«А чому ти ще не поїхала звідси?» — такою фразою привітала мене колишня колега під час несподіваної зустрічі в супермаркеті.
Справді, ми частіше тепер вдивляємося в обличчя сусідів, друзів і знайомих із цим німим запитанням. Уранці здається, що навіть трамваї розгублено озираються довкола, адже меншає людей, які чекають на них на зупинках.
На залізничному вокзалі — черги за квитками. Щоб їх купити, потрібно простояти кілька годин. Поспішають покинути небезпечний край не тільки луганчани, а й жителі області. Автобуси з Лисичанська, Сєверодонецька переповнені. Є люди, котрі бажають виїхати на будь-якому потязі, у будь-якому напрямку, аби подалі від території, де орудують терористи.
Звісно, намагаються вивезти дітей — їх дуже багато під куполом будівлі вокзалу і на перонах. Лише впродовж першого тижня після президентських виборів команда громадських діячів «Схід-СОС» прийняла заявки про допомогу в переселенні від 1,5 тисячі людей (понад 400 сімей). Як повідомляють активісти, відтоді кількість людей, що звертаються по допомогу, тільки зростає.
Але більшість їде навіть не за програмами переселення, а до родичів, знайомих чи просто навмання.
Інформаційна блокада
Скільки їх, відчайдухів, які вирішили змінити своє життя? Узагальнених даних немає.
— Нині ми відчуваємо великий брак інформації, — каже заступник Луганського міського голови Марина Воротнікова. — Як оцінити потоки людей на виїзд? Хто має вести таку роботу? Зараз цим займаються багато громадських організацій. Але як вони збирають людей? Координації в цій роботі немає. І трапляються парадоксальні ситуації, коли телефонують з Києва, кажуть, що ніби у нас «пропало» 120 дітей. Потім з’ясовується, що вивозила малих громадська організація на прохання батьків.
Нині ми вимушені діяти ситуативно. Підготували підвали міста. Оприлюднили пам’ятку про те, що робити під час надзвичайної ситуації. Реагуємо на кожне повідомлення, перевіряємо його та на сайті міста розміщуємо інформацію про реальний стан справ. Усе заради подолання паніки, — каже пані Марина.
Представники міської влади для себе чітко вирішили, що не виїдуть з міста до останнього. Бо на них лежить відповідальність за життєзабезпечення городян.
В Луганській облдержадміністрації розповіли, що в області створено спеціальний штаб, який допомагає усім бажаючим покинути область — автомобілями, автобусами і потягами, кількість яких збільшили. Та люди налякані. Навіть поява людини з фотоапаратом поблизу черги до залізничних кас викликає агресію. До мене підходила жінка: «Хто вам дозволив тут фотографувати? Я не хочу цього». Камери відеоспостереження її не бентежать. Але на фотографії з підписом «тимчасові переселенці» вона не хоче побачити своє обличчя.
Непросто дістатися території миру
У поїздах, які курсують з Луганська, люди інколи їдуть навіть стоячи. «Окрема подяка провідникам. Пускають усіх. Вагони забиті, пройти можна тільки боком. Володарі квитків підгодовують «зайців», забирають дітей до купе», — пише у Фейсбуці луганчанин Костянтин Куликов.
Але втеча — непроста справа, як слушно зауважив письменник Булгаков. На початку червня біля Артемівська терористи зупинили потяг, який прямував з Луганська, та близько дев’яти годин тримали пасажирів у вагонах — прямо посеред поля. Їх не випускали з купе, не дозволяли ходити навіть до туалету, не спілкувалися з ними, лише наказали не користуватися мобільними телефонами. Про це спромоглася повідомити одна з полонянок подрузі зі Стаханова. Вранці вона не витримала і заявила бойовику, що він може її розстріляти, але вона вийде. Жінка зуміла приховати мобільний телефон. Але за кілька хвилин терористи таки відпустили потяг. Люди були дуже налякані і звернулися до працівників залізниці: будь-яким чином контролювати рух поїздів, щоб мати можливість своєчасно передати інформацію про захоплення і покликати на допомогу правоохоронців.
Втеча у паралельні світи?
Луганський публіцист Костянтин Скоркін уже з Києва пише: «З Донбасу їдуть люди. Насамперед ті, чиєму життю загрожує небезпека, — активісти, які заявили про підтримку Євромайдану, журналісти, люди, які не бажають приховувати свою неприязнь до гопницької «Новоросії». Однак за ними підтягуються й аполітичні громадяни, які не бачать перспектив у «новому Придністров’ї», яке може утворитися на очах. Вони не пропадуть і на новому місці. А от чи не пропаде без них Донбас? Зараз тут зникає тонкий пласт європейської культури. Чим усе це закінчиться? Нині сказати складно. Можливо, сепаратистський заколот це та недуга, якою мав перехворіти Донбас, з якої він вийде оновленим і очищеним. Та тільки от чи пробачать свою малу батьківщину сьогоднішні вигнанці?»
Тим часом, попри величезний потік переселенців, у півмільйонному Луганську залишається чимало людей. І в перервах між завиванням сирен чутно стукіт м’яча на спортивному майданчику, дітлахів з пришкільного табору ведуть до обласного краєзнавчого музею, працюють заводи та хлібокомбінати. Пише вірші у своїй домівці у кварталі імені Пролетаріату Донбасу відомий поет Василь Голобородько.
Дива сміливості виявляють люди похилого віку, котрі — хто на стареньких автомобілях, хто на маршрутках, які зрідка таки курсують, а дехто навіть пішки — регулярно пробиваються через блокпости на рідні дачі поливати квіти й городину.
Немало й тих, хто просто нізащо не залишає домівку. Журналістка Анна Маркевич розповіла про розмову із луганчанкою, котра живе в приватному будинку в центрі міста:
— Мені 60 років, і в мене, крім цього будиночка, нічого немає, — каже жінка. — Нічого. Я не буду переселенкою. Усі ми сподіваємося на краще, але якщо буде, як у Слов’янську… (мовчить). Та краще померти вдома, ніж поїхати невідомо куди.
«Я дивлюся їй в очі. І бачу, що вона не бреше й не перебільшує. Таких людей багато. Дуже багато. І я хочу, щоб ви знали про це», — розповідає журналіст.
Власне, це й моя відповідь на запитання, чому я не їду: у цьому місті живуть мої 80-річні свекри. І вони вважають, що «краще померти вдома, ніж їхати невідомо куди». Невже я маю їх просто покинути?