Південна Родезія, британський домініон на півдні африканського континенту, була однією з найкоштовніших перлин у короні імперії. Основу її економіки становило добре розвинене високопродуктивне сільське господарство. Мало того що країна повністю забезпечувала себе зерновими, що для континенту нетипово, — тут виробляли на експорт і поціновану європейськими гурманами мармурову яловичину, і тютюн, чай, фрукти й овочі та продукти їх переробки, навіть вино.
Щоправда, особливо розвиненої промисловості тут не було, хіба що текстильна з вироблених тут-таки бавовни та вовни, інші галузі, пов’язані із сільським господарством: переробка і пакування аграрної продукції, виробництво запчастин для сільгосптехніки тощо.
Але експорт сільськогосподарської продукції забезпечував поповнення державної скарбниці, економічну стабільність і доволі заможне життя зайнятих у цій галузі.
Земля тільки для білих
Єдине, що засмучувало, — становище корінного населення. Щоправда, в Родезії, на відміну від сусідньої Південно-Африканської республіки, апартеїд не був узаконений, проте повною мірою відобразився у системі землеволодіння. Чотири тисячі ферм білих власників займали більшість родючих земель країни. Натомість 780 тисяч чорношкірих родин користувалися 16,4 мільйона гектарів землі, хоч, за підрахунками фахівців, на тій площі за місцевих умов могли прогодуватися лише 325 тисяч сімей.
Після того як 1965 року домініон, який і так мав певну самостійність у межах імперії, проголосив себе незалежною державою, ситуація принципово не змінилося. Влада залишилася в руках білої меншості (щоправда, ця меншість була набагато численнішою, ніж в інших британських колоніях в Африці, понад 6% населення).
Та чорношкірі працівники на фермах білих власників не надто нарікали — вони отримували пристойну, як на тутешні мірки, платню і мали певний мінімум соціального забезпечення: побудовані державним коштом школи, лікарні, шляхи тощо. Навіть жителі сусідніх країн, особливо марксистського, а тому злиденного Мозамбіку, пнулися сюди на заробітки. Але структура населення з переважанням сільських жителів над містянами не давала змоги працевлаштувати в аграрному секторі усіх.
Сподівання, які не справдилися
Новоутворена держава весь час зазнавала тиску світової спільноти з вимогою передати владу чорношкірій більшості. Зрештою 1980 року в країні, яка вже звалася Зімбабве, відбулися вибори, і до влади дорвався такий собі Роберт Мугабе, ватажок одного з воєнізованих злочинних угруповань, яке тероризувало населення під політичними гаслами. Для Африки це типове явище, там майже кожен вождь чи вождик — борець проти чогось. Якого лідера отримала країна, стає зрозуміло, коли пригадати, що він перебуває при владі і досі.
Щоправда, спочатку все було не так погано. Наступного 1981 року оприлюднено проект, згідно з яким у країні слід було розвивати дрібнотоварне сільськогосподарське виробництво у малих господарствах чорношкірого населення. Для цього держава мала викуповувати землю у білих фермерів, гроші для цього обіцяла надати колишня метрополія. Але не так сталося, як гадалося: фермери не бажали продавати землю, до того ж Великобританія надавала недостатньо грошей (у 20 разів менше, ніж сусідній Кенії, хоч потреба в грошах була значно більшою, ніж там).
Тому за десять наступних років на викуплених 2,8 мільйона гектарів було заселено 56,5 тисячі родин, хоч планували інші показники: 162 тисячі на 9 мільйонів гектарів. Загальної картини в тамтешньому аграрному секторі це не змінило: 65% всієї сільгосппродукції, зокрема 78% зернових, все одно виробляли у великих товарних господарствах, що належали білим.
Проект переселення принаймні частини сільського населення в міста був доволі дивним прагненням, адже масштаби промислового виробництва в країні не давали змоги створити потрібну кількість робочих місць. І тоді в Мугабе та його поплічників виник новий «геніальний» план: просто конфіскувати землі білих фермерів без жодної компенсації й поділити їх між місцевими, кому скільки перепаде. Точнісінько за гаслом відомого персонажа з повісті Булгакова: «Все поділити!»
Послідовники товариша Шарікова
Ця так звана реформа не мала ні чітко визначеної програми, ні державних уповноважених на її проведення, а нагадувала самозахоплення, яке очолювали найперше члени згаданих бандформувань. Тому не дивно, що захоплення часто супроводжувалося насильством. Скільки саме білих фермерів при цьому загинуло, достеменно не відомо, бо офіційної статистики не вели, але не менш як десяток родин. Лише з червня 2000-го по лютий 2001 року було у насильницький спосіб відчужено 2706 господарств загальною площею понад 6 мільйонів гектарів. Не менш як чотири тисячі білих фермерів зігнано зі їхніх земель фактично в нікуди, багато з них мусили залишити країну, в якій народилися.
Мало того: в конституції країни з’явився розділ 21, який обмежував права громадян — представників не корінних народів на володіння землею. Цей розділ назвали «чорним расизмом». Кажуть, ніби Роберт Мугабе привселюдно присягнувся, що жоден білий не володітиме землею в Зімбабве.
Але це ще не все: особливість «реформи» полягала в тому, що від неї не виграв ніхто. Так, численне сільське населення після більш-менш справедливого поділу отримало по крихітному клаптику землі, але надалі не знало, що з ним робити, бо не мало знарядь і засобів виробництва. Навіть ту сільгосптехніку, що лишилася від фермерів, неможливо було застосувати — на крихітних наділах вона навіть не мала де розвернутися. І ще важливо: без догляду занепала і перестала працювати створювана десятиліттями система зрошення.
Гіркі жнива
Так назвав книжку своїх спогадів колишній прем’єр-міністр Родезії потомствений фермер Ян Сміт. І недарма.
Фактично сільське господарство за дуже короткий проміжок часу виявилося відкинутим назад на кілька століть, у часи до приходу білих. Не дивно, що більшість місцевого населення, не бачачи перспектив у такому, з дозволу сказати, сільськогосподарському виробництві, кидала напризволяще свої ділянки, що коштували комусь життя, і в пошуку засобів існування прямувала в міста. Таких покинутих ділянок виявилося майже 80%. Вам це нічого не нагадує?
Виробництво аграрної продукції за лічені роки впало на 70% — саме на стільки, скільки виробляли у господарствах білі фермери. Це спричинило небувалий сплеск безробіття (80% місцевих жителів не мають роботи), злочинності, голод, астрономічну інфляцію, якої ще не бачила жодна економіка світу, — сотні мільйонів відсотків на рік!
Як заявила Спілка фермерів Зімбабве, за наступні десять років країна зазнала на отій «реформі» збитків не менш як на 12 мільярдів доларів США. До речі, саме долар, а ще британській фунт та південноафриканський ранд є тепер тамтешньою національною валютою — свою власну валюту тут перестали друкувати через повну безглуздість цього. Місцевий долар знецінювався раніше, ніж сходив з друкарського верстата, і тепер його використовують хіба як курйозний сувенір для туристів: купюра з чотирнадцятьма нулями (сто трильйонів) — хіба це не смішно?
Заради справедливості мусимо зауважити: від голоду там потерпають таки не всі. 39 найбільших і найкращих ферм без жодного поділу відійшли самому Мугабе, членам його родини і найближчим спільникам. Решта населення, хто мав змогу, подалися на заробітки до сусідів, як колись ті їздили до них (за деякими відомостями, на заробітки за кордон подалося не менш як 2 мільйона осіб!), а хто не має такої змоги, сподіваються лише на закордонну продовольчу допомогу. Зімбабве тепер постійний споживач такої допомоги, бо в разі її припинення станеться гуманітарна катастрофа, яка зачепить і сусідні країни та становить загрозу всьому регіону.
Скажете, який стосунок це все має до нас? В Україні чорношкірих майже нема. Земельна реформа минулася, на щастя, без жертв (якщо не рахувати загиблих під час недавніх рейдерських захоплень аграрних підприємств). Щоправда, ті, хто безкоштовно отримав земельні паї, теж часто не мали змоги, а подекуди і бажання їх обробляти. Але на більшість тих паїв згодом таки знайшлися охочі. Кількість заробітчан у нас трохи менша, так само, як інфляція… Тобто повної аналогії нема.
То в чому тут для нас приклад? А в тому, що наочно бачимо, як покваплива й непродумана аграрна реформа може призвести не просто до небажаних соціальних наслідків, а до фактичної загибелі чималої й доволі густо населеної країни. Негативний досвід — теж досвід, не забуваймо про це!
Володимир КОЛЮБАКІН
для «Урядового кур’єра»