Понад тисяча бебі-боксів, які торік отримала Рівненщина за урядовою програмою, залишилися невикористаними. Вони перейшли в резерв 2020-го. Вочевидь, кількість симпатичних пакунків вираховували з огляду на народжуваність за попередніх років, тож замовили 14 тисяч. Та не так сталося, як гадалося. Рівненщина — вже не демографічна оаза України та Європи, хоч довго тримала пальму першості у відтворенні генофонду нації. Бо що може бути благородніше в будь-яку політичну погоду за вікном?
2015-й став останнім роком, коли область мала природний приріст населення, тобто народжуваність перевищувала смертність. Далі це пішло на спад. Ми й сьогодні з приємністю переглядаємо телесюжети про сім’ю, в якій 19 дітей, із села Глинне Рокитнівського району. Але тих, хто бажає повторити мирний подвиг (інакше не скажеш) цієї мами, дедалі менше й там, де сім’ї традиційно багатодітні.
Статистика не тішить: населення Рівненщини торік знову зменшилося майже на 4 тисячі. Левову його частку відібрала міграція, але й смертність цього разу перевищила народжуваність на півтори тисячі осіб.
«Європейські тенденції такі самі або ще складніші, — переконують експерти. — Навіть в економічно розвинених країнах народжувати не поспішають, Європа старішає на очах».
Та чи легше від цього Україні? Вочевидь, ні, а надто на тлі війни, що забирає життя кращих наших синів. І це особливий виклик, якого не мають інші країни Європи. Тому демографічна ситуація — це без перебільшення наше все.
Однак демографічна загроза — явище недооцінене. Торік кількість народжень більш як удвічі поступилася числу тих, хто помер. Україна, наче шагренева шкіра, знову зменшилася на 252 тисячі осіб. Це кількість населення Рівного.
Адекватної реакції на загрозливі виклики у країні, на жаль, немає, хіба що на телевізійних шоу дискутують, за якого президента більше виплачували за народження дітей. Щоправда, нинішній віцепрем’єр-міністр Дмитро Дубілет виявив у статистиці народжуваності, як він сам пише, «дивний тренд»: імовірність народитися у вівторок у майбутніх українців наполовину вища, ніж у неділю. І сам пояснив це штучним стимулюванням пологів у робочі дні, щоб лікарям не працювати у вихідні.
Вочевидь, так і є. Ось тільки виявити закономірність — то, як кажуть, пів справи. А далі що? Як достойно відповісти на виклики, що загрожують існуванню України, нашій ідентичності? Тут навіть маючи кошти, швиденько підкоригувати ситуацію не вдасться. Ці процеси, сказати б, об’єктивно інерційні. Якщо працювати на запобігання демографічній катастрофі сьогодні, то результати, можливо, будуть… через покоління.
Якщо ж залишити все, як є, звичайна зміна поколінь спричиниться до того, що нас залишиться не більш як 20 мільйонів. Страшно? Мені так. Бо для кого ми тоді будуємо український дім — представників Азії, Африки? Будьмо щирими: їхня кількість в українських містах зростає, їх дедалі частіше зустрічаєш на вулицях. Вони народжують тут дітей, але забирають нашу ідентичність.
Зрозуміло, що розпочати маємо з перепису, щоб якомога швидше дізнатися, скільки нас. А демографічну політику слід будувати на традиційних сімейних цінностях, а ми ж частенько культивуємо гей-паради. Коли нещодавно в Рівному депутати їх заборонили, то ще й потрапили під інформаційні атаки. Паралельно має зростати економіка, адже хоч би скільки платили мамам за народження дітей, вони замисляться, чи робити це, якщо не бачитимуть їхнього щасливого майбутнього в рідній державі. А надлишок бебі-боксів лише зростатиме.