум можна йти. Фото Володимира КОВАЛЕНКА
Історичний екскурс у глибину століть
Щоб зорієнтуватися в історичному плетиві горюнства, звернулися до відомого в Путивлі й на Сумщині письменника і краєзнавця Анатолія Луговського. Він вивчає цю тему більш як 30 років. Співрозмовник наводить конкретні факти: перші письмові свідчення про окремі горюнівські села зафіксовані в літописі 1591 року. За припущенням групи вчених на чолі з академіком Б. Рибаковим та професором В. Мавродіним, горюни на Сеймі — це залишки сіверян, які вціліли серед колонізаційних потоків нового населення XVI—XVIII століть.
Водночас існує інша версія: поселення — з нащадків давніх корінних жителів Полісся, що ввібрали в себе нові переселенські хвилі вже названого періоду. Серед тих, хто становить основу тодішніх жителів, — вихідці із близьких до Путивля районів Чернігівщини та Брянщини, що лежать у басейні Десни та верхнього Дніпра. У горюнівському етногенезі провідну роль вчені відводять білоруській складовій.
Особливо відчутним був потік переселенців до Путивльського краю в 30–40 роках XVII століття. Гніт польської шляхти на українських і білоруських землях став причиною переселення козаків і селян на суміжні території Московської держави. У червні 1638 року путивльський воєвода Плещеєв писав цареві, що кілька тисяч кріпосних селян князя Вишневецького прибули з Гадяча до Путивля. А наступного року до міста прийшли 10 тисяч козаків на чолі зі старшиною В. Іванкієвим. Їх поділили на кілька груп і розселили в Путивлі та навколишніх селах.
Суттєвий історичний штрих, датований березнем 1649 року. Тоді до міста приїхав українець Ф. Середенко з листом від майже 500 осіб, які зверталися до царя із проханням прийняти їх «на вічне життя і землею облаштувати». За два тижні сюди прибули український полковник І. Дзиковський, його сотники і 2 тисячі козаків Чернігівського полку.
Як підсумовує Анатолій Васильович, так сформувалася особлива етнографічна група, для якої характерна наявність у мові, матеріальній та духовній культурі дуже сильних білоруських і частково українських та російських елементів. Але що стосується житла, побутового устрою, то в них найяскравіше проявилися місцеві українські мотиви.
Співає Лукерія Кошелєва
Коли йдеться про горюнів, неодмінно називають Лукеру Кошелєву. Воістину легендарна бабуся! Ще на початку 80-х років минулого століття вона разом із землячками з села Линове організувала гурт автентичного співу, який виступав у Сумах, Києві й Москві, а на славнозвісній «Мелодії» записав платівку з унікальними поліфонічними піснями горюнів.
Донька неперевершеної сільської співачки Марфи Ареф’євни Толстошеєвої, вона у свої 88 охоче виступає на різних сценах. Ось тільки із того першого складу серед живих немає нікогісінько. Тож, як каже невтомна бабуся, їй треба співати за всіх.
Слухаючи пісні, неможливо порівняти їх із якимось іншим співом. Календарні, весільні, ліричні — всі вони протяжні, в наспівах щонайменше п’ятиголосся, чимось нагадують знаменитий грузинський спів. А на переконання музикознавців, у цих творах відчутне начало волхвів — щось недомовлене, таємниче і навіть містичне. Для цього досить послухати «Ой, у лесе на юросе соловей щебетал», «Кокушка наша кустовата», «Ти дівчина не замужная» тощо, яких Лукерія Кошелєва знає кілька десятків.
Сама співачка не дуже переймається аналізом. Радіє, що недавно вдалося записати новий диск із назвою «Пісні села Линове. Після тривалої розлуки», який відразу ж знайшов численних шанувальників. У цій роботі їй допоміг етнографічний ансамбль «Народне свято». Водночас готується до фольклорного свята «Золоте латаття», що традиційно проходить улітку на путивльській землі. Обіцяє заспівати ті пісні, які вже полюбилися землякам.
Так жили віками
У будинку культури Нової Слободи багато років поспіль працює краєзнавчий музей. Звісно, що значна частина експозиції присвячена місцевим традиціям. Сюди приходять не лише гості села, а й самі його жителі. Здебільшого щоб передати ті чи ті предмети побуту, світлини, щось з одягу.
Знайомлячись із таким етнографічно-фольклорно-побутовим багатством, мимоволі доходиш висновку: експонати мають неперехідну цінність. Насамперед це стосується жіночого одягу. Сорочку тут часто називають білоруським словом «кашуля». На відміну від української, вона має вузький, прикрашений оригінальним геометричним орнаментом рукав. Поверх неї селянки зодягали паневи — плахти, які на талії обмотували довгими вовняними тканими поясами — «покромками». На сорочку зодягали коротку кофтину з фарбованого домотканого полотна — «бабешку». Барвниками слугували кора дуба і вільхи, листя берези, трава звіробою…
Окремі експозиції присвячені житлу, пісням та обрядам, кухонним традиціям. Іншими словами, тут можна в мініатюрі побачити життя селян, що віками живуть на путивльській землі. Але в музейному варіанті.
На жаль, час робить свою звичну справу. Дедалі менше горюнів можуть докладно розповісти про те, як жили їхні предки, які цінності сповідували. Зрештою, ще не пізно провести грунтовні дослідження і з’ясувати: хто вони, горюни? Хоч багато безнадійно втрачено і насамперед архаїчний устрій життя, який формувався впродовж тривалого часу. Тож те, що вціліло, набуває особливого значення і стає безцінним для історії і нових поколінь.